Цю молитву місіс Кріві вигадала сама. Коли учениці закінчили, вони проказали також «Отче наш» і лишень тоді сіли.

— А тепер, дівчатка, — сказала місіс Кріві, — хочу вас познайомити з вашою новою вчителькою, міс Міллборо. Як ви знаєте, міс Стронг мусила покинути нас після того, як їй так раптово стало погано на уроці арифметики. Минулий тиждень був для мене дуже нелегким: мені довелося шукати вам нову вчительку. На цю посаду було сімдесят три претендентки, але я всім відмовила, бо жодна не могла зрівнятися за кваліфікацією з міс Міллборо. Так і передайте своїм батькам — сімдесят три претендентки! Отож, міс Міллборо викладатиме у вас латину, французьку, історію, географію, математику, англійську літературу, письмо, правопис, граматику, каліграфію і малювання, а містер Бут, як завжди, приходитиме у четвер по обіді, щоб вчити вас хімії. Який сьогодні в розкладі перший урок?

— Історія, мем, — пропищало кілька голосів.

— Дуже добре. Гадаю, міс Міллборо почне з того, що трішки вас попитає по історії, щоб перевірити, що ви вже вивчили. Ви вже постарайтеся і покажіть їй, що вся та праця, яку ми у вас вкладаємо, не намарне. Ви побачите, міс Міллборо, що вони можуть бути дуже розумними, якщо захочуть.

— Я певна, що це саме так, — сказала Дороті.

— Що ж, а зараз я вас залишу. Поводьтеся добре, дівчатка! І навіть не намагайтеся утнути з міс Міллборо щось схоже на те, що ви утнули з міс Бруер, бо я вас попереджаю — міс Міллборо цього не потерпить. І якщо я почую якийсь шум з цієї кімнати, у когось будуть величезні неприємності.

Вона обвела поглядом усіх присутніх, у тому числі Дороті, даючи зрозуміти, що саме вона, найімовірніше, і стане тим «кимось», кого чекатиме покарання, а тоді вийшла з класної кімнати.

Дороті подивилася на дівчаток. Вона їх не боялася — надто звикла мати справу з дітьми, щоб їх боятися, — але на мить розгубилася. Дороті відчула себе (який вчитель іноді так не почувається?) самозванкою, раптом чітко усвідомивши те, про що до цього моменту старалася не думати: вона отримала цю роботу завдяки нахабному обману, геть не маючи належної педагогічної кваліфікації. Зараз вона мала б учити цих дівчаток історії, але, як і в більшості «освічених» людей, її знання з цього предмету були доволі обмеженими. «А як виявиться, що ці дівчатка знають історію краще за мене?!» — подумала вона й вирішила обережно намацати ґрунт під ногами:

— Який період ви проходили з міс Стронг?

Ніхто не відповів. Дороті бачила, як старші дівчатка перезирнулися, ніби запитуючи одна одну, чи безпечно відповідати новій вчительці, але зрештою вирішили не лізти на рожен.

— Гаразд, на чому приблизно ви зупинилися? — перефразувала запитання Дороті, вирішивши, що, можливо, слово «період» виявилося для учениць надто незрозумілим.

Знову мовчанка.

— Ну, ви ж мусите бодай щось пам’ятати. Назвіть мені, наприклад, імена людей, про яких ви говорили на останньому уроці.

Учениці знову перезирнулися між собою, аж нарешті маленька непримітна дівчинка у передньому ряді, одягнута у спідницю та коричневий светр і з волоссям, заплетеним у дві тугі косички, туманно повідомила:

— Ми говорили про давніх бриттів.

Після цього ще дві дівчинки набралися сміливості й одночасно вигукнули:

— Колумб.

— Наполеон.

Дороті полегшено видихнула. Було очевидно, що замість того, щоб бути страшенно розумними, як вона боялася, дівчатка знали лиш трішки більше, ніж нічого. Після цього відкриття її страх осоромитися перед публікою минув і вималювався такий-сякий план дій. Дороті зметикувала, що, перш ніж рухатися вперед, їй потрібно з’ясувати, що ці діти вже знають. Тому, знехтувавши розкладом, вона провела весь ранок, тестуючи їх по всіх предметах по черзі. Закінчивши з історією (знадобилося усього лиш п’ять хвилин, щоб вичерпати всі їхні історичні знання), вона попитала їх по географії, англійській граматиці, французькій мові, арифметиці — по всьому, що вони мали б вивчати. До полудня їй вдалося виміряти глибину (якщо не дослідити повністю) безодні їхнього невігластва.

