Поки Дороті готувалася рушати, місіс Пайсер дякувала їй, дуже гаряче, за візит, на прощання знову поскаржившись на ревматизм:

— Обов’язково питиму дягелевий чай, — сказала жінка, — дуже дякую, що мені його порадили, міс. Хоча не думаю, що він аж так допоможе. Ох, міс, якби ж ви тільки знали, як мене цього тижня мордував той ревматизм! Ніби хто постійно гатив розжареною кочергою ззаду по ногах, а я ще й не дістану, щоб їх як слід розтерти. Навіть не знаю, як вас і просити, але чи не могли б ви, міс, трохи натерти мені ноги, перш ніж підете? У мене он і пляшка з настоянкою під умивальником стоїть.

Непомітно для місіс Пайсер Дороті добряче себе вщипнула. Знала ж, що місіс Пайсер неодмінно про це попросить — скільки вже разів Дороті натирала їй ноги! — от тільки Дороті зовсім не палала бажанням це робити. «Ну ж бо, Дороті! — сердито вмовляла вона себе. — Це ще що за погорда? Йоана, 13:14[33]».

— Звісно, натру, місіс Пайсер! — тут же погодилася Дороті.

Вони піднялися вузькими розхитаними сходами, де в одному місці треба було згинатися мало не навпіл, щоб не вдаритися головою об навислу стелю. Світло до спальні проникало через малесеньке квадратне віконце, зовні геть заросле плющем, через що воно вже років з двадцять не відчинялося. Величезне подвійне ліжко заповнювало собою майже всю кімнату, на ньому лежали вічно вогкі простирадла і вовняний матрац — такий самий горбкуватий, як і рельєфна карта Швейцарії. Ахкаючи й охкаючи, стара жінка видерлася на ліжко і лягла долілиць. У кімнаті смерділо сечею та якимсь знеболювальним. Дороті збовтала пляшку з «Настоянкою Еллімана» й обережно розтерла нею дряблі ноги місіс Пайсер, на яких проступали сірі вени.

Вийшовши з будинку на спеку, від якої усе пливло перед очима, Дороті осідлала велосипед і, швидко крутячи педалі, поїхала додому. Сонце обпалювало обличчя, але повітря здавалося солодким та свіжим. Вона була щаслива, щаслива! Дороті завжди почувалася безглуздо щасливою по закінченні своїх вранішніх «відвідин» і, як не дивно, ніяк не могла збагнути чому. У Борлейза, що тримав молочну ферму, на луках паслися руді корови, по коліна у мерехтливому морі трави. В ніздрі Дороті вдарив характерний коров’ячий запах — суміш ванілі та свіжого сіна. Хоч у неї ще було безліч справ цього ранку, Дороті не змогла опиратися спокусі й зупинила велосипед, вхопившись однією рукою за хвіртку, де одна з корів з вологим рожевим носом терлася об ворітний стовп і сонно позирала на неї.

По той бік живоплоту Дороті помітила нібито дику троянду, але не бачачи цвіту, важко було сказати, чи то часом не шипшина. Тож Дороті перелізла через хвіртку, щоб дізнатися напевне, і присіла поміж високого бур’яну попід кущами. Тут, ближче до землі, було дуже гаряче. Їй одразу ж вдарило у вуха дзижчання та гудіння незчисленних невидимих комах й огорнула хвиля гарячого літнього пару, що піднімалася від оберемків свіжоскошеної трави. Поблизу височіли стебла кропу, з яких донизу звисало листя, ніби кінські хвости кольору морської хвилі. Дороті потягла до себе гілочку кропу і вдихнула сильний солодкий аромат. Він був таким багатим, таким насиченим, що їй аж запаморочилося в голові. Дороті жадібно вдихала його, наповнюючи ним легені. Який же це неповторний запах — запах літніх днів, дитячих радощів, пряних островів у теплій піні східних морів!

Її серце раптом переповнила радість. Та незбагненна радість, яку викликає в нас краса природи та буття загалом і яку Дороті, можливо помилково, приймала за Божу любов. Поки вона сиділа навколішки посеред спеки, солодких запахів та лінивого гудіння комах, їй здавалося, що вона чує, як земля і все живе співає Небесам хвалебну оду. Уся рослинність — листя, квіти, трава — усе сяяло, пульсувало, радісно виспівувало. А їм вторили жайворонки, переливчасті хорали невидимих жайворонків, що лили музику з неба. Все багатство літа, тепло землі, щебетання пташок, зітхання корів, дзижчання бджіл — усе це зливалося воєдино й піднімалося догори, немов дим від незгасаючих вівтарів. «Тому з ангелами і архангелами!» Дороті почала молитися, і молилася вона палко, святобливо, захоплено. А тоді раптом усвідомила, що цілує листок кропу, який перед тим прикладала до обличчя.

