— Джордже! Агов, Джордже! Бачиш оту дівку? З білявим волоссям?

— Яку? Ту худющу? Бачу. Хто така?

— Та донька нашого пастора. Міс Хейр. А ти знаєш, що вона вчудила два роки тому? Втекла з одним фраєром, який їй у батьки годиться, от що. Чкурнула розважатися з ним аж до Парижа! А з виду і не скажеш, ніколи б не подумав, га?

— Та ну?

— Точно тобі кажу! Чистісінька правда. Про це в газетах писали. Але за три тижні вона йому набридла і він її виставив, от і повернулася додому, безсоромниця. Вистачило ж нахабності, скажи?

Так, пересуди не скоро вляжуться. Можуть минути роки, а то й десятиліття, перш ніж про це нарешті забудуть. А найгірше те, що написане у «Піппінс Віклі» — то всього лиш цензурована й неабияк пом’якшена версія того, що місіс Семпрілл розповідала про Дороті в місті. «Піппінс Віклі» хоч і не солідна газета, але певних меж і вона не переступить. Але хіба є щось, що б зв’язало язика місіс Семпрілл? Її стримають хіба що межі власної уяви, а та у неї безмежна, наче океан.

Одне втішало Дороті — думка про те, що, хай би як все обернулося, батько її захистить. Звісно, у неї знайдуться й інші оборонці. Хіба в неї немає друзів? Принаймні її знають і поважають парафіяни батькової церкви, а ще ж є Спілка матерів, і дівчатка-скаути, і жінки, яких вона відвідувала під час своїх обходів, — вони ні за що не повірять цим побрехенькам. Але найбільше надій Дороті покладала саме на батька. Будь-що стерпиш, якщо у тебе є дім, куди можна повернутися, і родина, яка стоятиме за тебе горою. Трішки сміливости й татова підтримка — і вона усе здолає. До вечора Дороті вже остаточно вирішила, що таки варто повернутися до Кнайп-Гілл, хоча попервах і буде складно. Отож, закінчивши роботу на полі, вона взяла «авансом» шилінг, пішла до крамниці й купила пачку дешевого паперу. Повернувшись до табору, всілася на траві біля вогнища — у таборі немає столів та крісел, — і взялася писати огризком олівця:

«Любий тату! Не можу Вам передати, як я тішуся, що після всього, що сталося, знову можу Вам писати. Я щиро сподіваюся, що Ви не надто переживали за мене і не дуже засмутилися через ті жахливі історії у газетах. Навіть не уявляю, що Ви подумали, коли я так раптово зникла і від мене майже цілий місяць не було звісток. Річ у тім, що...»

Як дивно було тримати олівець у зранених затерплих пальцях! Букви виходили великими й розгонистими, як у дитини. Але Дороті написала довгого листа, усе детально пояснивши, і під кінець попросила вислати їй трохи одягу та два фунти на дорогу додому. А зворотного листа попрохала адресувати на ім’я «Еллен Міллборо» (як містечко Міллборо у Саффолку). Дороті було незвично використовувати фальшиве ім’я, вона почувалася мало не злочинницею. Але вона не хотіла ризикувати, щоб у селі чи, крий Боже, у таборі часом не дізналися, що вона і є та сама Дороті Хейр, горезвісна «донька пастора».

Тепер, коли рішення було прийнято, Дороті нетерпеливилося полишити хмільники. Наступного дня вона ледве змусила себе вийти в поле і збирати хміль разом з усіма; тепер, коли пам’ять повернулася і Дороті було з чим порівняти, їй здавалися нестерпними злиденні умови й одноманітна їжа. Якби у неї було достатньо грошей на дорогу, Дороті не затрималася б тут і хвилиною довше. Щойно вона отримає батьків лист з двома фунтами, як одразу ж попрощається з Терлями, сяде на потяг додому і, попри всі осудливі погляди та пересуди, які чекатимуть на неї у Кнайп-Гілл, нарешті зітхне з полегшенням.

Через три дні Дороті пішла до поштового відділення і поцікавилася, чи на її ім’я не надходив лист. Поштарка, жінка з обличчям, як у такси, на якому відображалася глибока неприязнь до всіх сезонників, холодно кинула, що ні, нічого немає. Дороті засмутилася. Шкода, звісно, мабуть, пошту затримали. Та не біда, лист неодмінно прийде завтра — вона почекає ще один день.

Наступного вечора Дороті знову прийшла, певна, що цього разу вже точно отримає листа. Але ні, нічого. І тут у серце Дороті закрався неспокій, а коли лист не прийшов і на п’ятий день, цей неспокій переріс у страшенну паніку. Дороті купила ще одну пачку паперу і написала довжелезного, на чотирьох аркушах, листа, де ще раз все детально пояснювала і благала тата не залишати її у невіданні. Відправивши листа, вона заприсяглася сама собі цілий тиждень не ходити на пошту.