Вони не знали нічого, абсолютно нічого — нічого, нічого, нічогісінько, як ті дадаїсти[71]. Одна думка про те, що хтось, нехай навіть дитина, може бути настільки неосвіченим, вселяла жах. У класі були лише дві дівчинки, які знали правильну відповідь на запитання, крутиться Земля навколо Сонця чи Сонце навколо Землі; і жодна з дівчаток не могла відповісти Дороті, хто був королем до Ґеорґа V, хто написав «Гамлета», що таке звичайні дроби та який океан потрібно переплисти, щоб дістатися до Америки — Атлантичний чи Тихий. Старші дівчатка років п’ятнадцяти були не набагато кращими за своїх наймолодших восьмирічних однокласниць, хіба що читали без запинок і писали каліграфічно. Це було чи не єдине, що старші учениці опанували всі до одної, — акуратний почерк. Місіс Кріві про це подбала. І, звісно, то тут то там в океані їхнього невігластва спливали маленькі поодинокі острівці знань: наприклад, кілька рядків з якихось віршів, що їх змушували вчити напам’ять, чи кілька французьких фраз, як от «Passez-moi le beurre, s’il vous plait» чи «Lefils du jardinier a perdu son chapeau[72]», які вони завчили, достоту як папуга навчився повторювати «Поллі хороший». Що ж до арифметики, то тут справи були дещо кращими, ніж з рештою предметів. Більшість учениць вміли додавати й віднімати, половина мала непогане уявлення про множення, і було навіть три чи чотири дівчинки, які спромоглися осягнути ділення у стовпчик. Але на цьому їхні знання закінчувалися; за цими межами, хоч куди глянь, лежала суцільна непроникна темрява.

Ба більше, учениці не лише нічого не знали, але й настільки не звикли, щоб їх опитували, що з них було дуже важко витягнути бодай якісь відповіді. А ті уривки знань, які вони таки мали, дівчата засвоїли суто механічно, і коли Дороті просила їх трішки подумати самостійно, вони ціпеніли й лиш тупо витріщалися на неї. Однак учениці не виявляли непослуху чи неприязні, схоже, вони вирішили бути «хорошими» — з новою вчителькою діти завжди «хороші»; а Дороті продовжувала в тому ж дусі, і поступово дівчатка стали — чи здавалося, що стали, — не такими затурканими. З їхніх відповідей Дороті вдалося сформувати доволі чітке уявлення про викладацьку методику міс Стронг.

Скидалося на те, що, хоч у «Рінгвуд-хаус» мали вивчати всі звичні шкільні предмети, тут серйозно бралися лише за каліграфію та арифметику. Місіс Кріві особливо наголошувала на каліграфії. Окрім цього, щодня величезна кількість шкільного часу — щонайменше година чи дві — виділялася на нудне й монотонне «копіювання»: дівчата мусили переписувати тексти з підручників чи з дошки. Міс Стронг, наприклад, напише на дошці коротке повчальне «есе» (у зошитах старших дівчаток кілька разів зустрічалося есе «Весна», яке починалося так: «Грайливий квітень кружляє землю у танку, пташки заливаються радісними співами, сидячи на гілках дерев, а тендітні панни-квіточки вигулькують з пуп’янків...» і так далі), й учениці акуратно перепишуть його у свої зошити; а батьки, яким час від часу демонструвалися ці твори, тішитимуться успіхами своїх доньок.

Дороті починала розуміти, що все, чого тут навчали, насправді було націлене на батьків. Звідси й «копіювання», посилена увага до каліграфії і бездумне заучування французьких фраз. Легкі й дешеві способи, щоб справити необхідне враження. Тим часом маленькі дівчатка на задніх рядах заледве вміли читати й писати, а одна з них — Мейвіс Вільямс, завжди набурмосена учениця років одинадцяти з широко посадженими очима, — досі не навчилася рахувати. За останні півтора триместри вона, схоже, тільки тим і займалася, що виводила закарлючки. У неї була ціла купа таких зошитів — сторінка за сторінкою, списані закарлючками, які чіплялися одна за одну, ніби мангрові зарості у тропічному болоті.

Щоб не образити дітей, Дороті намагалася не показувати, наскільки шокована їхнім невіглаством, але насправді була вражена до глибини душі, вражена і нажахана. Вона навіть не підозрювала, що у цивілізованому світі досі існують такі школи. Архаїчність тутешніх методів дивним чином нагадувала убогі маленькі школи з вікторіанських романів. Що ж до кількох підручників, які були у класі, від одного погляду на них у вас виникало враження, ніби ви перенеслися у часі десь у середину дев’ятнадцятого століття. У кожної дитини було по три підручники. Перший — дешева «Арифметика», випущена ще до Першої світової війни, але по ній цілком можна було вчитися; другий — огидна тоненька книжечка під назвою «Коротка історія Британії» із сотнею маленьких сторінок у пів аркуша й у твердій коричневій палітурці, на обкладинці якої красувався портрет Боудіки[73] на колісниці, над якою маяв «Юніон Джек». Дороті навмання розгорнула книжку, потрапила на сторінку 91 і почала читати: