Дороті здалося, ніби крижані лещата стиснули їй серце. Вона підвелася і майже бігцем кинулася назад до хатини, зарилася в солому, поки не дісталася місця, де лежали її мішки, а тоді заходилася мацати у соломі попід ними. Всі пожитки губляться у цій велетенській солом’яній копиці і рано чи пізно опускаються на дно. Але після кількох хвилин пошуків, коли її з усіх боків осипали прокльонами ті кілька жінок, які ще досипали, Дороті знайшла те, що шукала. Примірник «Піппінс Віклі», який Ноббі дав їй тиждень тому. Вийшла з нею надвір, Дороті сіла на землю перед вогнищем, де було світліше, і розгорнула газету.

Ось воно, на першій шпальті — фотографія і три великі заголовки. Так! Це воно!

У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА

ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ

ДОНЬКА ПАСТОРА

І ПІДСТАРКУВАТИЙ СПОКУСНИК

СИВОЧОЛИЙ БАТЬКО

НЕ ТЯМИТЬ СЕБЕ ВІД ГОРЯ

(Спецвипуск «Піппінс Віклі»)

«Краще б я побачив її у могилі!» — у відчаї скрикнув преподобний Чарлз Хейр, пастор з Кнайп-Гілл, графство Саффолк, коли дізнався, що його двадцятивосьмирічна донька втекла з дому з набагато старшим за себе холостяком на ймення Ворбертон, як відомо, митцем за професією.

Місцеперебування міс Хейр, яка покинула місто пізно увечері двадцять першого серпня, досі невідоме, і будь-які спроби знайти її не увінчалися успіхом. [Далі виділено жирним.] Якщо вірити чуткам, нещодавно її бачили у Відні, коли вона у товаристві невідомого чоловіка заходила до готелю із сумнівною репутацією.

Як пригадують читачі «Піппінс Віклі», втеча міс Хейр відбулася за надзвичайно драматичних обставин. Двадцять першого серпня, незадовго до опівночі, місіс Евеліна Семпрілл, поважна вдова, що живе навпроти будинку містера Ворбертона, випадково визирнула з вікна своєї спальні й побачила містера Ворбертона, який стояв біля хвіртки свого будинку й розмовляв з молодою жінкою. Тієї ночі яскраво світив місяць, тож місіс Семпрілл без зусиль упізнала у тій молодій жінці міс Хейр, пасторову доньку. Вони простояли біля воріт кілька хвилин і, перш ніж зайти до будинку, пара, за словами місіс Семпрілл, «пристрасно обійнялася». Пів години потому вони з’явилися знову, сіли в автомобіль містера Ворбертона, виїхали через ворота і помчали по дорозі, що веде на Іпсвіч. На міс Хейр було обмаль одягу, і, схоже, дівчина була напідпитку.

Пізніше стало відомо, що міс Хейр не раз таємно навідувала містера Ворбертона. Місіс Семпрілл, котра після довгих умовлянь таки погодилася поговорити з нами на цю неприємну для неї тему, також розповіла...

Дороті сердито зіжмакала «Піппінс Віклі» і пожбурила у вогонь, перевернувши бляшанку з водою. Догори здійнялася хмарка попелу й сірчастого диму, і майже миттєво Дороті висмикнула газету з вогню, поки полум’я ще не встигло її охопити. Навіщо зволікати й відкладати неминуче? Краще відразу дізнатися найгірше. Тож Дороті продовжила читати з жахом і зачудуванням. Нікому не хочеться дізнаватися про себе щось подібне. А в Дороті більше не залишалось ані тіні сумнівів в тому, що вона і є та зникла дівчина. Дороті уважно роздивилася світлину. Та була розмита й нечітка, але цілком упізнавана. Зрештою, Дороті й не потрібна була фотографія, щоб усе пригадати. Вона знову все чудово пам’ятала — усе своє життя, аж до того вечора, коли виснажена прийшла від містера Ворбертона і, вочевидь, заснула у теплиці. Ці події так чітко постали в її пам’яті, що вона дивувалася, як узагалі могла їх забути.

Того дня Дороті не поснідала і навіть не подумала приготувати собі щось на обід; але коли настав час, за звичкою разом з іншими збирачами пішла на хмільники. Залишившись тепер сама, вона заледве дотягла важкого кошика до потрібного місця, зрізала перше стебло і почала зривати шишки. Але вже за кілька хвилин збагнула, що їй зараз не до снаги навіть така проста механічна робота. Її геть вибила з колії та жахлива брехлива стаття у «Піппінс Віклі», і у неї ніяк не виходило відволіктися. У голові постійно крутилися огидні скандальні подробиці: «пристрасно обійнялися», «обмаль одягу», «напідпитку». Зринаючи у пам’яті, кожна завдавала Дороті такого болю, що їй хотілося плакати.

