— Дурниці, дурниці, — сказав пастор уже спокійніше і знову засунув люльку до рота. — Ти у цьому нічого не тямиш. Я змушений буду відразу реінвестувати ті кошти у щось перспективніше — лише так я зможу повернути свої гроші.

Заклавши великий палець за пояс сутани, пастор відсторонено насупився гравіюванню. Його брокер радив «Юнайтед Целаніз». Саме тут — у «Суматра Тін», «Юнайтед Целаніз» та інших далеких компаніях, про які він мав лише приблизне уявлення, — і крилася основна причина пасторових проблем з грошима. Він був затятим гравцем. Звісно, сам він не вважав це азартною грою, а лише одвічним пошуком «хороших інвестицій». На своє повноліття пастор успадкував чотири тисячі фунтів, які, завдяки його «інвестиціям», поступово зменшилися до дванадцяти сотень. Але ще гірше те, що коли зі свого щорічного мізерного доходу парафіяльного священника йому вдавалося нашкребти ще п’ятдесят фунтів, на них чекала така сама доля. Цікаво, що спокуса «хороших інвестицій», схоже, переслідує духовенство наполегливіше, ніж людей інших класів. Можливо, це сучасний еквівалент демонів у жіночій подобі, які терзали пустельників у Темні віки.

— Вирішено, куплю п’ять сотень акцій «Юнайтед Целаніз», — врешті-решт сказав пастор.

Дороті почала втрачати надію. Тато заговорив про свої «інвестиції» (вона нічогісінько про них не знала, крім того, що вони із завидною регулярністю оберталися невдачею), а вже за мить він і геть забуде про їхні борги крамарям. Дороті вдалася до останньої спроби.

— Тату, давайте погасимо цей борг, будь ласка. Як гадаєте, зможете десь найближчим часом виділити мені трохи додаткових грошей? Може, не просто зараз, але... скажімо, за місяць-два?

— Ні, моя люба, не зможу. Можливо, десь аж на Різдво... та й то навряд чи. Але зараз точно ні. У мене навіть півпенні зайвого немає.

— Але, тату, це так жахливо знати, що ми не можемо розрахуватися з боргами! Це справжня ганьба! Минулого разу, коли приїжджав містер Велвін-Фостер (окружний декан), місіс Велвін-Фостер все місто обходила і розпитувала всіх і кожного про те, як ми проводимо свій час, скільки грошей витрачаємо, скільки вугілля споживаємо на рік і тому подібне. Вона завжди намагається щось винюхати. Ви тільки уявіть, що буде, якщо вона дізнається, що ми по вуха у боргах?

— Це наша особиста справа. Не розумію, чому це має обходити місіс Велвін-Фостер чи ще когось.

— Але вона всім про це розбовкає, та ще й перебільшить! Ви ж її знаєте. У кожній парафії, до якої вона приїжджає, вона намагається відкопати якусь ганебну таємницю про тамтешнього священника, а тоді доносить на нього Єпископу. Я не хочу на неї наговорювати, але вона...

Усвідомивши, що саме це вона якраз і збирається зробити, Дороті замовкла.

— Мерзенна жінка, — абсолютно спокійно докінчив за неї пастор. — І що з того? Хто коли чув про дружину окружного декана, яка б не була мерзенною?

— Але, тату, я ніяк не можу розтлумачити вам, наскільки все серйозно! Нам, по суті, нема на що жити наступного місяця. Я навіть не знаю, де ми візьмемо м’яса сьогодні на обід.

— Ланч, Дороті, ланч! — виправив пастор з ноткою роздратування в голосі. — Я б волів, щоб ти позбулася цієї звички нижчих класів називати полудневу трапезу «обідом»!

— Що ж, тоді на ланч. Звідки ми візьмемо м’ясо на ланч? Я не посмію поткнути носа до Каргілла.

— То піди до іншого м’ясника — як там його? — Солтера, і викинь Каргілла з голови. Він знає, що рано чи пізно йому заплатять. Святий Боже, я не розумію, до чого вся ця метушня! Усі ж винні гроші своїм постачальникам! Я добре пам’ятаю, — пастор трохи розправив плечі і, знову взявши до рота люльку, замріяно задивився у далину, а його голос помітно пом’якшав, — я добре пам’ятаю, що коли я жив в Оксфорді, мій тато на той час усе ще мав неоплачені рахунки тридцятирічної давнини. А Том (Том був пасторовим кузеном, баронетом) мав борг у сім тисяч, коли вступив у спадщину. Він сам мені казав.

