— Вдихни бодай трохи життя у свої репліки! — кричав він, штрикаючи у живіт одинадцятирічного хлопчика з лицем, як у вгодованого бичка. — Не лінуйся! Скажи так, щоб я тобі повірив! А то ти схожий на труп, який закопали, а потім знову вирили. Для кого ти бубниш собі під ніс? Випростайся і крикни на нього як слід. І зітри з обличчя цей похоронний вираз!
— Персі, іди-но сюди! — крикнула Дороті зі шпильками у роті. — Хутенько!
Вона виготовляла обладунки з клею і коричневого паперу, а це, мабуть, найгірша робота, якщо не брати до уваги тих злощасних ботфортів. Після стількох років практики Дороті могла майже що завгодно зробити з клею та коричневого паперу; у неї навіть виходили цілком пристойні перуки з коричневої паперової шапочки і пофарбованого клоччя, яке вона використовувала для імітації волосся. Можна було вжахнутися, якщо підрахувати, скільки часу Дороті витрачала за рік, вовтузячись з клеєм, коричневим папером, марлею та іншими атрибутами аматорських театрів. У всіх церковних фондів була хронічна потреба в грошах, а тому вони мало не щомісяця влаштовували шкільні вистави, процесії чи виставки живих картин, не кажучи вже про доброчинні базари та розпродажі.
Коли Персі — Персі Джоветт, маленький кучерявий хлопчина, син коваля — зліз із лави і з нещасним виглядом підійшов до Дороті, вона схопила шматок коричневого паперу, приклала до Персі і, вирізавши дірки для шиї та рук, обгорнула навколо хлопцевого тулуба та швидко сколола шпильками — і чорновий варіант нагрудника готовий. Теплиця заповнилася какофонією голосів.
ВІКТОР: Ну ж бо! Заходить Олівер Кромвель. Це ти! Ні, не такі Ти що думаєш, Олівер Кромвель скрадався б на сцену, як собака, якому щойно дали хорошого прочухана? Випростай спину. Груди вперед. І насупся. Це вже краще. А тепер: «КРОМВЕЛЬ: Стояти! У мене пістолет!» Ну ж бо!
ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, міс...
ДОРОТІ: Не крутися, Персі! Ради всього святого, постій хвилинку спокійно!
КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет!
МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА НА ЛАВІ: Містере! Я впустила свою цукерку! [Схлипуючи] Я впустила цуке-е-е-е-ерку!
ВІКТОР: Ні, ні, ні, Томмі! Ні, ні, ні!
ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, що вона не зможе зробити мені панталони, як обіцяла, міс, бо...
ДОРОТІ: Я так ще чого доброго шпильку проковтну, якщо ти будеш так вертітися.
КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет...
МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА [в сльозах]: Моя цуке-е-е-е-е-ерка!
Дороті схопила пензлик з клеєм і почала гарячково намащувати коричневий папір, обгорнутий навколо торса Персі, наліплюючи на нього вузенькі смужки вздовж і впоперек, одну поверх одної, зупинившись, лише коли папір почав чіплятися їй до пальців. За п’ять хвилин з клею та коричневого паперу вона зробила панцир, який, коли трохи підсохне, зможе витримати навіть удар справжнім мечем. Персі, «закутий у сталь», що врізалася йому у підборіддя гострим паперовим краєм, подивився на себе з нещасним, приреченим виглядом собаки, якого хазяїн вирішив покупати. Дороті взяла ножиці, розрізала нагрудну пластину з одного боку і, відклавши її на кінець столу сушитися, взялася за іншу дитину. У теплиці пролунав страшенний гуркіт, коли «закулісники» почали репетирувати звуки пістолетних вистрілів та кінських копит. Пальці Дороті вже всі були в клеї, тож вона час від часу змивала його у відерці з гарячою водою, яке тримала напоготові. За двадцять хвилин Дороті завершила три нагрудні пластини. Пізніше їх потрібно ще буде доробити: пофарбувати алюмінієвою фарбою і вшити шнурівки по боках; а тоді ще треба було зробити броню на стегна і найгірше — шоломи. Віктор, розмахуючи мечем і намагаючись перекричати стукіт копит галопуючих коней, уособлював по черзі то Олівера Кромвеля, то Карла І, то «круглоголових», «кавалерів[34]», селян чи придворних дам. Діти вже починали нудитися: позіхали, скиглили й нишком обмінювалися копняками та щипками. Поки що покінчивши з нагрудними пластинами, Дороті змела сміття зі столу, підтягнула до себе швейну машинку й взялася за дублет кавалера із зеленого оксамиту — насправді то була пофарбована зеленкою марля, яка, втім, на відстані виглядатиме досить непогано.