Опам’ятавшись, Дороті різко відсахнулася. Що це вона робить? Кого вона прославляє — Бога чи всього лише природу? Радість у серці погасла, натомість його затопило холодне неприємне відчуття, ніби Дороті обманом змусили забутися у мало не язичницькому екстазі. «Щоб більше такого не траплялося, Дороті! — докоряла вона собі. — Що це за схиляння перед природою!» Батько застерігав її від цього. Вона не раз чула, як під час літургії він закликав не поклонятися природі; за його словами, це звичайнісінький пантеїзм і — що, здавалося, обурювало його чи не найбільше — огидна сучасна мода. Дороті зірвала гілку дикої троянди і тричі вколола себе шпичаком — як нагадування про Одного Бога в Трьох Особах, а тоді перелізла назад через хвіртку і сіла на велосипед.

З-за рогу до неї наближався чорний дуже запилюжений капелюх з широкими крисами. То був отець Макгвайр, римо-католицький священник, який також об’їжджав на велосипеді своїх парафіян. Він був кремезним огрядним чоловіком, і велосипед під ним здавався карликовим, а сам священник балансував на його сидінні, ніби м’ячик для гольфу на підставці. Обличчя у нього було червоним, веселим і трохи хитруватим.

Дороті знітилася, щоки вкрилися рум’янцем, а рука мимоволі потяглася до золотого хрестика під сукнею, шукаючи в ньому підтримки. Отець Макгвайр наближався до неї з виразом блаженного спокою на обличчі, не виказуючи найменшого здивування. Дороті вичавила із себе усмішку і нещасним голосом пробурмотіла: «Доброго ранку». Але отець мовчки проїхав повз неї, його погляд лиш на мить ковзнув обличчям Дороті й одразу ж втупився у далечінь. Отець із вражаючою майстерністю вдав, що не помітив її. Дороті ж, яка за своєю природою просто не здатна була так проігнорувати людину, знову сіла на велосипед і поїхала геть, намагаючись погамувати недобрі думки, що їх незмінно викликала зустріч з отцем Макгвайром.

П’ять чи шість років тому, коли отець Макгвайр здійснював обряд поховання на церковному кладовищі Святого Ательстана (у Кнайп-Гілл не було римо-католицького кладовища), між ним та пастором зав’язалася суперечка щодо доречності якоїсь деталі в траурному вбранні отця Макгвайра, й обидва священники розвели безсоромну полеміку прямісінько над виритою могилою. З того часу вони один з одним не розмовляли. Батько Дороті казав, що воно й на краще.

Що ж до інших священнослужителів Кнайп-Гілл: конгрегаціоналіста містера Ворда, весліанця містера Фолі і підстаркуватого лисого священника-баптиста, який волав свої вакханалії у церкві Ебенезера, — пастор називав їх зграєю вульгарних сектантів і заборонив Дороті мати з ними будь-які справи, якщо вона не хотіла викликати його невдоволення.

Була дванадцята година. У великій напівзруйнованій теплиці, де потьмянілі й позеленілі від часу та бруду шиби на дахових вікнах тепер переливалися, немов старе римське скло, поспіхом і дуже гучно репетирували «Карла І».

Дороті не брала участі у самій репетиції, її завданням були костюми. Взагалі-то, у всіх виставах, які ставили дітлахи з церковної школи, більшість костюмів виготовляла саме вона. Режисурою та постановкою займався директор церковної школи Віктор Стоун — або просто Віктор, як кликала його Дороті. Цей щуплявий, напрочуд діяльний, чорноволосий молодик двадцяти семи років, одягнений у чорне на манер пастора, саме гарячково розмахував скрученим сценарієм перед шістьма дітьми, які тупо витріщалися на нього. На довгій лавці при стіні ще четверо дітлахів вправлялися у «закулісних шумах», з дзенькотом б’ючись на кочергах, а в перервах сварячись через брудний пакетик м’ятних цукерок, сорок за пенні.

У теплиці було страшенно жарко і сильно смерділо клеєм та дитячим потом. Дороті стояла навколішки на підлозі зі шпильками в роті і ножицями в руці, швидко розрізаючи аркуші коричневого обгорткового паперу на довгі вузенькі смужки. Поруч, на гасовій плитці, булькотіла клеєварка; позаду, на вкритому чорнильними плямами робочому столі, що добряче хитався, громадилися купа незакінчених костюмів, аркуші коричневого паперу, швейна машинка, мотки мотузки, шматки сухого клею, дерев’яні мечі та відкриті баночки з фарбою. Дороті саме обмізковувала, як би його виготовити дві пари ботфортів сімнадцятого століття для Карла І та Олівера Кромвеля, і краєм вуха чула сердиті крики Віктора, який аж пінився від злості, що з ним частенько траплялося на репетиціях. Акторство було у нього в крові, а тому репетиції з нетямущими дітлахами видавалися йому несусвітньою нудьгою. Він походжав туди-сюди перед рядами юних акторів, виголошуючи палку напучувальну промову та час від часу роблячи випад проти одного чи іншого з них дерев’яним мечем, який узяв зі столу.