— Дванадцять тижнів і п’ять днів, — сказала вона. — Заокруглимо до дванадцяти тижнів, нічого бути аж такими доскіпливими. Отож, усього шість фунтів.

Вона відрахувала п’ять затертих однофунтових купюр і дві по десять шилінгів; однак одна з них вочевидь видалася їй надто новенькою, тому вона запхала її назад до гаманця, а натомість вийняла подерту. Директорка підійшла до комода, взяла шматок прозорого клейкого паперу й обережно зліпила дві половинки купюри докупи. Лише тоді вона передала гроші Дороті.

— Ось, тримайте, міс Міллборо, — сказала вона. — А тепер я попрошу вас негайно покинути мій дім. Я більше не потребую ваших послуг.

— Більше не...

У Дороті всередині все похололо. Кров відлила їй від обличчя. Але навіть тепер, охоплена жахом та відчаєм, вона досі не до кінця усвідомлювала, що тільки-но почула. Може, місіс Кріві просто хотіла, щоб Дороті не поверталася додому до вечора?

— Я вам більше не потрібна? — перепитала ледь чутно.

— Ні. З початку наступного триместру у мене буде інша вчителька. І ви ж не станете очікувати, що я просто так утримуватиму вас усі канікули?

— Тобто ви не хочете, щоб я просто пішла прогулятися... ви мене звільняєте?

— Авжеж, звільняю. А на що ще це, по-вашому, схоже?

— Але ж ви не попередили мене! — сказала Дороті.

— Попередила?! — тут же скипіла гнівом місіс Кріві. — Про яке попередження ви кажете? У вас що, контракт підписано, чи що?

— Ні... Контракту немає.

— Так ото ж! Піднімайтеся краще нагору і починайте пакувати речі. Я не хочу, щоб ви залишалися тут довше, ніж необхідно. І майте на увазі, на обід у мене для вас нічого не приготовано.

Дороті пішла нагору і сіла на край ліжка. Її всю тіпало, і Дороті знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися з думками й нарешті почати пакувати речі. Перед очима все пливло, ніби в тумані. Катастрофа вибухнула так раптово і, здавалося б, нізвідки, що Дороті все ніяк не могла повірити, що це відбувається насправді. Та, правду кажучи, місіс Кріві звільнила її з доволі простої й зрозумілої причини.

Неподалік від «Рінгвуд-хауса» розташовувалася обідрана маленька школа під назвою «Фронтони», де було всього сім учениць. Вчителювала там стара неотесана відьма міс Олкок, яка за своє життя встигла змінити тридцять вісім різних шкіл і якій не можна було довірити догляд навіть за канаркою. Але був у міс Олкок один неймовірний талант: вона знала, як ошукати своїх роботодавців. Між приватними школами третього та четвертого сорту постійно відбувається своєрідне піратство. Батькам задурюють голову й переманюють дітей з однієї школи до іншої. Дуже часто за всім цим стоїть не хто інший, як викладач-перебіжчик. Учитель таємно «обробляє» батьків («Довірте свою дитину мені, і я візьму з вас за триместр на десять шилінгів менше») і, коли назбирається достатня кількість, раптово звільняється й за деякий час «відкриває» власну школу або ж переводить дітей до іншої. Міс Олкок вдалося підбурити трьох із семи учениць «Фронтонів», і вона запропонувала їх місіс Кріві. Натомість сама міс Олкок хотіла отримати місце Дороті і п’ятнадцять відсотків комісійних за кожну з приведених учениць.

Після таємних багатотижневих перемов місіс Кріві вдалося знизити ставку комісійних з п’ятнадцяти до дванадцяти з половиною відсотків, і вони нарешті досягли згоди. Про себе місіс Кріві вирішила звільнити стару пронозу Олкок, як тільки впевниться, що троє приведених дітлахів залишаться у школі і без неї. Міс Олкок же тим часом планувала взятися за учнів старої пронози Кріві, щойно переступить поріг «Рінгвуд-хаус».

Прийнявши рішення звільнити Дороті, місіс Кріві не могла допустити, щоб та про це дізналася. Адже, якби Дороті все знала, то неодмінно почала б зманювати учениць місіс Кріві або ж узагалі до кінця триместру палець об палець не вдарила. (Місіс Кріві пишалася своїм знанням людської натури.) Звідси і повидло, і криві посмішки, й інші хитрощі для відведення підозри. Будь-хто, хто трохи краще знав цю кухню, тієї ж миті, як йому підсунули блюдце з повидлом, почав би шукати іншу роботу.