То було у суботу. Рішучості їй вистачило до середи. Щойно гудок сповістив про перерву, Дороті кинула свого кошика і помчала до пошти — за цілих півтори милі, а це означало, що сьогодні вона залишиться без обіду. Діставшись відділення, Дороті смиренно опустила голову і підійшла до прилавка. Страх скував їй язик. Такса-поштарка сиділа у своїй дротяній клітці в кінці приміщення, щось зосереджено підраховуючи і записуючи цифри до видовженої розрахункової книги. Вона з-під лоба глипнула на Дороті і повернулася до своєї роботи, вдаючи, що не помічає її.

Дороті боляче стисло груди, стало важко дихати.

— Для мене є листи? — ледь спромоглася промовити вона.

— Ім’я? — запитала поштарка, не припиняючи своїх розрахунків.

— Еллен Міллборо.

Поштарка на мить відірвала довге, немов морда у такси, обличчя від розрахункової книги і глянула через плече на вхідну кореспонденцію на літеру «М».

— Ні, — сказала вона і знову втупилася носом у цифри.

Дороті ніби в тумані вийшла з пошти, ноги самі понесли її назад до хмелевих полів, але за декілька кроків вона спинилася. Сил іти далі не було, а всередині неї розповзалася мертвотна порожнеча, лише наполовину спричинена голодом.

Мовчання її батька могло означати тільки одне. Він повірив історії місіс Семпрілл, повірив, що вона, Дороті, втекла з дому за ганебних обставин, а тепер безсоромно бреше, намагаючись виправдатися. Він надто розгніваний та обурений, щоб їй відповісти. Усе, чого він зараз хоче, так це спекатися її, обірвати з нею усіляке спілкування, викреслити її зі свого життя і, мов страшний сон, забути ту ганьбу, якої вона йому завдала.

Після такого Дороті вже не зможе повернутися додому. Не посміє. Тепер, подивившись на ситуацію з погляду її батька, вона раптом чітко усвідомила всю нерозважливість та поспішність свого попереднього рішення. Звісно, вона не може повернутися додому! З ганьбою приповзти назад, підібгавши хвоста, осоромити батьківський дім... ні, неможливо, абсолютно неможливо! І про що вона тільки думала?

А що тоді? Їй не залишалося нічого іншого, як взагалі зникнути, вирушити туди, де можна сховатися, загубитися в натовпі. Можливо, до Лондона. Кудись, де її ніхто не знає, де ані її обличчя, ані ім’я не розворушать ні в чиїй пам’яті спогадів про брудні подробиці.

Поки вона отак стояла, до неї долинули звуки дзвонів із сільської церкви за поворотом: дзвонарі налаштовувалися видзвонювати «Господи, завжди зі мною будь», як музикант, що жартома перебирає пальцями клавіші піаніно, добираючи мелодію. Та вже за мить церковний гімн вилився у звичні вуху недільні мотиви: «Жінці моїй більш не наливати! Упилася так, що не зайде до хати!» — такий самий передзвін, що й у дзвонів церкви Святого Ательстана три роки тому, до того, як їх зняли. Туга за домом, немов списом, пронизала серце Дороті, викликавши в пам’яті яскраву коловерть картин: запах клеєварки у теплиці, коли Дороті виготовляла костюми для шкільної вистави; щебетання шпаків за вікном її спальні, що переривало молитви перед святим Причастям; скорботний голос місіс Пайсер, коли та перераховувала болячки своїх ніг; прогнила підлога у дзвіниці, магазинні борги та в’юнок у горошку — усі ті різноманітні та вкрай важливі клопоти, що заповнювали її життя, яке складалося переважно з роботи та молитви.

Молитва! На мить, якусь коротку хвилю, це слово заволоділо її думками. Молитва — колись вона була джерелом і центром її всесвіту. І горе, і радість Дороті зустрічала з молитвою на вустах. А зараз усвідомила — це лише тепер спало їй на думку, — що, відколи покинула дім чи навіть відколи до неї повернулася пам’ять, вона не проказала ні слова молитви. Ба більше, не відчувала ані найменшого бажання молитися. Несвідомо Дороті почала шепотіти молитву, але майже відразу спинилася: слова були порожні й неживі. Молитва, яка все життя була для неї опорою, раптом втратила свою силу. Отака думка промайнула в голові у Дороті, поки вона повільно йшла дорогою, промайнула й одразу щезла: так ми мимохідь зауважуємо квітку у канаві чи пташку при дорозі — зауважуємо й відразу ж забуваємо. Дороті навіть не мала часу замислитися, що б це могло означати. Цю думку витіснили інші, важливіші питання.