Близько сьомої години, коли Дороті вже ледве трималася на ногах від утоми, вона забрела у маленьке неохайне кафе білятеатру «Олд Вік» і попросила чашку чаю. Розговорившись з нею і дізнавшись, що Дороті шукає кімнату, хазяйка кафе порадила їй «звернутися до Мері, що з Веллінгс-Корт, одразу за Ламбет-Кат». «Мері», схоже, не надто перебирала пожильцями, головне, щоб платили. Узагалі-то її звали місіс Соєр, але вуличні хлопчаки кликали її Мері.

Знайти Веллінгс-Корт виявилося непросто. Спочатку йдеш по Ламбет-Кат аж до жидівської крамнички одягу «Першокласні штани», проходиш вузьким провулком і повертаєш ліворуч до ще одного провулка, такого вузького, що плечі ледь не труться об засмальцьовані стіни. На стінах якісь терплячі хлоп’ячі руки вирізали вульгарне слово, незчисленну кількість разів і так глибоко, що його вже нічим не стерти. У дальньому кінці малесенький дворик, оточений чотирма високими вузькими будинками із залізними східцями, розвернутими фасадами один до одного.

Порозпитувавши, Дороті знайшла «Мері» у підвальному закутні одного з будинків, що радше скидався на барліг. Мері виявилася непримітною старою зі страшенно рідким волоссям і настільки змарнілим обличчям, що воно більше нагадувало нарум’янений і припудрений череп. Голос її був надтріснутим і сварливим, але водночас невимовно тужливим. Вона ні про що Дороті не розпитувала, навіть не роздивилася її як слід, а просто звеліла заплатити десять шилінгів і прокректала:

— Номер двадцять дев’ять. Третій поверх. Піднімешся з чорного ходу.

Чорним ходом, вочевидь, вважалися внутрішні сходи усередині будинку. Дороті піднялася темними гвинтовими східцями, що тяглися вздовж вологих стін, наскрізь просякнутих смородом старих ганчірок, якоїсь гнилятини та помий. Коли вона дісталася третього поверху, у коридорі пролунав верескливий сміх, і з однієї з кімнат вискочили дві розпутні на вигляд дівулі, що витріщилися на Дороті. Зовсім молоденькі обличчя були вкриті товстим шаром пудри та рум’ян, а губи пломеніли, ніби пелюстки герані. Але з-під усього того нашарування на вас дивилися не по літах утомлені очі — аж мороз пробирав поза шкірою: здавалося, ніби якась стара натягнула на себе маску молодої дівчини. Вища з дівчат привіталася з Дороті.

— Привіт, красуне!

— Привіт!

— Ти тут новенька? До якої кімнати тебе поселили?

— Номер двадцять дев’ять.

— Боже, запроторили у ту діру?! Сьогодні виходиш?

— Ні, навряд, — сказала Дороті, дещо здивувавшись такому запитанню. — Я надто втомилася.

— Ну, я так і подумала, он навіть не причепурилася. Ти, люба, часом не без грошей сидиш? А то без товарного вигляду діла не буде. Якщо тобі щось треба, помаду там абощо, ти тільки скажи. Ми, дівчата, тут одна одну виручаємо.

— О... ні, дякую, — збентежившись, мовила Дороті.

— Ну, як знаєш! Нам з Доріс час іти. У нас страшенно важлива зустріч на Лестер-сквер, — тут вона підштовхнула стегном другу дівчину, й обоє пустотливо захихотіли, але якось безрадісно. — А знаєш, ти це добре надумала! — довірливо додала вища дівчина. — Іноді так хочеться спокійно поспати бодай одну нічку! От би й мені так! Сама собі, як королева, і щоб ніякий біс своїми ножиськами не штовхався. Круто, коли можеш собі таке дозволити, еге ж?

— Так, — відповіла Дороті, здогадуючись, що саме такої відповіді від неї очікували, хоч і не дуже тямлячи, про що мова.

— Ну що ж, па-па, любонько! Солодких снів. І стережися опівнічних набігів!

Коли двоє дівчат пострибали вниз сходами, знову зайшовшись верескливим сміхом, Дороті відшукала кімнату номер 29 і відчинила двері. Їй в обличчя війнуло холодним затхлим повітрям. Квадратна кімнатка вісім на вісім футів була дуже темна. Меблів обмаль. Посеред кімнати стояло вузьке залізне ліжко з дірявим покривалом і сірими простирадлами, біля стіни — ящик з олов’яним умивальником і порожньою пляшкою з-під віскі, яка, вочевидь заміняла глек для води; над ліжком хтось прикріпив фотографію Бібі Данієлс, вирвану з «Кіносвіту».

