Дороті треба було задуматися про майбутнє. Вона вже приблизно уявляла, що мусить робити. По закінченні хмелевого сезону поїде до Лондона, знову напише татові й попросить прислати їй якийсь одяг і трохи грошей — бо, хоч як би він на неї сердився, Дороті не могла повірити, що він залишить її напризволяще у скруті, — а тоді почне шукати роботу. Її наївність у цих питаннях була такою глибокою, що страшні слова «шукати роботу» зовсім не наганяли на неї страху. Дороті знала, що вона сильна та здібна і що є безліч робіт, які вона може виконувати. Вона могла б влаштуватися вихователькою, наприклад, хоча ні, краще служницею чи покоївкою. Дороті чи не всю хатню роботу могла виконувати краще за більшість слуг; до того ж що скромніше становище вона посяде, то легше їй буде тримати в таємниці своє ганебне минуле.

У будь-кому разі для неї зачинені двері батьківського дому — в цьому не випадало сумніватися. Віднині їй доведеться самій дбати про себе. І хоч вона мала лише приблизне уявлення про те, як усе це виглядатиме в реальному житті, рішення було прийнято. Дороті пришвидшила ходу і повернулася на поле якраз перед початком післяобідньої зміни.

Хмелевий сезон добігав кінця. За тиждень чи, може, трохи більше Кейрнс оголосить про завершення робіт, кокні сядуть на спеціальний лондонський потяг для збирачів, а цигани осідлають коней, навантажать вози і подадуться до Лінкольншира випрошувати роботу на картопляних полях. Що ж до кокні, то вони вже по саму зав’язку ситі хмелюванням і не могли дочекатися, коли нарешті повернуться до старого доброго Лондона, де на кожному розі є крамничка «Усе по 3 центи» і де продають смажену рибу, де не доведеться спати у соломі та смажити бекон у бляшанках, коли очі сльозяться від диму. Так, хмелювання було відпусткою, але такою, закінчення якої чекаєш з нетерпінням. Свого часу ви радо поспішали на плантації, а повертаючись додому, радієте удвічі більше й божитеся на чім світ стоїть, що ноги вашої більше не буде на тих хмільниках. І все це до наступного серпня, коли забудуться і холодні ночі, і кепська платня, і зранені руки, а в пам’яті залишаться лише ліниві вечори, коли ви ніжилися на сонці, і кухлі з пивом, які ви дудлили у багряних відблисках багаття.

Ранки ставали все похмурішими, і в повітрі все більше відчувалася осінь; небо посіріло, почало опадати перше листя, а в’юрки та шпаки збивалися у зграї перед зимуванням. Дороті ще раз написала батькові, знову попросивши надіслати їй одяг та гроші, але цей лист також залишився без відповіді. Ніхто з друзів чи знайомих їй теж не писав. Зрештою, окрім тата, ніхто й не знав її теперішньої адреси; хоча вона чомусь сподівалася, що їй напише містер Ворбертон. Іноді сміливість покидала її, особливо ночами, коли Дороті лежала в остогидлій соломі і їй не давали заснути тривожні думки про непевне майбутнє. Вона тепер збирала хміль з відчайдушною, ледь не гарячковою енергією, з кожним днем усе чіткіше усвідомлюючи, що найдрібніша жменька хмелевих шишок ще на кілька фартингів відділяє її від голодної смерті. Її товариш по кошику, Глухий, також збирав наввипередки з часом: для нього то були останні гроші, які він заробить аж до наступного хмелевого сезону. Вони поставили собі за мету заробляти по п’ять шилінгів на день, себто набивати по тридцять бушелів хмелю на двох, але жодного разу так і не наблизилися до неї.

Глухий був старим диваком і як товариш — не рівня Ноббі, але людина загалом непогана. Колись він працював корабельним стюардом, але вже багато років жебракував; був глухий як пень, а тому розмови з ним нагадували розмови з тугою на вухо тітонькою з анекдотів. Полюбляв хизуватися, але доволі безневинно. Міг годинами наспівувати собі під ніс ту саму пісеньку, щось на кшталт: «Кошик мій, кошик мій», і хоч сам не чув ні слова з того, що співав, схоже, отримував від цього неабияке задоволення. Дороті ще в житті не бачила таких волохатих вух, як у нього. З кожного вуха стирчали цілі зарості, ніби мініатюрні пухнасті бакенбарди, що були колись у моді. Глухий щороку приїжджав хмелювати на Кейрнсову ферму, заощаджував за сезон фунт грошей і, перш ніж знову повертатися до вуличного життя, тиждень розкошував у нічліжці в Ньютінгтон Баттс. То був єдиний тиждень у році, коли він спав на чомусь, що бодай віддалено нагадувало ліжко.

