— Але мене найбільше хвилюють ті трикляті ботфорти, — продовжувала далі Дороті, кладучи дублет собі на коліна й оглядаючи його.

— Ой, та кому здалися ті ботфорти! Давай на хвилинку забудемо про виставу. Поглянь-но краще сюди, — сказав Віктор, розгортаючи перед нею ноти. — Я хочу, щоб ти поговорила зі своїм батьком. Спитай його, чи не могли б ми організувати церковну ходу десь наступного місяця.

— Знову? На честь чого?

— Ну, не знаю. Хіба важко знайти причину? Восьмого, наприклад, Різдво Пресвятої Діви Марії — чим не привід? Ми все зробимо зі смаком. Я знайшов неперевершений натхненний гімн, щоб співати всім хором, і, можливо, нам вдасться позичити в церкви Святого Ведекінда у Міллборо ту блакитну хоругву з Пресвятою Дівою. Якщо пастор не заперечуватиме, я одразу почну репетиції з хором.

— Ти ж знаєш, що він цього не схвалить, — відказала Дороті, пришиваючи ґудзики до дублета. — Він не дуже-то полюбляє церковну ходу. Краще навіть не питати, щоб не сердити його.

— Та що за чорт! — запротестував Віктор. — Ми вже кілька місяців не організовували ходи. Я більше ніде не бачив таких нудних служб, як у нас. Можна подумати, ми якась баптистська капличка.

Віктор безперестанку критикував нудну правильність пасторових служб. Його ідеалом було «істинне католицьке богослужіння», як він це називав, — що означало необмежену кількість ладану, позолочені образи та розкішну одіж, як у римських храмах. Як органіст, він завжди наполягав на більшій кількості церковних процесій, на багатшій музиці, на витонченішому хоровому супроводі під час літургії, тож між ним та пастором постійно відбувалося своєрідне перетягування каната. І в цьому випадку Дороті ставала на бік батька. Вихована у своєрідному стриманому viamedia[35]англіканства, вона від природи не переносила й навіть трохи побоювалася «ритуалізму» у будь-яких його проявах.

— Хай йому біс! — не вгавав Віктор. — Хода — це ж так чудово! Попереду ідуть хлопчики-скаути з хоругвами, а за ними хористи зі свічками; усі крокують вниз проходом, на вулицю через західні двері й повертаються до церкви через східні. Краса! — І він проспівав тонким, але мелодійним тенором: «Вітайте день святковий, благословенний день!» — А ще було б непогано, — додав він, — якби при цьому кілька хлопців ще й енергійно розмахували кадилом з ладаном.

— Так, але ти ж знаєш, що батько такого не любить. Особливо якщо це стосується Пресвятої Діви. Він каже, що це римська лихоманка змушує людей хреститися невпопад, палати на коліна і робити казна-що. Пам’ятаєш, що сталося на різдвяний піст?

Минулого року Віктор на власний страх і ризик вибрав для різдвяного посту псалом 642 з рефреном: «Радуйся, Маріє! Радуйся, Маріє! Радуйся, повна благодаті!» Цей вияв папської прихильності страшенно роздратував пастора. Не дослухавши до кінця першого куплету, священник демонстративно відклав псалтир, розвернувся до парафіян й обдав їх таким студеним поглядом, що дехто з хлопчиків-хористів аж запнувся і мало не зомлів. Опісля він сказав, що, слухаючи, як селяни горланили: «Радуйся, Маріє! Радуйся, Маріє!», йому здалося, ніби він не в церкві, а в пивниці «Пес і пляшка».

— Та що ж це за напасть така! — вигукнув Віктор ображено. — Твій батько завжди так поводиться, коли я намагаюся вдихнути бодай трохи життя у богослужіння. Він не дозволяє використовувати ні ладану, ні нормальної музики, ні належної одежі — геть нічого. І який результат? Церква і на чверть не заповнена, навіть у Великодню неділю. Озирнешся в церкві звичайного недільного ранку і, окрім хлопчиків-скаутів, дівчаток-скаутів та ще кількох старезних бабць, нікого й не побачиш.

— Знаю. Це просто жахливо, — визнала Дороті, пришиваючи ґудзик. — Хай би що ми робили, нічого не допомагає, ми ніяк не можемо прилучити людей до церкви. Щоправда, — додала вона, — вони таки приходять до нас, щоб одружитися і поховати померлих. Та я не думаю, що цього року кількість парафіян зменшилася. У Великодньому причасті взяло участь майже двісті людей.