Через якийсь час вона вже навіть не вдавала, що збирає хміль, кинула стебло на кошика і сіла додолу, прихилившись спиною до одного зі стовпів, що підтримував дроти. Помітивши це, решта збирачів поставилися до неї зі співчуттям. «В Еллен геть руки опустилися, — казали вони. — А чого ж ви хотіли, коли її хлопця забрали?» (Усі в таборі, звісно, вважали, що Ноббі з Дороті були коханцями.) Дороті радили піти на ферму і сказати, що захворіла. А ближче до дванадцятої, коли от-от мав надійти оцінювач, кожен з бригади підійшов і вкинув щедру жменю хмелевих шишок до її кошика.

Так оцінювач і застав Дороті, біля стовпа. Під шаром бруду та засмаги вона була дуже бліда; її обличчя виглядало змарнілим і набагато старішим, ніж раніше. Її кошик стояв на двадцять ярдів позаду решти, і там не було навіть трьох бушелів хмелю.

— Це що таке? — суворо спитав оцінювач. — Ти часом не захворіла?

— Ні.

— Тоді чому не збираєш хмелю? Тобі тут що, пікнік? Ти сюди не для того прийшла, щоб сідниці відсиджувати.

— Та годі її діставати! — раптом крикнула йому стара перекупка. — Невже бідолашна дівчина не може трохи посидіти в тиші та спокої, як захоче? Тим більше, що то дякуючи тобі і твоїм нишпоркам її хлопець тепер у кайданах. У неї й так ціла купа проблем, щоб ти їй ще на мізки капав!

— Ану, помовч, стара! — сердито буркнув оцінювач, але все ж, почувши, що Дороті була дівчиною вчорашнього арештанта, дав їй спокій.

Заваривши чаю, перекупка підкликала Дороті до свого кошика і дала їй кухоль міцного чаю, а ще кусень хліба з сиром. А коли перерва закінчилася, до кошика Дороті приставили іншого збирача, який теж залишився без пари. То був низенький зморшкуватий старий волоцюга на прізвисько Глухий. Після чаю Дороті почувалася краще і, намагаючись не відставати від Глухого, який був хвацьким збирачем, спромоглася виконати пообідню норму.

Дороті все обдумала і зуміла опанувати себе. Згадуючи фрази з «Піппінс Віклі», вона досі морщилася від сорому, але тепер принаймні відчувала, що готова тверезо поглянути на ситуацію. Дороті доволі чітко розуміла, що насправді сталося і звідки ростуть ноги у побрехеньок місіс Семпрілл. Вдова бачила їх з містером Ворбертоном біля воріт і помітила, як Ворбертон поцілував Дороті, а опісля, коли вони обоє так раптово зникли з Кнайп-Гілл, дійшла цілком природного — природного для місіс Семпрілл — висновку, що вони втекли. Що ж до пікантних деталей, то їх вона додумала опісля, а може, і не додумала. З місіс Семпрілл ніколи не можна було бути певним, чи вона свідомо й навмисно зводить на тебе наклеп, чи її хворобливий збочений мозок справді вірить у ту химерну й огидну брехню, яку вона плете.

Хай там як, а шкоди вже завдано, тож годі про це. Тим часом треба було подумати про повернення до Кнайп-Гілл. Доведеться послати за одягом, а ще їй знадобляться два фунти, щоб купити квиток на потяг додому. Додому! Це слово, мов струмом, пронизало її серце. Додому, після тижнів бруду та голоду! Як же вона прагнула повернутися додому тепер, коли все пригадала!

Але!

Маленький сумнів підвів голівку, остудивши її захват. Був один аспект, про який Дороті не подумала. Чи може вона після всього повернутися додому? Чи посміє?

Чи не забракне їй духу подивитися в очі мешканцям Кнайп-Гілл після всього, що трапилося? Ось у чому питання. Коли ви опинилися на перших шпальтах «Піппінс Віклі», де на вас було «обмаль одягу» і ви були «напідпитку»... о, краще про це не думати! Коли вас з ніг до голови оббрехали та облили брудом, чи можете ви повернутися до містечка з двома тисячами жителів, де всі все про всіх знають і пхають носа в особисті справи один одного?

Цього Дороті не знала, не могла вирішити. Якусь мить їй здавалося, що вся ця історія з її втечею настільки абсурдна, що в неї ніхто не повірить. Та й містер Ворбертон, поза сумнівом, усе заперечуватиме, ще й як заперечуватиме. Але вже наступної миті вона пригадала, що містер Ворбертон поїхав за кордон і, якщо тільки про цю історію не писали навіть у континентальних газетах, нічого про все це не знає; і знову зіщулилася від страху. Дороті чудово знала, що таке скандал у маленькому містечку. Люди озиратимуться тобі вслід і нишком штовхатимуть один одного ліктями, коли ти проходитимеш повз! Хоч би куди ти пішла, з-за віконних фіранок тебе свердлитимуть осудливі погляди! А гурти молодиків на перехрестях біля заводу Бліфіл-Ґордона безсоромно тебе паплюжитимуть!