— Привіт! — вигукнув він і, притягнувши до себе, по-дружньому обійняв її прямо на очах у перехожих. — Як ти? Святий Боже, як ти схудла! Он, аж ребра стирчать. Де там та твоя школа?

Дороті, яка ще не встигла вивільнитися з його обіймів, трохи повернула голову й одними очима показала на темні вікна «Рінгвуд-хаус».

— Це?! Оце вона?! Боже, яка діра! Де твій багаж?

— Усередині. Я залишила гроші, щоб мені його переслали. Думаю, з ним нічого не станеться.

— Дурниці! Навіщо платити? Візьмемо його з собою. Поїде на даху таксі.

— Ні, ні! Нехай надішлють. Я не посмію туди повертатися. Місіс Кріві страшенно розсердиться.

— Місіс Кріві? Хто така місіс Кріві?

— Директорка... це її школа.

— Що, дракон, а не жінка? Залиш її мені, я з нею розберуся. Ну, чим не Персей і Горгона? А ти у нас Андромеда[90]. За мною! — гукнув він водієві.

Двоє чоловіків піднялися до дверей, і містер Ворбертон постукав. Чомусь Дороті не вірилося, що вони зможуть відібрати у місіс Кріві її коробку. Вона скоріше очікувала побачити, як вони в паніці вискакуватимуть з дверей, а місіс Кріві гнатиметься за ними зі своєю мітлою. Однак уже за кілька хвилин вони вийшли, і таксист ніс на плечах коробку з її речами. Містер Ворбертон посадив Дороті у таксі, а коли вмостився сам, поклав півкрони їй у руку.

— Що за жінка! Що за жінка! — спересердя вигукнув він, коли таксі рушило. — Як ти її, хай йому біс, терпіла стільки часу?

— Що це? — спитала Дороті, дивлячись на монету.

— Твої півкрони, які ти залишила для доставки багажу. Вирвати їх з лещат тієї старої — це справжнісінький подвиг, скажу я тобі!

— Я залишала їй крону! — сказала Дороті.

— Що?! Та відьма сказала тільки про півкрони. Боже правий, яке нахабство! Їдемо назад і заберемо у неї решту. Просто щоб її позлити! — він постукав по скляній перегородці між ними і водієм.

— Ні, ні! — почала благати Дороті, перехопивши його руку. — Менше з тим. Давайте просто поїдемо звідси, зараз же. Я більше не хочу повертатися до того будинку, ніколи!

То була щира правда. Дороті здавалося, вона пожертвує не те що півкроною, а віддасть хоч усі свої гроші та речі, аби тільки ніколи більше не бачити «Рінгвуд-хауса». Отож вони поїхали далі, залишивши перемогу за місіс Кріві. Цікаво, чи не стало це одним із тих рідкісних моментів, коли місіс Кріві сміялася?

Містер Ворбертон наполіг, щоб вони їхали на таксі аж до самого Лондона і, коли шум машин трохи стихав, так красномовно розводився про все на світі, що Дороті не могла і двох слів вставити. Лише на під’їзді до міста їй нарешті вдалося витягнути з нього пояснення щодо цих раптових змін у її ситуації.

— Розкажіть мені, — попросила вона, — що все-таки сталося? Я не розумію. Чому мені раптом можна повернутися додому? Чому люди більше не ймуть віри місіс Семпрілл? Невже вона покаялася?

— Покаялася? Тільки не вона! То кара за її гріхи. Ви, люди набожні, назвали б це Божим провидінням. Пускай свій хліб за водою[91] і так далі. Стара карга втрапила у серйозну халепу — нарвалася на позов про наклеп. У Кнайп-Гілл останні два тижні тільки про це й мови. Ти в газетах нічого такого не читала?

— Я вже давно не заглядала в газети. А хто подав позов? Невже тато?

— Боже збав, ні, звісно! Церковникам не личить таким займатися. То був менеджер банку. Пам’ятаєш, як місіс Семпрілл любила розповідати, нібито він утримує коханку на кошти його клієнтів і тому подібне?

— Так, щось таке пригадую.