Тут остання надія Дороті згасла. Коли тато починав говорити про свого кузена Тома і все те, що сталося, «коли він жив в Оксфорді», з ним було марно розмовляти. Це означало, що він уже поринув у своє золоте минуле, де навіть не існувало таких примітивних речей, як рахунки м’ясника. Іноді він так надовго переносився у країну своїх спогадів, що геть забував, що наразі був усього лише збіднілим сільським пастором, а не юнаком, чия родина володіла маєтками та не мусила рахувати грошей. Саме ця аристократична манера поведінки пасувала йому найприродніше. І звісно, поки він жив у комфорті вигаданого світу, Дороті доводилося відбиватися від крамарів і вигадувати, як зробити так, щоб баранячої ноги їм вистачило від неділі до середи. Але вона знала, що далі сперечатися з батьком даремно. Закінчиться все тим, що він розлютиться. Тож Дороті підвелася і почала прибирати зі столу.

— Ви абсолютно впевнені, що не можете дати мені грошей, тату? — спитала вона востаннє, вже стоячи у дверях з тацею в руках.

Пастор, вдивляючись у далечінь й огорнутий затишною хмаркою диму, її не почув. Мабуть, думав про свої золоті оксфордські дні. Дороті вийшла з кімнати, почуваючись такою нещасною, що ледь не плакала. Проблему боргів знову відклали у довгу шухляду, як це робилося тисячу разів раніше, без жодної надії на вирішення.

Дороті, не крутячи педалей, дозволила своєму старенькому велосипедові з прикріпленим до керма плетеним кошиком вільно котитися униз схилом, поки сама намагалася подумки підрахувати, на що вистачить трьох фунтів дев’ятнадцяти шилінгів і чотирьох пенні — увесь її грошовий запас до кінця кварталу.

Вона спробувала пройтися по списку того, що потрібне на кухні. Та зрештою, чого на кухні тільки не потрібно? Чай, кава, мило, сірники, свічки, цукор, сочевиця, дрова, сода, олива для ламп, вакса, маргарин, розпушувач тіста — здавалося, не було нічого, що б у них не закінчувалося. І щохвилини Дороті пригадувала все нову статтю витрат. От, наприклад, рахунок з пральні, вугілля теж залишилося зовсім мало, а ще треба десь роздобути рибу на п’ятницю. Пастор був «упертим» щодо риби. Якщо коротко, його влаштовували лише дорожчі сорти, і відмовлявся їсти тріску, мерланг, кільку, скати, оселедець чи кіпер.

Тим часом треба було щось вигадати із сьогоднішнім обідом, чи то пак ланчем. (Дороті старалася дослухатися до батькових зауважень і, коли не забувала, називала полудневу трапезу «ланчем». З другого боку, вечірній прийом їжі інакше як «вечерею» точно не назвеш, отож і виходило, що такої штуки, як «обід», у пастораті взагалі не було.) «Краще приготувати на ланч омлет», — вирішила Дороті. Вона не сміла знову йти до Каргілла. Хоча, татові точно не сподобається, якщо у них буде омлет на ланч, а потім яєчня-бовтанка на вечерю. Востаннє, коли у них двічі на день були яйця, він саркастично поцікавився: «Ти що, завела курячу ферму, Дороті?» А на завтра можна купити два фунти сосисок у «Зі всього світу», і це вирішить м’ясне питання, принаймні на один день.

Над нею важким тягарем нависали решта тридцять дев’ять днів, на які у Дороті залишалося всього лише три фунти дев’ятнадцять шилінгів і чотири пенні, і Дороті захлиснула хвиля жалю до самої себе, який вона, одначе, тут же притлумила. «Це що таке, Дороті? Не смій скиглити! Усе якось вирішиться, довіртеся Богові. Матвій, 6:25[23]. Бог подасть». Та чи ж справді подасть? Дороті зняла праву руку з керма і вже почала намацувати шпильку зі скляною голівкою, але богохульна думка розвіялася. Цієї миті Дороті побачила похмуре розпашіле обличчя Проггетта, який ввічливо, але настирливо махав їй з узбіччя.

Дороті зупинилася і злізла з велосипеда.

— Пробачте, міс, — сказав Проггетт. — Я хотів з вами поговорити, міс... серйозно поговорити.

Дороті подумки зітхнула. Коли Проггетт хотів з вами «серйозно» поговорити, ви вже знали, про що саме йтиметься: найімовірніше, він хоче повідомити вам якісь жахливі новини про аварійний стан церкви. Проггетт був непривітним, але добросовісним чоловіком і по-своєму дуже побожним. Не надто багатий на розум, щоб глибоко збагнути постулати віри, він демонстрував свою набожність тим, що особливо ревно піклувався про стан церковних будівель. Давним-давно він для себе вирішив, що Церкву Христову для нього уособлюватимуть стіни, дах і дзвіниця храму Святого Ательстана у Кнайп-Гілл, а тому взяв за звичку робити регулярні обходи всередині та довкола храму, з прикрістю зауважуючи всі недоліки: тут камінь відколовся, там шашіль балку геть поточив, — а потому, звісно, приходив діймати Дороті вимогами провести різноманітні ремонтні роботи, які б обійшлися їм у захмарні суми.