Після такого Дороті навіть сподівалася, що їй вдасться залучити містера Тогіса до святого Причастя. Але коли пастор побачив той гарбуз, він страшенно розлютився і наказав негайно викинути «ту огидну штуку» з церкви. Містер Тогіс одразу ж перекинувся до нонконформістів, і він та його нащадки були втрачені для церкви Святого Ательстана.

Дороті вирішила зробити ще одну спробу завести розмову.

— Робота над костюмами до «Карла І» просувається непогано, — сказала вона (діти з недільної школи репетирували виставу під назвою «Карл І», збір коштів від якої мав поповнити фонд для покриття витрат на купівлю нового органа). — Але мені здається, нам варто було обрати щось легше. Щоб виготовити обладунки, доводиться добряче попотіти, і, щось мені підказує, з ботфортами справа стоятиме ще гірше. Думаю, наступного разу нам слід зупинитися на п’єсі про греків чи римлян. Щось таке, де персонажі ходять в одних тогах.

У відповідь пастор лише щось приглушено буркнув. Шкільні п’єси, процесії, доброчинні базари, розпродажі й концерти були в його очах не таким великим злом, як Свято врожаю, але він не збирався вдавати, що це його цікавить. То було необхідне зло, як він частенько казав. Цієї миті двері відчинилися й до кімнати незграбно ввійшла Еллен, їхня покоївка, і стала, притискаючи до живота бахматий фартух своєю великою шерехатою рукою. Вона була високою дівчиною із сутулими плечима і мишачим волоссям, плаксивим голосом і хворобливим кольором обличчя, оскільки страждала від хронічної екземи. Її очі боязко метнулися до пастора, але звернулася вона до Дороті, бо надто боялася священника, щоб заговорити безпосередньо до нього.

— Міс, будь ласка... — почала вона.

— Що таке, Еллен?

— Будь ласка, міс, — плаксиво вела далі Еллен, — там на кухні містер Портер, і він просить, щоб пастор прийшов до них і охрестив дитинку місіс Портер. Бо вони думають, що та не доживе до кінця дня, а біднятко ще не хрещене, міс.

Дороті зірвалася на ноги.

— Сядь, — тут же звелів пастор з набитим ротом.

— Що з дитиною? — спитала Дороті.

— Вони кажуть, міс, що маля все чорніє і чорніє. І в нього страшенний пронос, ніяк не спиняється.

Пастор із зусиллям проковтнув те, що було у нього в роті.

— Мені обов’язково вислуховувати ці огидні деталі за сніданком? — гарикнув він, а тоді повернувся до Еллен: — Жени цього Портера геть і скажи йому, що я зайду до них пополудні. І чому ці нижчі класи завжди приходять надокучати своїми проханнями під час трапези? — додав він, кинувши роздратований погляд на Дороті, коли та сіла.

Містер Портер був звичайним собі робітником — муляром, якщо бути точним. Погляди пастора на хрещення були непохитними. Якби справа була нагальна, він би і двадцять миль по снігу пройшов, щоб охрестити помираючу дитину. Що йому не сподобалося, так це те, що Дороті готова була вискочити з-за столу за покликом якогось там муляра.

Далі вони снідали мовчки. Дороті все більше і більше підупадала духом. Вона просто мусила попросити грошей, але й так було очевидно, що цей її намір приречений на невдачу. Закінчивши снідати, пастор підвівся з-за столу і почав набивати люльку тютюном з баночки, що стояла на камінній полиці. Дороті мовчки попросила в Бога сміливості й ущипнула себе: «Ну ж бо, Дороті! Скільки можна зволікати?» З неабияким зусиллям вона спромоглася вичавити із себе перші слова:

— Тату...

— Що таке? — спитав пастор, застигши із сірником у руці.

— Тату, я хочу вас про дещо попросити. Дещо важливе.

Пастор перемінився в обличчі. Він миттю здогадався, про що піде мова, і, як не дивно, тепер видавався вже не таким роздратованим, як раніше. Його обличчя немов закам’яніло, набувши подоби байдужого й безпристрасного сфінкса.

— Моя люба Дороті, я чудово знаю, що ти хочеш сказати. Гадаю, ти збираєшся знову просити в мене грошей. Чи не так?

— Так, тату. Річ у тім, що...

— Я заощаджу твій час. У мене немає грошей — геть немає, аж до наступного кварталу. Я виплатив тобі твоє утримання і більше не можу дати ані півпенні. Тож тут нема про що говорити.