— Двісті?! А має бути дві тисячі! Все населення Кнайп-Гілл. Реальність така, що три чверті людей у цьому місці взагалі не ходять до церкви. Церква втратила над ними будь-яку владу. Та вони навіть не знають про її існування. А чому? Ось що я хотів би знати. Чому?

— Думаю, у всьому винні наука і вільнодумство, — сумовито сказала Дороті, цитуючи батька.

Ці слова збили Віктора з курсу. Він хотів було сказати, що парафія Святого Ательстана скоротилася через нудні богослужіння, але ненависні слова «наука» і «вільнодумство» змусили його скерувати думки в іншому, ще милішому його серцю напрямі.

— Звісно, це так зване вільнодумство! — вигукнув він й одразу ж знову почав ходити туди-сюди. — Це ті свині-атеїсти, отой Бертран Рассел, Джуліан Гакслі[36] та їм подібні. Але що насправді руйнує церкву, так це те, що замість того, аби дати їм відкоша і виставити їх дурнями та брехунами, ми мовчки відсиджуємося і дозволяємо їм поширювати цю скотинячу атеїстичну пропаганду. А це вже вина єпископів. — (Як і кожен істинний англокатолик, Віктор глибоко зневажав єпископів.) — Вони всі без винятку модерністи та пристосуванці. Боже, ледь не забув! — вигукнув він і раптово перемінив тему. — Ви бачили мій лист, опублікований у «Житті церкви» минулого тижня?

— Ні, боюся, що ні, — сказала Дороті, великим пальцем притримуючи іншого ґудзика. — Про що він був?

— Та, про єпископів-модерністів і все таке. Старому Барнсу від мене добряче дісталося.

Зрідка видавався тиждень, коли б Віктор не писав листа до «Життя церкви». Молодий чоловік був у гущі всіх суперечок і на передовій кожного нападу на модерністів чи атеїстів. Двічі він вступав у сутичку з доктором Мейджером, писав повні спопеляючої іронії листи про настоятеля Інге та єпископа Бірмінгемського і не побоявся кинути виклик навіть самому дияволу Расселу, та Рассел, звісно, виклик не прийняв. Дороті, правду кажучи, дуже рідко читала «Життя церкви», адже пастор сердився, якщо бачив у будинку примірник цього часопису. Щотижневою газетою, яку читали в будинку парафіяльного священника, була «Газета Високої церкви» — пережиток крайнього консерватизму з невеликим накладом для кола обраних.

— Свиня цей Рассел! — задумливо мовив Віктор, засунувши руки до кишень. — У мене кров закипає від однієї лише згадки про нього!

— А це часом не той дуже розумний математик? — спитала Дороті, відкусуючи нитку.

— Так, звісно, у своїй царині він розумний, цього в нього не відбереш, — неохоче визнав Віктор. — Але що з того? Те, що чоловік чудово вправляється з цифрами, ще не означає, що він... ну, та менше з тим! Ми відхилилися від теми. Так от, чому ми не можемо змусити людей ходити до церкви? А тому, що наші богослужіння похмурі, не пройняті вірою, ото й усе. Люди хочуть богослужіння, яке насправді є служінням Богові, вони прагнуть католицького богослужіння справжньої католицької церкви, до якої ми належимо. Але від нас вони цього не отримують. Усе, що ми можемо їм запропонувати, так це стару протестантську тарабарщину, а протестантство мертве, як цвях в одвірку, і всі це знають.

— Неправда! — різко запротестувала Дороті, приставляючи до дублета третього ґудзика. — Ви ж знаєте, що ми не протестанти. Тато завжди каже, що англіканська церква є католицькою церквою; він хтозна скільки проповідей виголосив про апостольське спадкоємство. Саме тому лорд Поксорн та багато інших і не ходять до нашої церкви. Тільки тато відмовляється приєднатися до англокатолицького руху, бо вважає, що вони надто зациклюються на ритуальності заради самої ритуальності. І я з ним згодна.

— О, я не кажу, що твій батько не розуміється на доктринах, — ще й як розуміється. Але якщо він вважає, що ми — католицька церква, то чому не проводить богослужіння за належними католицькими обрядами? Це ж просто ганьба, що ми навіть зрідка не використовуємо ладан. А його уявлення про священниче вбрання — ти вже мені вибач — просто жахливе. На Великодню неділю він одягнув готичну каппу магну із сучасною мережаною італійською альбою[37]. Та це ніби одягнути капелюх-циліндр до коричневих робочих чобіт.