— Я і є старша, — відповіла Дороті.

— Так, але ти виглядаєш... більш зрілою чи що. Ніби життя тебе загартувало. І в обличчі твоєму щось змінилося. Ти виглядаєш так, ніби — ти вже пробач за таке порівняння — екзорцисти вигнали з тебе покірну дівчинку-скаута. Сподіваюсь тільки, що натомість у тебе не вселилося сім бісів? — Коли Дороті не відповіла, він додав: — А якщо серйозно, думаю, важко тобі прийшлося?

— О, просто жах! Часом здавалося, що не витримаю. Бувало...

Вона замовкла. Хотіла розповісти йому про те, як випрошувала при дорозі їжу, як спала на вулиці, як її заарештували за жебрацтво і довелося провести ніч у камері, як місіс Кріві допікала їй і морила голодом. Але Дороті спинилася, бо раптом зрозуміла, що не про це вона хоче поговорити. Усе це просто дрібниці, неважливі деталі, як-от простуда чи дві зайві години очікування потяга на вокзалі. Неприємно, звісно, але можна пережити. Ніби обухом по голові вдарила стара заяложена істина, що справді важливі зміни стаються всередині.

— Це не так уже й важливо. Не біда, якщо у тебе немає грошей чи мало їжі. Навіть якщо ти голодуєш, це нічого не змінює всередині тебе.

— Ні? Що ж, повірю тобі на слово. Самому не хочеться перевіряти.

— Ох, звісно, страшенно важко проходити крізь таке, але насправді це нічого не змінює. Набагато важливіше те, що відбувається у твоїй голові, у тебе в душі.

— Тобто? — спитав містер Ворбертон.

— Ну... Щось ніби міняється у твоїй свідомості. І тоді весь світ змінюється, бо ти вже дивишся на нього іншими очима.

Дороті досі дивилася у вікно. Поїзд виїхав з міських нетрів і, набираючи швидкість, мчав повз струмки з вербами на берегах і низинні луги з живоплотами, що мерехтіли ніжною, немов пух, зеленню розпуклих бруньок. У полі біля колії на тоненьких ніжках скакало за мамою місячне теля, пласке, ніби картонні тваринки з настільної гри про Ноїв ковчег, а в саду біля хатини якийсь старий повільно, покрученими від ревматизму руками, перекопував землю під грушею, що вкрилася примарно-білим цвітом. Його лопата ще довго зблискувала на сонці удалині. Дороті пригадалися сумні рядки псалма: «Зміни й занепад усюди бачу я». Вона сказала правду. Якась переміна сталася в її серці, і світ відтоді став здаватися біднішим і ніби порожнім. Минулої чи будь-якої іншої весни Дороті в такий день радісно й безтурботно дякувала б Господові за блакитне небо й за перші весняні квіти! А тепер для неї вже не існувало Бога, якому можна було б возносити хвалу, і ніщо — ні квіти, ні каміння, ні билинка трави — ніщо у цьому світі для неї вже не буде таким, як колись.

— Щось змінюється у твоїй свідомості, — повторила вона. — Я втратила віру, — раптом випалила, ніби соромлячись цих своїх слів.

— Що ти втратила? — перепитав містер Ворбертон, не дуже звиклий до таких церковних висловів.

— Віру. О, та ви знаєте, про що я! Кілька місяців тому ні з того ні з сього у мене в голові все перемінилося. Все, у що я досі вірила, раптом здалося таким безглуздим, смішним навіть. Бог і усе з Ним пов’язане — безсмертя, Рай і Пекло — усе зникло. Пощезло. І не те щоб я дійшла до цього шляхом якихось роздумів, це просто сталося. Схоже на те, як діти в один чудовий день без жодної на те причини раптом перестають вірити у фей. Я просто більше не могла вірити.

— Та ти ніколи й не вірила, — безтурботно мовив містер Ворбертон.

— Але я вірила, справді вірила! Я знаю, що ви завжди вважали, ніби це не так, що я тільки вдаю релігійність, бо мені соромно зізнатись у невір’ї. Але це не так. Я вірила у все це так само, як тепер вірю у те, що сиджу у цьому вагоні.

— Ні в що ти не вірила, бідолашна дитино! Як ти могла вірити у твоєму віці? Ти для цього надто розумна. Тебе з дитинства годували цими абсурдними віруваннями, і ти якимось дивом вмовляла себе все це ковтати. Вибудувала собі життєву модель — вибач за психологічну термінологію, — яка вимагала глибокої віри, і, природно, з часом усе це почало тебе гнітити. Правду кажучи, було видно неозброєним оком, що з тобою коїться. Думаю, якраз через це тобі й відібрало пам’ять.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Дороті, спантеличена цими його словами.