— Але, тату...

Камінь на серці Дороті став іще важчим. Найгіршим було те, що, коли вона приходила просити у тата грошей, на нього находила отака спокійна байдужість. Ніколи він не бував таким незворушним, як у ті моменти, коли йому нагадували, що він по вуха в боргах. Вочевидь, він ніяк не міг збагнути, що крамарі іноді хочуть, щоб їм платили за їхні послуги, і що не можна утримувати будинок, не витрачаючи на це певної суми. Щомісяця пастор видавав Дороті вісімнадцять фунтів на всі домашні витрати, включаючи зарплату Еллен, і водночас був вибагливий щодо їжі й одразу ж помічав, якщо її якість погіршувалася. Як результат, вони вічно були в боргах. Однак пастор не звертав на це ані найменшої уваги і, здавалося, навіть не усвідомлював, що вони комусь заборгували. Коли він втрачав гроші через невдалу інвестицію, то не знаходив собі місця, і геть не переймався такими дрібницями, як заборгованість звичайнісінькому крамареві.

З пасторової люльки піднімалася мирна хмарка диму. Сам священник замислено розглядав гравюру Карла І і вже, мабуть, й думати забув про прохання Дороті. Бачачи таку його безтурботність, Дороті мало не піддалася відчаю, коли до неї раптом повернулася сміливість. Цього разу її голос зазвучав твердіше:

— Тату, будь ласка, вислухайте мене! Ви мусите дати мені бодай якісь гроші! Просто мусите! Ми не можемо далі так жити. Ми заборгували майже кожному крамареві у місті. Дійшло до того, що я вже не можу спокійно пройти вулицею, щоб не думати про всі ті несплачені рахунки. Вам відомо, що ми винні Каргіллу майже двадцять два фунти?

— І що з того? — спитав пастор між двома затяжками з клубами диму.

— Той рахунок поволі зростає протягом семи місяців! Я вже й не пам’ятаю, скільки разів Каргілл нам його надсилав. Ми мусимо йому заплатити! Це несправедливо, що він має так довго чекати на свої гроші!

— Дурниці, дитино! Ці люди звикли до такого. Їм подобається чекати на свої гроші. У результаті це приносить їм ще більший прибуток. Одному Богові відомо, скільки я завинив «Кеткін і Палм», але я навіть знати цього не хочу. Вони мені про це нагадують з кожною поштою. Але хіба я скаржуся?

— Але, тату, я не можу ставитися до цього так, як ви! Для мене нестерпно все життя жити в борг! Навіть якщо в цьому і немає нічого незвичного, я це просто ненавиджу! Мені соромно! Коли я приходжу у крамницю Каргілла по шматок м’яса, він так різко зі мною говорить і завжди обслуговує останньою, а все через те, що наш борг йому все росте й росте. А проте я не смію припинити робити в нього закупи. Мені здається, він заявить на нас в поліцію, якщо я перестану до нього ходити.

Пастор насупився.

— Що? Ти хочеш сказати, він тобі грубіянив?

— Я не кажу, що грубіянив, тату. Хіба можна його звинувачувати в тому, що він сердиться, коли йому не сплачують рахунки?

— Ще й як можна! Просто обурливо, як ці люди нині поводяться, обурливо! Але чого ж ми хотіли? Ось що нам доводиться терпіти у цьому чудовому столітті. Ось тобі хвалена демократія — прогресу як вони люблять це називати. Більше нічого в нього не замовляй. Скажи, що відкриваєш рахунок в іншому місці. З такими людьми інакше не можна.

— Але ж, тату, це нічого не вирішить. Скажіть мені щиро, невже ви не вважаєте, що нам слід йому заплатити? Я певна, ми можемо якось роздобути трохи грошей. Може, ви б продали якісь акції абощо?

— Моя люба дитино, навіть не згадуй при мені про те, щоб продавати акції! Я щойно отримав дуже неприємні новини від мого брокера. Він повідомив, що мої акції в «Суматра Тін» упали в ціні з семи фунтів і чотирьох пенсів до шести фунтів й одного пенса. А це означає втрату майже шістдесяти фунтів. Я звелів йому негайно все продати, поки вони не впали ще більше.

— Але ж якщо ви продасте ці акції, то матимете на руках вільні гроші, хіба ні? Чи ви не думаєте, що було б непогано вибратися з цієї боргової ями раз і назавжди?