Хмелевий сезон закінчився двадцять восьмого вересня. Залишалося ще кілька полів, де хміль був зовсім поганий, тому в останній момент містер Кейрнс вирішив «лишити їх цвісти». О другій годині по обіді дев’ятнадцята бригада дозбирала своє останнє поле, низенький циган-бригадир, видираючись на стовпи, знімав залишки хмелю, й оцінювач забрав останні шишки. Коли його віз зник з очей, бригадою прокотився різкий вигук: «Кидай їх до кошиків!», і Дороті побачила, що всі жінки одразу ж кинулися врозтіч, а сама вона раптом опинилася в оточенні шести чоловіків, в чиїх очах світилися бісівські вогники. Перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, чоловіки схопили її, посадовили у кошика і почали несамовито розгойдувати з боку в бік. Тоді її витягнули звідти, і якийсь молодий циганчук, від якого сильно пахло цибулею, смачно поцілував її в губи. Спершу Дороті пручалася, але, помітивши, що така ж доля спіткала усіх жінок на полі, здалася. Як виявилося, то була незмінна давня традиція — в останній день хмелювання саджати всіх жінок до кошиків. Того вечора у таборі майже ніхто не спав, усі святкували. Уже й північ давно минула, а Дороті досі кружляла в танку навколо велетенського багаття під пісню «Колись давним-давно», одну її руку стискав рожевощокий хлопчина-м’ясник, а іншу тримала п’яна в дим стара жінка у шотландському карнавальному головному уборі.

Уранці всі пішли на ферму отримувати гроші. Заробіток Дороті становив один фунт чотири пенні, і ще п’ять пенні вона заробила, допомагаючи з розрахунками тим збирачам, які не вміли читати-писати. Кокні за такі послуги платили по пенні, а цигани розплачувалися виключно лестощами. Після цього Дороті разом з Терлями подолала чотири милі до станції у Вест-Екворті. Містер Терль ніс олов’яну скриню, місіс Терль тримала на руках немовля, решта дітей несли всяку всячину, а Дороті котила дитячий візок, який вміщав весь череп’яний посуд родини Терлів і мав два круглі та два овальні колеса.

Близько полудня вони дісталися до станції, потяг для збирачів мав вирушити о першій, але прибув о другій і виїхав зі станції о чверть на четверту. Після неймовірно довгої подорожі, під час якої він об’їхав чи не весь Кент, підбираючи дюжину збирачів тут, пів дюжини там, раз за разом здаючи назад і простоюючи на запасних коліях, щоб пропустити інші потяги, — загалом витративши цілих шість годин, щоб подолати відстань у тридцять п’ять миль, — близько дев’ятої вечора він нарешті висадив їх у Лондоні.

Тієї ночі Дороті спала у Терлів. Вони так до неї прихилилися, що радо прихистили б її у себе і на тиждень, а то й на два, якби вона погодилася скористатися їхньою гостинністю. У двох кімнатках (вони жили у багатоквартирному прибутковому будинку недалеко від Тауер-Бридж-роуд) і так тіснилося семеро людей, серед них і діти, тож Дороті постелили на підлозі, спорудивши їй ліжко з двох дірявих килимків, старої подушки і пальта.

Вранці вона попрощалася з Терлями, подякувала їм за доброту і пішла прямісінько до громадської лазні у Бермондсі, де змила із себе бруд, що нашаровувався на її тілі цілих п’ять тижнів. Після цього вона вирушила на пошуки помешкання, маючи у кишені шістнадцять шилінгів і вісім пенні. З одягу у неї було лише те, в чому вона була вбрана, тож вона старанно його заштопала й почистила. Рятувало ще й те, що на чорній сукні бруд не такий помітний. Нижче колін вона виглядала досить пристойно завдяки тому, що в останній день хмелевого сезону місіс Кіллфру, «домашня» із сусідньої бригади, подарувала Дороті добрі, майже неношені черевики її доньки і пару вовняних панчіх.

Лише під вечір Дороті пощастило знайти кімнату. Вона годин з десять блукала містом, з Бермондсі до Саутерка, із Саутерка до Ламбета, крізь лабіринти вуличок, де шмаркаті дітлахи гралися у класики на тротуарах, всіяних банановими шкурками та гнилим листям капусти. У кожному будинку, до якого вона стукала, на неї чекала та сама відповідь — її навідріз відмовлялися приймати. Перед очима вже рясніло від набурмосених облич жінок, що стояли на порозі з таким ворожим видом, ніби Дороті була грабіжником чи державним інспектором, змірювали її поглядом з ніг до голови, коротко кидали: «Самотніх дівчат не беремо» і зачиняли двері перед самісіньким її носом. Дороті цього, звісно, не знала, але одного її вигляду було достатньо, щоб викликати підозри у будь-якої порядної домовласниці. Із заплямованим і подертим одягом вони ще, може, й змирилися б, але той факт, що у неї не було ніякого багажу, від самого початку прирік її на невдачу. Із самотньою дівчиною без пожитків клопоту не наберешся — це перша і найбільша мудрість лондонських домовласниць.