— Я ніколи не казала, що ви потрапите до пекла, — заперечила Дороті, якій від таких слів стало не по собі, і вона вже бажала, щоб ця розмова перейшла в інше русло. Бо, правду кажучи, — хоч містерові Ворбертону вона б нізащо у цьому не зізналася, — але аргумент, який він щойно навів, її й саму не раз спантеличував. Вона справді вірила у пекло, от тільки їй жодного разу не вдавалося переконати себе, що хтось туди таки потрапляє. Вона вірила, що пекло існує, але там порожньо. Не певна щодо ортодоксальності такої теорії, вона воліла тримати її при собі. — Ми ніколи не можемо знати точно, потрапить хтось до пекла чи ні, — уже переконаніше сказала вона, знаючи, що принаймні тут вона стоїть на твердому ґрунті.

— Що?! — вигукнув містер Ворбертон з удаваним здивуванням. — Невже ти хочеш сказати, що й для мене є надія?

— Звісно, що є. Це лише ті огидні прихильники теорії напередвизначення вважають, що людина потрапить до пекла, незалежно від того, покається вона чи ні. Ви ж не хочете сказати, що англіканська церква є кальвіністською?

— Гадаю, завжди можна прикритися непереможним Незнанням, якому і море по коліна, — замислено мовив містер Ворбертон, а тоді, вже впевненіше, додав: — Знаєш, Дороті, у мене таке відчуття, що навіть тепер, після двох років знайомства, ти все ще плекаєш надію навернути мене до віри. Порятувати заблукалу вівцю, змити з її чола тавро ганьби і все таке. Мені здається, що, незважаючи на все, ти досі сподіваєшся, що одного дня мої очі відкриються і ти побачиш мене на святому Причасті о сьомій годині якогось холодного зимового ранку. Хіба не так?

— Нуу-у... — протягла Дороті, знову знітившись. Вона справді плекала таку надію щодо містера Ворбертона, хоч його й було важко назвати багатообіцяючим кандидатом для навернення. Не в її правилах було, бачачи невіруючого, хоча б не спробувати наставити його на шлях істинний. О, скільки годин вона провела, невтомно сперечаючись із сільськими атеїстами, не здатними назвати бодай одну більш-менш вагому причину свого невірства! — Так, — зрештою визнала вона, але не тому, що вирішила зізнатися, а радше тому, що не хотіла кривити душею.

Містер Ворбертон весело розсміявся.

— Та ти невиправна оптимістка, — сказав він. — А часом не боїшся, що це я перетягну тебе на свій бік? «А от собака здох[40]», якщо пам’ятаєш.

Дороті у відповідь лише усміхнулася. «Не показуй, що його слова тебе шокують» — такого принципу вона незмінно дотримувалася щоразу, коли розмовляла з містером Ворбертоном. Вони отак сперечалися, не в змозі поставити завершальну крапку, уже з пів години, і це цілком могло тривати й цілу ніч, якби Дороті залишилася так надовго; містер Ворбертон обожнював дражнити дівчину щодо її релігійних переконань. Він володів тією фатальною кмітливістю, яка так часто супроводжує невірство, і, хоч Дороті завжди була права, у їхніх суперечках вона не завжди виходила переможницею. Вони сиділи, чи радше Дороті сиділа, а містер Ворбертон стояв, у великій затишній кімнаті, яка виходила на залите місячним світлом подвір’я. Він називав ту кімнату своїм «кабінетом», хоч по ній і не скажеш, щоб там хтось над чимось працював. На превелике розчарування Дороті, розхвалений містер Б’юлі так і не з’явився. (Правду кажучи, ні містера Б’юлі, ні його дружини, ні навіть роману «Тиховоддя і наложниці» ніколи не існувало. Містер Ворбертон усіх їх вигадав як привід, щоб запросити Дороті до себе, адже добре знав, що вона не погодиться прийти, якщо знатиме, що вони будуть лише удвох.) Дороті стривожилася, дізнавшись, що містер Ворбертон тут один. Їй навіть спало на думку, — та що там, вона була цілком певна, — що ліпше їй відразу піти додому; але вона залишилася, переважно через те, що смертельно втомилася, а м’яке шкіряне крісло, яке підсунув їй містер Ворбертон, як тільки вона переступила поріг його дому, було надто зручним, щоб з нього підводитися. Тепер, одначе, її мучило сумління. Не личить їй надто довго тут засиджуватися, люди почнуть пліткувати, якщо про це дізнаються. Окрім того, у неї ще залишилася гора роботи, яку вона відклала, щоб прийти сюди. Дороті так не звикла бити байдики, що навіть година, проведена за звичайною розмовою, здавалася їй ледь не гріхом.