Містер Ворбертон спробував розтлумачити їй, що втрата пам’яті — це лише спосіб, у який її підсвідомість намагалася знайти вихід з глухого кута. Розум, пояснив він, і не таке може втнути, якщо його приперти до стінки. Дороті ніколи не чула ні про що подібне, тож спершу таке пояснення здалося їй дуже дивним. Однак, хвилинку подумавши, вона дійшла висновку, що, навіть якщо допустити саме такий розвиток подій, це не змінює суті.

— Не думаю, що це має якесь значення, — зрештою сказала вона.

— Та невже? Як на мене, це має величезне значення.

— Самі подумайте: якщо я втратила віру, то яка різниця, сталося це щойно чи багато років тому? Важливо лише те, що її більше немає, і мені тепер треба заново будувати своє життя.

— Тільки не кажи мені, що ти про це шкодуєш, — мовив містер Ворбертон. — Та це ж те саме, що шкодувати про вирізаний зоб. Звісно, я говорю як людина, яка тої віри взагалі не мала. Якщо щось і було, то я від цього безболісно вилікувався ще у віці дев’яти років. Було б тут про що шкодувати! Ти тільки згадай, на які жертви тобі доводилося йти заради віри! За чим ти сумуєш? За тим, щоб вставати о п’ятій ранку, аби піти до причастя на порожній шлунок?

— Я більше не вірю у такі ритуали, якщо це те, що ви маєте на увазі. І я визнаю, що дещо з церковних приписів позбавлене сенсу. Та річ у тім, що все те, у що я вірила, зникло, і мені нічим його замінити.

— Боже милостивий! Навіщо його чимось замінювати? Ти викинула з голови купу забобонного сміття, от і тішся. Чи тобі більше подобалося жити, тремтячи від страху перед пекельним полум’ям?

— Та як ви не розумієте? Усе довкола перемінилося, і сам світ раптом став таким порожнім.

— Порожнім? — вигукнув містер Ворбертон. — Як це порожнім? От ніколи не думав, що почую подібну дурницю від дівчини твого віку. Ніякий він не порожній, а навпаки — просто бездонний, хай йому біс. У цьому й біда. Сьогодні ми є, а завтра нас уже немає, і немає часу насолодитися усім, що нам дано.

— Але як ми можемо насолоджуватися життям, коли воно позбавлене сенсу?

— Боже правий! Навіщо тобі здався той сенс? Коли я їм свою вечерю, я роблю це не для того, щоб прославити Господа, а просто тому, що люблю поїсти. У світі повнісінько чудових речей: книжки, картини, вино, подорожі, друзі — усе, що тільки забажаєш. І я ніколи не бачив у всьому цьому якогось оcобливого сенсу, щоправда, і не надто його дошукувався. Ну чому просто не приймати життя таким, як воно є?

— Але ж...

Дороті замовкла. Вона вже бачила, що слова марні, містер Ворбертон не зрозуміє. Та і як йому зрозуміти, через що вона проходить, — як душа, зрощена в набожності, сахається й жахається світу, який раптом втратив усілякий сенс. У нього в голові не вкладеться навіть пантеїзм з його нікчемними банальностями. А думка про нікчемність та марність буття якщо й проскакувала в його мозку, то, мабуть, видавалася йому радше потішною. Та попри все це він був доволі проникливим. Він чудово усвідомлював практичні труднощі її теперішнього становища і врешті-решт перевів розмову у це русло.

— Я, звісно, розумію, що тобі буде непросто після повернення додому. Почуватимешся вовком в овечій шкурі, так би мовити. Парафіяльні клопоти, зустрічі у Спілці матерів, молитви біля ліжок вмираючих і все таке... такі обов’язки не назвеш приємними. Боїшся, що не витримаєш? У цьому проблема?

— О ні. Я навіть не думала про це. Робитиму все, як робила раніше. Я вже звикла. Окрім того татові потрібна моя допомога. На помічника грошей немає, а клопотів вистачає.

— Тоді у чому річ? Огидне власне лицемірство? Боїшся, що причасний хліб у горлі застрягне? На твоєму місці я б не переживав. Половина пасторських доньок по всій Англії страждають від того самого. Та й дев’ять з десяти пасторів, маю зауважити.