— Ботфортів. Для шкільної вистави. Ми робимо все для спектаклю з коричневого обгорткового паперу і клею.
— Клей і обгортковий папір! Святий Боже! — пробурмотів містер Ворбертон. І заговорив далі, непомітно наближаючись до крісла Дороті: — Нічого собі у тебе життя! Морочитися з клеєм і обгортковим папером посеред ночі! Мушу сказати, іноді я навіть радий, що не є донькою священника...
— Я думаю... — почала було Дороті.
Але цієї миті містер Ворбертон, стоячи у Дороті за спиною, легенько поклав руки їй на плечі. Дороті відразу ж почала звиватися, намагаючись вивільнитися, але містер Ворбертон притис її до спинки крісла.
— Не пручайся, — миролюбно сказав він.
— Відпустіть мене! — закричала Дороті.
Містер Ворбертон почав повільно погладжувати її праву руку. Було щось дуже відверте, дуже характерне в тому, як він це робив; то був повільний, оцінюючий дотик чоловіка, для якого тіло жінки є цінним такою самою мірою, як шмат м’яса для голодного.
— У тебе неймовірно гарні руки, — сказав він. — Як тільки тобі вдалося залишатися незаміжньою всі ці роки?
— Зараз же відпустіть мене! — повторила Дороті, знову починаючи пручатися.
— Але я не хочу тебе відпускати, — відказав містер Ворбертон.
— Будь ласка, не гладьте мою руку! Мені це не подобається!
— Яка ж ти дитина, Дороті! Чому тобі це не подобається?
— Кажу ж вам, мені це не подобається!
— Тільки не обертайся, — лагідно сказав містер Ворбертон. — Ти навіть не усвідомлюєш, як тактовно було з мого боку підійти до тебе ззаду. Якщо ти обернешся, то побачиш мою потворну лисину і те, що я тобі у батьки годжуся. А якщо сидітимеш спокійно й не дивитимешся на мене, то зможеш уявити, що я Айвор Новело[42].
Дороті скоса подивилася на руку, що її пестила, — велика, рожевувата, дужа чоловіча рука, з товстими пальцями і рудуватим волоссям на них. Дороті зблідла, вираз на її обличчі змінився з простого роздратування на огиду й жах. Вона сильно смикнулася, вирвалася з його рук і стала навпроти, обличчям до містера Ворбертона.
— Прошу вас, припиніть це! — сказала вона, наполовину гнівно, наполовину засмучено.
— Що з тобою? — спитав містер Ворбертон.
Він стояв випроставшись, у невимушеній позі, ніби те, що сталося, його зовсім не хвилювало, навпаки, здавалося, це його тішить. Обличчя Дороті змінилося. І річ не лише в тому, що вона зблідла; в її очах з’явився якийсь відсторонений, дещо наляканий вираз — ніби якусь мить вона дивилася на нього очима незнайомки. Містер Ворбертон відчув, що якимось чином скривдив її, хоч і не міг збагнути, чим саме, і, можливо, вона не хотіла, щоб він це зрозумів.
— Що з тобою? — повторив він.
— Чому ви робите так щоразу, як ми зустрічаємося?
— «Щоразу, як ми зустрічаємося» — це неабияке перебільшення, — сказав містер Ворбертон. — Насправді мені доволі рідко випадає така можливість. Але якщо тобі справді це не подобається...
— Звісно, мені це не подобається! І ви знаєте, що мені це не подобається!
— Що ж! Тоді забудьмо про це, — великодушно запропонував містер Ворбертон. — Сідай і поговоримо про щось інше.
Містер Ворбертон був геть позбавлений сорому. Це була, мабуть, його найвизначніша риса. Спробувавши звабити Дороті й зазнавши невдачі, він був готовий продовжити розмову, ніби нічого й не сталося.
— Я зараз же йду додому, — сказала Дороті. — Я більше не можу залишатися тут жодної хвилини.
— О, що за дурниці! Сідай і забудь про це. Поговорімо ліпше про моральні засади теології, чи про соборну архітектуру, чи про кулінарні уроки дівчат-скаутів — та про що завгодно. Подумай тільки, як нудно мені буде тут на самоті, якщо ти зараз підеш додому.
Але Дороті наполягала, і між ними зав’язалася суперечка. Навіть якби містер Ворбертон більше не збирався чіплятися до неї — а попри всі його запевняння він за кілька хвилин, поза сумнівом, знову візьметься за своє, — містер Ворбертон все одно вмовляв би її залишитися, бо, як і всі по-справжньому ледачі люди, любив засиджуватися допізна і не вмів цінувати часу. Якщо дати йому волю, він розмовлятиме з вами до третьої, а то й четвертої ранку. Навіть коли Дороті таки вирвалася з будинку, він пішов її проводжати і крокував поруч неї по освітленій місяцем стежці, не змовкаючи ні на хвилину і сиплячи такими дотепними жартами, що Дороті не могла більше на нього сердитися.
