Коли вони дісталися місця зустрічі, Фло та Чарлі не було й сліду. Звісно, Ноббі з Дороті їх шукали, хоч і відразу знали, що це намарно. Усе було більш ніж очевидно. Фло, мабуть, підморгнула котромусь водію вантажівки, що проїжджала повз, і той погодився підкинути їх з Чарлі до Лондона в обмін на міцні дівочі обійми. Найгірше те, що втікачі прихопили із собою обидва клунки. У Дороті та Ноббі зовсім не залишилося їжі — ні крихти хліба, ні картоплини, ні дрібки чаю, не кажучи вже про постіль чи бодай бляшанку, в якій можна було б приготувати те, що їм вдасться випросити чи вкрасти, — нічогісінько, окрім лахміття, що було на них.

Наступні тридцять шість годин були важкими, дуже важкими. Як вони, виснажені та голодні, благали про роботу! Але що далі Дороті з Ноббі заглиблювалися у хмільники, то, здавалося, все менше було у них шансів отримати місце. Вони ходили від ферми до ферми, але всюди отримували ту саму відповідь — збирачі не потрібні. А найприкріше те, що вони були так зайняті цими безкінечними переходами, що у них не залишалося часу жебракувати, тож їли вони самі лише крадені яблука та терносливи, які мордували їхні шлунки кислотним соком і водночас були не в змозі вгамувати ненаситний голод. Тієї ночі не дощило, але сильно похолодало. Дороті навіть не намагалася заснути і всю ніч просиділа біля вогню, пильнуючи, щоб він не згас. Вони з Ноббі ховались у буковому лісі, під старезним приземкуватим деревом, яке захищало їх від вітру, але також час від часу збризкувало їх холодною росою. Ноббі, розтягнувшись на спині, широко відкривши рота і підставивши одну щоку слабкому світлу вогню, спав спокійно, мов дитина. Чи то через безсоння, чи то через виснаженість, але всю ніч у голові Дороті роїлися всілякі запитання. Невже це все, що її чекає у житті — цілий день нипати на порожній шлунок, а вночі тремтіти від холоду під росяним деревом? Хіба у тому туманному минулому все було таким самим? Звідки вона взялася? Хто вона? Однак відповіді не приходили, а на світанку вони з Ноббі знову рушили в дорогу. До вечора вони спробували щастя на одинадцяти фермах, у Дороті відвалювалися ноги і паморочилося в голові від утоми, так що її аж хитало.

Але пізно увечері, цілком несподівано, їм таки поталанило. Вони прийшли до ферми Кейрнса, що в селі Клінток, і їх одразу без зайвих запитань взяли на роботу. Наглядач лише зміряв їх поглядом з голови до ніг і коротко кинув: «Добре, годиться. Починаєте вранці; кошик номер 7, бригада 19», — і навіть не поцікавився їхніми іменами. У хмелюванні, схоже, не цінувалися ні досвід, ні панібратство.

Дороті з Ноббі попрямували до галявини, на якій розбили табір збирачі хмелю. У напівсні, почуваючи щось середнє між виснаженою отупілістю і радістю від того, що вони нарешті отримали роботу, Дороті пробиралася лабіринтом критих бляхою хатинок і циганських возів, де на мотузках, натягнутих між ними, висів випраний різнокольоровий одяг. Вузькими трав’яними стежинками поміж хатин гасали табуни дітлахів, і доволі приємні з виду, хоч і одягнені в лахміття люди готували вечерю над численними вогнищами з хмизу. На краю поля стояло кілька круглих бляшаних халуп, набагато злиденніших за решту, в яких селили безсімейних. Один старий, що смажив сир на вогні, скерував Дороті до жіночої.

Дороті відчинила двері хатинки. Приміщення мало десь дванадцять футів у діаметрі, незасклені, забиті дошками вікна, і жодних тобі меблів. Усередині, здавалося, не було нічого, крім величезної купи соломи, яка діставала до самого даху — халупа, схоже, була напхом напхана соломою. Для Дороті, в якої вже злипалися очі, та солома здавалася райським ложем. Вона почала видиратися на купу, але її раптом зупинив різкий скрик болю десь з-під її ніг.

— Агов! Що це ти коїш? А ну, злізь із мене! Якого біса товчешся мені по животі, недотепо?

Вочевидь, у соломі лежали жінки. Дороті почала обережніше зариватися всередину, через щось перечепилася, в щось вгрузла і майже миттєво почала провалюватися у сон. Із солом’яного моря, ніби русалка, випірнула сердита напівгола жінка.