Ще десять хвилин напруженої роботи. Порвалась нитка, у Дороті мало не вихопилося «чорт!», але вона вчасно спохопилася і швиденько протягла нову нитку у голку. Час грав проти неї. До дня вистави залишалося всього лиш два тижні, а їй ще стільки всього потрібно було зробити: шоломи, дублети, мечі, ботфорти (ті ботфорти переслідували її вдень і вночі, ніби привид днів минулих), піхви, манжети, перуки, шпори, декорації. Від однєї думки про все це їй робилося зле. Батьки дітей ніколи не допомагали з костюмами для шкільних вистав; точніше, вони завжди обіцяли допомогти, але у них завжди з’являлися важливіші справи. У Дороті розколювалася голова — почасти через спеку в теплиці, а почасти від напруження, адже вона шила й одночасно намагалася придумати, як зробити ботфорти з коричневого паперу. Вона навіть на деякий час забула про рахунок від Каргілла на двадцять один фунт сім шилінгів і дев’ять пенсів. Не могла думати ні про що інше, окрім величезної купи недоробленого одягу, що чекала на неї. І так весь день. Проблеми одна за одною сипалися їй на голову: то костюми для шкільної вистави, то прогнута підлога у дзвіниці, то борги з крамниць, то в’юнок у горошку, — і кожна по-своєму нагальна й виснажлива, так що вони витісняли одна одну.
Віктор пожбурив дерев’яний меч на підлогу і вийняв свого годинника.
— На сьогодні досить! — сказав він різким серйозним тоном, якого ніколи не полишав у спілкуванні з дітьми. — Продовжимо у п’ятницю. Розходьтеся, та хутчіш! Очі б мої вас більше не бачили!
Він подивився услід дітлахам, а, щойно вони зникли з очей, одразу ж викинув їх з голови, дістав з кишені ноти й почав нервово походжати туди-сюди, багатозначно зиркаючи на дві приречені рослини у кутку, чиї мертві брунатні пагони звисали з країв горщиків. Дороті й далі сиділа, схилившись над машинкою, і шила зелений оксамитовий дублет.
Віктор був невгамовним тямущим чоловіком і почувався щасливим лише тоді, коли з кимось сперечався. Його вродливе бліде обличчя, здавалося, постійно виражало невдоволення, але насправді то було не що інше, як звичайна хлоп’яча завзятість. Зустрічаючи його вперше, люди зазвичай казали, що він марнує свої таланти на безперспективній роботі директора сільської школи; та, правду кажучи, у Віктора не було якихось особливих талантів, окрім хіба що деякого хисту до музики і набагато яскравіше вираженого вміння давати собі раду з дітьми. Безнадійний у всьому іншому, він чудово ладнав з дітлахами, був з ними належною мірою суворим. Але, звісно, як і всі люди, Віктор зневажав свій справжній талант. Його інтереси були майже виключно духовними: таких, як він, називають «відданими церкві». Його давньою амбіцією було увійти в лоно Церкви, він би так і зробив, якби його мізки були краще придатними для вивчення грецької та єврейської. Коли йому відмовили у священництві, він природним чином обійняв посаду директора церковної школи та органіста, таким чином залишившись, так би мовити, бодай причетним до Церкви. Нічого й казати, що він був особливо ревним англокатоликом, вихованим часописом «Життя церкви», — строгіший у дотриманні церковних статутів, ніж самі церковники, обізнаний про історію церкви, експерт з церковної атрибутики і готовий у будь-який час різко постати проти модерністів, протестантів, науковців, більшовиків та атеїстів.
— Я тут подумала, — сказала Дороті, спинивши машинку і відтявши нитку, — що шоломи можна зробити зі старих котелків, якщо роздобудемо потрібну їх кількість. Відріжемо криси, а натомість пришиємо паперові потрібної форми і пофарбуємо їх сріблянкою.
— Боже, навіщо забивати собі голову такими дурницями? — вигукнув Віктор, який втратив весь інтерес до вистави, щойно закінчилася репетиція.