— Завтра із самого ранку я вже їду, — сказав він їй, коли вони дійшли до хвіртки. — Візьму авто до міста, заберу дітлахів — ну, знаєш, моїх байстрюків, — і наступного дня ми поїдемо до Франції. Не знаю, куди ми рушимо після того; мабуть, до Східної Європи — Прага, Відень, Бухарест...
— От і славно, — сказала Дороті.
Містер Ворбертон з неочікуваною для такого великого й кремезного чоловіка спритністю втиснувся між Дороті та хвірткою.
— Мене не буде шість місяців, — сказав він. — І, звісно, можна навіть не питати, чи захочеш ти поцілувати мене на прощання перед такою довгою розлукою.
Не встигла Дороті спам’ятатися, як він обвив її руками й притиснув до себе. Вона рвонулася, але запізно; містер Ворбертон поцілував її у щоку — а був би поцілував у губи, якби вона вчасно не відвернула голови. Дороті пручалася у його руках, відчайдушно, але безнадійно.
— Відпустіть мене! — благала вона. — Зараз же відпустіть!
— Здається, я тобі вже казав, — продовжував містер Ворбертон, без зусиль тримаючи її в обіймах, — що не хочу, аби ти йшла.
— Але ми стоїмо якраз навпроти вікон місіс Семпрілл! Вона нас неодмінно побачить!
— Боже правий! Ще й як побачить! — похопився містер Ворбертон. — Я геть забув.
Вражений цим аргументом більше, ніж будь-яким іншим, він відпустив Дороті. Вона прожогом кинулася за хвіртку і зачинила її, ніби вибудувавши своєрідну загорожу між собою та містером Ворбертоном. Він же тим часом уважно вивчав вікна місіс Семпрілл.
— Я ніде не бачу світла, — зрештою сказав він. — Може, нам пощастило, і та бісова карга нас не помітила.
— Прощавайте, — коротко кинула Дороті. — Цього разу я таки мушу йти. Передавайте від мене вітання дітям.
Із цими словами вона рушила геть так швидко, як тільки могла, щоб не переходити на біг, поспішаючи опинитися якомога далі від містера Ворбертона, перш ніж той знову спробує її поцілувати.
Незважаючи на поспіх, Дороті наздогнав звук, схожий на те, ніби десь зачинили вікно. Невже місіс Семпрілл таки спостерігала за ними? Звісно, вона за ними спостерігала! Як же інакше! (На що тільки Дороті сподівалася?) Хіба могла місіс Семпрілл проґавити таку сцену? А якщо вона спостерігала за ними, то можна було не сумніватися, що вже завтра вранці про цю історію знатиме все місто, з найдрібнішими подробицями. Але ця думка, хоч яка зловісна, лиш блискавкою промайнула в голові у Дороті, що квапилася додому.
Коли Дороті відійшла на безпечну відстань від будинку містера Ворбертона, вона зупинилася, вийняла хустинку й почала терти те місце на щоці, куди він її поцілував. Дороті терла так завзято, що щока почала пашіти. І лише стерши уявну пляму, яку залишили його губи, вона рушила далі.
Дороті засмутив вчинок містера Ворбертона. Її серце все ще болісно стискалося в грудях. «Терпіти такого не можу!» — повторювала вона раз за разом. І, на жаль, це була щира правда: вона справді ненавиділа все це. Поцілунки та пестощі — відчуття важких чоловічих рук на її тілі і вид товстих чоловічих губ, що тягнуться до неї, — лякали її й викликали в неї огиду. Дороті здригалася щоразу, як пригадувала чи уявляла це. То була її таємниця, особлива, невиліковна вада, з якою їй доводилося жити.
«Якби ж то вони дали мені спокій!» — думала вона, йдучи вже повільніше. Саме цю мантру вона собі за звичкою повторювала: «Якби ж то вони дали мені спокій!» Не можна сказати, щоб чоловіки як такі викликали в неї огиду. Навпаки, Дороті віддавала перевагу радше їхньому товариству, аніж товариству жінок. Однією з причин того, що містер Ворбертон мав над нею таку владу, якраз і було те, що він володів тим безтурботним суто чоловічим почуттям гумору та інтелектуальною широтою поглядів, які так рідко притаманні жінкам. Але чому вони не можуть дати їй спокій? Чому їм обов’язково треба мацати її і лізти цілуватись? Вони просто жахливі, коли цілуються, жахливі й трохи огидні, ніби великі волохаті чудовиська труться об тебе, з виду такі приязні, але будь-якої миті готові напасти. І за тими поцілунками та обмацуваннями завжди крився натяк на всі ті інші моторошні речі («оте все», як Дороті це називала), про які вона навіть думати не могла.