— Гей, подруго! — сказала вона. — Що, геть без сил?

— Так, я втомилася... дуже втомилася.

— Ти так закоцюбнеш у цій чортовій соломі. У тебе що, нема ковдри?

— Ні.

— Зараз щось знайдемо. Десь тут у мене була ряднина.

Жінка зникла серед соломи, а коли виринула з неї, тримала в руках мішок для хмелю футів семи завдовжки. Дороті вже спала. Жінка її розтермосила, і Дороті так-сяк залізла до мішка, який виявився таким великим, що вона поміщалася в ньому з головою; а тоді вона почала не то заповзати, не то занурюватися все нижче і нижче у солом’яне гніздо, яке виявилося теплішим та м’якшим, ніж вона могла собі навіть уявити. Солома лоскотала їй ніздрі, забивалась у волосся й колола її навіть крізь мішок, але тієї миті вона б не проміняла її навіть на ліжко Клеопатри з лебединого пуху чи водяне ложе Гарун-аль-Рашида[45].

Аж дивно, як легко, отримавши роботу, призвичаюєшся до хмелювання. Уже за тиждень ти вважаєшся справжнім фахівцем і почуваєшся так, ніби все своє життя тільки те й робив, що збирав хміль.

Це дуже легка робота. У фізичному сенсі, звісно, виснажлива — доводилося проводити на ногах по десять-дванадцять годин на день, і вже о шостій вечора всі знемагали від утоми, — але вона не потребувала жодних особливих умінь. Десь третина збирачів у таборі були такими ж новачками, як і Дороті. Деякі приїхали з Лондона і не мали ані найменшого уявлення про те, як виглядає хміль чи як його збирати. Розповідали, що якось один із новачків, прийшовши на поле свого першого ранку, насамперед запитав: «А де лопати?» Він-бо думав, що хміль викопують із землі.

Якщо не брати до уваги неділь, кожнісінький день на хмелевому полі був як дві краплі води схожий на інший. О пів на шосту у стіну вашої хатини стукали, і ви виповзали зі свого солом’яного гнізда і під сонні прокльони заспаних жінок (їх там було шість чи сім, а може, навіть і вісім) починали шукати черевики, що то тут то там позаривалися у солому. Будь-яка одежина, яку ви мали необережність зняти, тут же губилася у солом’яному морі. Узувшись, ви брали жмутик соломи й пучок сухих стебел хмелю і, прихопивши трохи хмизу з купи надворі, розводили вогонь для сніданку. Дороті було легше добудитися, ніж Ноббі, а тому вона завжди готувала сніданок на двох, а тоді стукала у стіну хатини, в якій той спав. Ті вересневі ранки були дуже холодними, небо на сході повільно яснішало, змінюючись з чорного на кобальтове, і трава сріблилася від ранкової роси. На сніданок завжди було те саме: бекон, чай та хліб, підсмажений на жиру від бекону. Наминаючи сніданок, готуєте ще одну таку порцію, щоб перекусити в обід, берете її і рушаєте в поле. Милі півтори крокуєте синім вітряним світанком, коли на холоді так тече з носа, що доводиться час від часу спинятися, щоб витертися фартухом з мішковини.

Хмільники розділено на плантації площею приблизно по акру; кожну з них обробляє бригада з близько сорока збирачів під наглядом бригадира, якого найчастіше призначають з циган. Стебла хмелю виростають до дванадцяти футів заввишки, а то й більше, звиваючись по мотузках, що звисають з горизонтально натягнутих дротів; у просвіті між рядами стоїть кошик з мішковини, схожий на дуже глибокий гамак, підвішений на дерев’яній рамі. Прийшовши на поле, займаєте своє місце і берете кошик, а тоді перерізаєте дві найближчі мотузки і підхоплюєте величезні й так густо всіяні листям, ніби розкішні коси Рапунцель, гостроверхі стебла, що, падаючи, осипають вас росою. Підтягуєте їх до кошика і, починаючи з товстішого кінця, обриваєте з них важкі грона хмелю. Із самого ранку руки ще погано слухаються. Пальці заніміли від холоду, а хміль ще й мокрий та слизький через крижану росу. Найважче — зривати грона, не захоплюючи заодно листя та пагони; бо оцінювач цілком може забракувати вашу партію, якщо там буде забагато листу.