— А от я не вважаю, що одежа настільки важлива, — заперечила Дороті. — Гадаю, найважливіше — це дух священника, а не одяг, який він носить.

— Так говорять лише примітивні методисти! — з огидою вигукнув Віктор. — Звісно, одежа важлива! Звідки взятися побожному відчуттю, якщо ми не можемо створити відповідної атмосфери? Якщо хочеш побачити, яким має бути справжнє католицьке богослужіння, сходи до церкви Святого Ведекінда у Міллборо! Богом присягаюся, вони там знають, що таке стиль! Ікони Пресвятої Діви Марії, чаші для євхаристії — усе, що душа забажає. До них уже тричі приїжджали від послідовників Кенсіта[38], та навіть єпископа вони мають за ніщо.

— О, я ненавиджу, як вони все облаштовують у Святого Ведекінда! — сказала Дороті. — У них там повсюди одні шпилі. А за хмарою фіміаму не видно, що відбувається біля вівтаря. Я вважаю, що таким людям просто треба стати римо-католиками і не морочити нікому голову.

— Моя люба Дороті, тобі треба було б стати нонконформісткою. Справді, тобі б це личило. Плімутським братом[39]... чи то пак плімутською сестрою, чи як там вони себе називають. Твій улюблений псалом, мабуть, номер 567 — «Боже, у страху схиляюсь перед висотами Твоїми!»

— А твій — 231: «Кожної ночі шатро своє я розбиваю щораз ближче до Риму!», — відказала Дороті, обкручуючи нитку навколо останнього ґудзика.

Суперечка тривала ще кілька хвилин, поки Дороті прикрашала капелюх кавалера перами та стрічками (для цього вона взяла свій старий чорний фетровий капелюшок, який колись носила до школи). Коли вони з Віктором надовго залишалися удвох, між ними незмінно зав’язувалася суперечка щодо «ритуалізму». Дороті вважала, що з такими настроями Віктор з часом може й зовсім «переметнутися до Риму», і, цілком ймовірно, вона була права. Однак Віктор поки не здогадувався про свою можливу долю. Наразі його ментальні горизонти цілком і повністю застилав англокатолицизм, який безперестанку вів криваві баталії одразу на три фронти — з протестантами праворуч, модерністами ліворуч і, хоч як це прикро, римокатоликами, що стояли за спиною, завжди готові дати підлого копняка під зад. Він більше переймався тим, як висміяти доктора Мейджора у «Житті церкви», ніж серйозними проблемами реального життя. Та попри всю зовнішню церковність, у ньому не було ні грама справжньої побожності. Релігійна полеміка приваблювала його як гра, найцікавіша гра з коли-небудь винайдених, бо вона, здавалося, тривала вічно і триватиме ще стільки ж, а ще тому, що в ній дозволялося трохи махлювати.

— Слава Богу, нарешті готово! — сказала Дороті, покрутивши капелюх кавалера у руці й поставивши його на стіл. — Лишенько, скільки ще всього треба зробити! Якби ж то я могла бодай ті нещасні ботфорти викинути з голови. Котра година, Вікторе?

— Майже за п’ять перша.

— Господи! Я мушу бігти. Мені ще треба приготувати три омлети. Я не можу довірити їх Еллен. А, і ще одне, Вікторе! У тебе є щось для доброчинного розпродажу? Якщо у тебе десь раптом завалялася пара старих штанів, буде просто чудово, штани завжди розкуповують.

— Штани? Ні. Але у мене буде для вас дещо інше. Копія «Мандрівки пілігрима» і «Книга мучеників Фокса». Я вже давно хотів їх позбутися. Бісове протестантське сміття! Їх мені дала стара тітка-відступниця. Тобі, Дороті, ще не набридло випрошувати кожне пенні? Якби ми проводили богослужіння в католицькому стилі, то зібрали б пристойну паству, тобі так не здається? Тобі б більше не довелося...

— Це буде просто чудово, — перебила його Дороті. — У нас завжди є окрема ятка для книжок. Ми просимо по пенні за книжку і завжди майже всі розпродуємо. Цей доброчинний розпродаж просто мусить бути успішним, Вікторе! Я розраховую на те, що міс Мейфілл дасть нам щось справді хороше. Правду кажучи, я дуже сподіваюся, що вона дасть нам той прегарний старий чайний сервіз з ловстофської порцеляни, за який ми б виручили щонайменше п’ять фунтів. Я весь ранок про це молилася.