Зробивши над собою зусилля, вона випросталася в аж надто зручному кріслі.

— Гадаю, мені справді вже час повертатися додому, — сказала вона.

— До речі, про його величність Незнання, — провадив далі містер Ворбертон, не звертаючи аніякісінької уваги на слова Дороті. — Не пригадую, чи я тобі колись про це казав, але одного разу, коли я чекав на таксі біля пабу «Кінець світу» у Челсі, до мене підійшло напрочуд потворне мале дівчисько з «Армії Спасіння» і — без жодної тобі передмови — спитало: «Що ви скажете на судилищі Христовім?» Ну, я їй і відповів: «Попрошу перенести засідання». Дотепно, еге ж?

Дороті нічого не відповіла. Сумління щойно ще раз, цього разу болючіше, шпигнуло її: Дороті пригадалися ті кляті ботфорти — бодай один із них треба закінчити сьогодні. От тільки вона була страшенно втомлена. У неї видався виснажливий день, який почався з близько десяти миль на велосипеді, які вона здолала, поки розвозила парафіяльний журнал, після чого було чаювання з жінками зі Спілки матерів у спекотній дощаній кімнатці позаду парафіяльної зали. Матері зустрічалися щосереди, після обіду, щоб попити чаю і щось вишити для доброчинних розпродажів, поки Дороті читала їм уголос. (Зараз вона читала «Дівчинку з Лімберлоста» Джин Страттон-Портер.) Подібна робота майже завжди лягала на плечі Дороті, оскільки у Кнайп-Гілл ряди побожних жінок («церковних курок», як їх називають), які виконували чорну роботу у більшості парафій, поріділи до чотирьох-п’яти. Єдиною помічницею, на яку Дороті могла завжди розраховувати, була міс Фут — висока, недоладна тридцятип’ятирічна стара діва з обличчям переляканого зайця, яка постійно метушилася і щиро намагалася допомогти, але завжди робила тільки гірше. Містер Ворбертон казав, що вона нагадує йому комету — «кумедне тупоносе створіння, що мчить по вигнутій орбіті і завжди трішки відстає». Міс Фут ще можна було доручити оздоблення церкви, але не Матерів чи недільну школу, бо, хоч вона й регулярно відвідувала богослужіння, її ортодоксальність залишалася під сумнівом. Міс Фут якось звірилася Дороті, що найкраще прославляти Бога під блакитним шатром неба. Після чаювання Дороті помчала до церкви, щоб поставити свіжі квіти біля вівтаря, а тоді надрукувала батькову проповідь (у неї була старенька друкарська машинка, випущена ще до бурської війни[41], з якої в середньому можна було видобути не більше восьмисот не надто чітких слів за годину), а після вечері вона полола грядки гороху, поки було видно і поки не почало ломити спину. За цей день вона втомилася навіть більше, ніж то буває зазвичай.

— Я справді мушу йти додому, — повторила вона твердішим голосом. — Надворі уже геть стемніло.

— Додому? — перепитав містер Ворбертон. — Дурниці! Вечір ще тільки почався.

Викинувши сигару, він знову почав походжати туди-сюди кімнатою, засунувши руки у кишені пальта. У Дороті перед очима знову замаячив фантом ботфортів. Вона вирішила, що сьогодні увечері зробить не один, а цілих два — як покарання за згаяний час. Вона саме почала подумки прикидати, як виготовити з брунатного паперу халявки, коли це раптом помітила, що містер Ворбертон спинився позаду її крісла.

— Котра година, не знаєте? — спитала вона.

— Можу припустити, що зараз пів на одинадцяту. Але люди на взірець нас із тобою не розмовляють на такі примітивні теми, як час.

— Якщо зараз і справді пів на одинадцяту, тоді я точно мушу йти, — сказала Дороті. — У мене ще ціла купа роботи, яку треба переробити перед сном.

— Робота! О такій годині? Та не може бути!

— Ще й як може. Я мушу виготовити пару ботфортів.

— Ти мусиш виготовити пару чого? — перепитав містер Ворбертон.