Уже через пів години після того, як їй повідомили про звільнення, Дороті, взявши із собою лише маленьку сумочку, вийшла за шкільну хвіртку. Було четверте квітня, яскравий вітряний день, дещо холоднуватий для прогулянок. Небо над головою безхмарне й блакитне, ніби яйця тинівки, різкий весняний вітер рвучкими поривами ганяв тротуаром, швиргаючи в обличчя колючий сухий пил. Дороті зачинила за собою хвіртку і повільно попрямувала до залізничної станції.

Вона сказала місіс Кріві, що пізніше повідомить адресу, на яку слід буде надіслати коробку з її речами, і місіс Кріві негайно взяла з Дороті п’ять шилінгів за доставку. Отож у Дороті залишилося п’ять фунтів п’ятнадцять шилінгів — вистачить тижнів на три, якщо економити. Наразі потрібно поїхати до Лондона й орендувати собі кімнатку. Дороті навіть не уявляла, що вона робитиме після цього. Та перша хвиля паніки вже вляглася, і Дороті усвідомила, що все не так вже й погано. Попервах їй допоможе тато, а в найгіршому випадку (її аж пересмикувало від однієї думки про це) доведеться ще раз звернутися до кузена. До того ж її шанси знайти роботу були не такими вже й кепськими. Вона молода, по мові чути, що освічена, і готова працювати за платню прислуги — такі якості високо цінуються директорами чотирисортних шкіл. Скоріш за все, для неї все складеться добре. Але на неї, поза сумнівом, чекали скрутні часи — пошуки роботи, непевність у майбутньому й нависла над головою загроза голоду.

Однак усе сталося зовсім не так, як очікувалося. Не встигла Дороті і на п’ять ярдів відійти від хвіртки, як на вулиці з’явився хлопчина-поштар на велосипеді й, насвистуючи та одним оком позираючи на таблички на будинках, поїхав назустріч Дороті. Побачивши назву «Рінгвуд-хаус», він звернув на узбіччя, загальмував і звернувся до Дороті:

— Міс Міллбуру тутка живе? — спитав, кивнувши головою на «Рінгвуд-хаус».

— Так, це я. Я міс Міллборо.

— Наказано зачекати, як буде відповідь, — сказав хлопчина і вийняв з-за пояса оранжевий конверт.

Дороті поставила сумку на тротуар. Вона знову почала тремтіти. От тільки вона й сама не знала, від радості чи страху, бо у голові майже одночасно спалахнули дві протилежні думки: «О, хороші новини!» і «О ні, тато серйозно занедужав!» Сяк-так вона відкрила конверт. Усередині виявилася телеграма на двох сторінках, яку Дороті заледве могла прочитати:

«Возрадуйтеся кома праведні кома у господі знак оклику чудові новини знак оклику твою репутацію відбілено крапка місіс семпрілл впала у яму кома яку сама ж собі і вирила крапка позов про наклеп крапка ніхто їй більше не вірить крапка твій батько хоче кома щоб ти негайно повернулася додому крапка якраз їду до міста крапка можу тебе забрати кома якщо хочеш крапка прибуду незадовго після того кома як ти отримаєш цю телеграму крапка зачекай на мене крапка хваліть його на цимбалах брязкаючих[89] знак оклику з любов’ю крапка».

Навіть без підпису було зрозуміло, що телеграма від Ворбертона. Дороті відчула слабкість і ще сильніше почала тремтіти. Ніби крізь пелену до неї долинуло, що хлопчина-поштар її щось питає:

— Відповідь буде? — повторив він утретє, а може, й вчетверте.

— Не сьогодні, дякую, — спромоглася вичавити з себе Дороті.

Хлопець сів на велосипеда і поїхав геть, навмисне насвистуючи ще голосніше, щоб виразити Дороті своє невдоволення через те, що вона не дала йому чайових. Але Дороті навіть не помітила насмішки поштаря. З усієї телеграми вона по-справжньому зрозуміла лиш одну-єдину фразу: «Твій батько хоче, щоб ти негайно повернулася додому», і все ніяк не могла опам’ятатися. Хтозна скільки часу вона отак стояла на тротуарі, аж поки з-за рогу не виїхало таксі з містером Ворбертоном усередині. Він помітив Дороті, звелів таксисту зупинитися, вискочив з машини і, сіяючи усмішкою, одразу підбіг до неї та взяв за руки.