— Он як? — спитав Віктор з помітно меншим ентузіазмом, ніж зазвичай. Як і Проггетт уранці, він знітився при слові «молитва». Віктор був ладен хоч увесь день дискутувати про важливість ритуалів, але згадка про приватні демонстрації віри видалася йому дещо непристойною. — Не забудь запитати батька про церковну ходу, — нагадав він, повертаючись до приємнішої для нього теми.

— Гаразд, запитаю. Але ти й сам знаєш, чим усе закінчиться. Він тільки роздратується і назве це «римською лихоманкою».

— А хай їй біс, тій «римській лихоманці»! — вигукнув Віктор, який, на відміну від Дороті, не змушував себе відбувати покуту за лайку.

Дороті поквапилася до кухні, а там виявилося, що в них є лише п’ять яєць, з яких потрібно приготувати омлет для трьох чоловік, а тому вирішила зробити один великий омлет і, щоб він виглядав трохи ситнішим, додати до нього холодної вареної картоплі, що залишилася від учора. Попросивши Бога в короткій молитві, щоб у неї все вдалося (омлети ж бо так і норовлять розлізтися, коли їх виймаєш зі сковорідки), вона заходилася збивати яйця. А Віктор тим часом уже їхав по доріжці, не то мрійливо, не то замислено наспівуючи собі під ніс «Вітайте день святковий!», і проминув по дорозі огидного на вигляд прислужника, який ніс два нічні горщики без ручок — пожертву міс Мейфілл на доброчинний розпродаж.

Було кілька хвилин по десятій. День видався багатим на події, але нічого важливого: звичний набір парафіяльних клопотів, якими були заповнені дні та вечори Дороті. А тепер, як і домовлялися, вона сиділа в помешканні містера Ворбертона і намагалася втримати свої позиції в одній із тих заплутаних дискусій, у які він полюбляв її втягувати.

А розмовляли вони про релігію та віру (містерові Ворбертону завжди вдавалося перевести бесіду у це русло).

— Моя люба Дороті, — наводив він свої аргументи, походжаючи туди-сюди кімнатою, заклавши одну руку в кишеню піджака, а в другій вертячи бразильську сигару. — Моя люба Дороті, ти ж не сподіваєшся переконати мене, що у твоєму віці — двадцять сім, якщо не помиляюся, — і з твоїм розумом, твоя віра все така ж непохитна?

— Звісно, що так. І ви це знаєте.

— О, та годі тобі! Ти ж не збираєшся вдавати, що й досі у все це віриш? В усі до останньої побрехеньки? В усі ті дурниці, які вивчила, сидячи на колінах у матусі?.. Звісно, не віриш! Це неможливо! Ти просто боїшся це визнати, ото й усе. Ти ж знаєш, що тут можеш не боятися. У мене під вікнами не підслуховує дружина окружного декана, а я тебе не видам.

— Я не розумію, що ви маєте на увазі під «усіма тими дурницями», — почала трохи ображена Дороті, випростуючись у кріслі.

— Ну, давай візьмемо для прикладу щось конкретне. Щось, що особливо важко проковтнути... пекло, скажімо. Ти віриш у пекло? Тільки зауваж, коли я кажу «віриш», я не питаю про те, чи віриш ти у пекло як у щось невизначене й метафоричне, як його описують ці модерністські єпископи, про яких так полюбляє розводитися Віктор Стоун. Я питаю, чи ти віриш буквально? Чи віриш у пекло, як віриш в Австралію?

— Певна річ, вірю, — сказала Дороті й спробувала пояснити йому, що існування пекла є навіть більш реальним і постійним, ніж існування Австралії.

— Гм, — сказав не надто вражений містер Ворбертон. — Певною мірою це вельми переконливо, звісно. Але що мене завжди насторожувало у вас, релігійних людях, так це те, що ви диявольськи холоднокровні, коли йдеться про ваші вірування. Це свідчить щонайменше про бідну уяву. Ось я стою перед тобою, язичник і богохульник, по шию погруз у щонайменше шести смертних гріхах і явно приречений на вічні муки. Цілком можливо, що вже за годину я кипітиму в найгарячіших казанах пекла. А проте ти сидиш тут і спокійнісінько зі мною розмовляєш, ніби зі мною все гаразд. Якби у мене виявився рак, проказа чи інша тілесна недуга, ти б не на жарт стривожилася — принаймні мені хочеться так думати. А те, що я цілу вічність шкварчатиму на пекельному вогні, тебе, схоже, аніскілечки не хвилює.