— Кілька місяців тому вона з дурної голови дещо записала на цю тему. І хтось з її друзів — гадаю, якась кумонька, — відніс ту писанину менеджерові банку. Той звернувся до суду, і місіс Семпрілл присудили виплатити менеджерові сто п’ятдесят фунтів компенсації за моральну шкоду. Сумніваюся, що вона заплатила хоч півпенні, але її кар’єрі пліткарки кінець. Ти можеш роками втоптувати чужу репутацію в болото, і всі тобі охоче віритимуть, навіть якщо й глухому чути, що ти брешеш. Але як тільки тебе визнають брехухою на суді — усе, дискваліфікація без права поновлення, так би мовити. З місіс Семпрілл покінчено, принаймні Кнайп-Гілл її здихався. За кілька днів поїхала з міста, а точніше, дала драла посеред ночі. Я так думаю, зараз намагається окопатися у Бері-Сент-Едмундс.

— Але як це все стосується того, що вона наплела про нас із вами?

— Зовсім ніяк. То й що з того? Суть у тому, що тебе повністю реабілітовано. Усі гарпії, які місяцями прицмокували губами й скрушно хитали головами, варто їм було почути твоє ім’я, тепер в один голос співають: «Бідолашна, бідолашна наша Дороті, як жахливо обійшлася з нею та огидна жінка!»

— Хочете сказати, вони зрозуміли, що, якщо місіс Семпрілл збрехала раз, то й решта її історій теж брехливі?

— Не сумніваюся, що саме так вони б розсудили, якби могли до цього додуматися. Хай там як, але ім’я місіс Семпрілл вкрилося ганьбою, а тому всіх, на кого вона зводила наклеп, автоматично піднесли до рангу мучеників. Навіть на моїй репутації цими днями жодної плямки.

— І ви думаєте, це справді кінець? Думаєте, люди таки повірили, що все це просто нещасний випадок — що я усього лиш втратила пам’ять і не тікала ні з яким коханцем?

— Ну, так одразу навряд чи. У цих сільських містечках завжди в повітрі витає якась підозра. Нічого конкретного, сама розумієш, просто загальна настороженість. Такий собі інстинктивний збочений домисел сільських умів. Можливо, років через десять десь за барною стійкою «Пса і пляшки» ще пліткуватимуть про те, що у твоєму минулому була якась брудна таємниця, якої вже ніхто й не згадає. Одне слово, найгірше позаду. На твоєму місці я б узагалі зайвий раз нікому нічого не пояснював. За офіційною версією, тебе сильно підкосив грип і ти їздила поправити своє здоров’я. Краще притримуйся цієї історії. Сама побачиш, місцеві її проковтнуть. Формально у них на тебе нічого немає.

У Лондоні містер Ворбертон повів Дороті до ресторану на Ковентрі-стріт, де вони замовили ніжне смажене курча зі спаржею і маленькими білими, немов перлинки, картоплинами, які передчасно вирвали з лона матері-землі, а також пиріг з патокою і пляшку бургундського. Але особливою насолодою після водянистого чаю місіс Кріві для Дороті стала чорна кава, яку їм подали під кінець. Після обіду вони взяли таксі до вокзалу на Ліверпуль-стріт, щоб устигнути на потяг о 14:45. До Кнайп-Гілл залишалося чотири години їзди.

Містер Ворбертон наполіг на першому класі і навіть чути нічого не хотів про те, щоб Дороті сама за себе платила. А ще, коли Дороті відвернулася, він тицьнув провідникові кілька монет, щоб до їхнього купе більше нікого не підсаджували. Стояв один із тих ясних холодних днів, які можна вважати весняними або зимовими, залежно від того, перебуваєте ви у приміщенні чи надворі. З-за зачинених вікон вагона небесна блакить віддавала теплом та лагідністю, а нетрі, крізь які гуркотів поїзд: лабіринти маленьких вицвілих будиночків, велетенські похмурі фабрики, болотисті канали й покинуті будівельні майданчики, захаращені ржавими котлами й порослі почорнілими від фабричної кіптяви бур’янами, — все це купалося в сонячній благодаті. Перші пів години Дороті майже не розмовляла. Почувалася надто щасливою, щоб говорити. Вона навіть ні про що особливо не думала, а просто сиділа й ніжилася на сонечку, що світило крізь шибку, насолоджувалася комфортом м’якого дивана і думкою про те, що їй вдалося вирватися з пазурів місіс Кріві. Та вона чудово розуміла, що довго таке блаженство тривати не може. Ніби тепло від вишуканого вина, яке вони пили за обідом, приємна млявість поступово покидала тіло, і голова знову наповнювалася болісними думками, які важко передати словами. Містер Ворбертон не зводив пильного погляду з її обличчя, спостерігаючи за Дороті з невластивою йому уважністю, ніби намагався осягнути зміни, які відбулися з нею за останні вісім місяців.

— Ти виглядаєш старшою, — зрештою сказав він.