Простирадла були не лише брудними, але й вогкими. Дороті пересмикнуло від однієї думки, що доведеться голим тілом торкатися тих смердючих шматин, тому, роздягаючись, вона не стала знімати сорочку чи те, що від тієї сорочки лишилося, — її спідня білизна до того часу перетворилася на суцільне дрантя. Хоч у неї все тіло нило від утоми, Дороті ніяк не могла заснути. Вона була надто схвильована, і в голову лізли всілякі тривожні думки. Атмосфера цього огидного місця змусила її нарешті чітко усвідомити всю серйозність свого становища: безпомічна, без друзів, і від вулиці її відділяють якихось шість шилінгів. Не сприяло засипанню й те, що з настанням ночі дім, здавалося, прокидався й наповнювався звуками. Стіни були такі тонкі, що вона чудово чула все, що відбувалося в сусідніх кімнатах. Верескливий сміх, хихотіння, пісні хриплими чоловічими голосами, протяжні грамофонні лимерики, лункі поцілунки, дивні, ніби передсмертні, стогони і вряди-годи страшний скрегіт залізних ліжок. Ближче до півночі у втомленому мозку Дороті всі ці звуки злилися в якусь химерну какофонію, і вона нарешті заснула неспокійним тривожним сном. Однак вже за хвилину, принаймні так їй здалося, двері кімнати рвучко відчинилися, досередини влетіли дві невиразні жіночі постаті, стягнули з ліжка всі покривала, окрім простирадл, і хутко вибігли геть. У домі «Мері» завжди хронічно бракувало ковдр, тож якщо ви хотіли поліпшити своє становище, вам залишалося лише вкрасти їх з ліжка сусіда. Звідси і вираз «опівнічні набіги».

Вранці, за пів години до відкриття, Дороті пішла до найближчої громадської бібліотеки, щоб переглянути оголошення в газетах. Перед входом уже тинялося з два десятки сумнівних на вигляд осіб, і з кожною хвилиною надходило більше, аж поки не зібралося чоловік шістдесят. Зрештою двері бібліотеки відчинилися, і весь натовп ринув досередини, наввипередки продираючись до дошки оголошень у кінці читальної зали, де висіли вирізки колонок «Відкриті вакансії» з різноманітних газет. А за хвилею шукачів роботи перевальцем зайшов гурт закутаних у лахміття чоловіків та жінок, які провели ніч на вулиці і тепер прийшли до бібліотеки виспатися. Полегшено крехтячи, вони вмощувалися за найближчий стіл і підтягнули до себе першу-ліпшу газету: «Вісник Вільної церкви» чи «На варті вегетеріанства» — байдуже, головне вдати, що вони щось читають, аби їх не вигнали з бібліотеки. Порозгортали часописи і майже миттєво заснули, посхилявши підборіддя на груди. Бібліотекар, проходячи повз, по черзі штрикав їх указкою, ніби кочергою помішував поліна в каміні; тоді вони розплющували очі, спросоння щось бурмотіли під ніс, чекали, поки він піде, і знову засинали.

Тим часом біля дошки оголошень розгорілася справжня битва, кожен намагався проштовхнутися якомога ближче. Двоє молодих чоловіків у синіх комбінезонах прибігли одними з останніх, і зараз один із них, нахиливши голову донизу, ніби нападник у футболі, почав пробиватися вперед. Уже за мить він був біля самісінької дошки і, обернувшись до свого товариша, гукнув: «О, те що треба! Джо, я знайшов нам роботу! „Потрібні механіки. Гараж Лока у Кемден-таун“. Так, мені час на вихід!» Таким самим способом він проклав собі дорогу назад крізь натовп, й обоє кинулися до дверей. Тепер вони, не шкодуючи ніг, щодуху помчать до Кемдентауна. Цієї миті по всіх громадських бібліотеках Лондона безробітні механіки читали те саме оголошення і собі приєднувалися до шаленої гонитви, на кону якої стояло місце в гаражі Лока, яке, найімовірніше, вже отримав хтось, хто міг собі дозволити купити газету й дізнався про цю вакансію ще о шостій ранку.

Врешті-решт Дороті спромоглася пробратися до дошки й записала кілька адрес, де шукали прислугу, яка б уміла робити «все на світі». Вибір був чималий: здавалося, кожна друга леді у Лондоні шукала собі витривалих і вправних служниць. Зі списком на двадцять адрес у кишені Дороті за три пенні поснідала хлібом з маргарином та чаєм і, окрилена надією, рушила на пошуки роботи.

Вона ще була надто наївною, щоб знати, що без допомоги її шанси знайти роботу практично рівні нулю; але наступні чотири дні поступово відкривали їй на це очі. За цей час вона особисто обходила вісімнадцять потенційних місць і написала до ще чотирьох. Пішки здолала величезні відстані, обійшовши всі південні передмістя Лондона: Клепхем, Брикстон, Далвіч, Пенге, Сиденгем, Бекенгем, Норвуд, а раз забрела навіть до Кройдона. Усюди її запрошували до охайних міщанських віталень, де з нею бесідували жінки всіх мислимих і немислимих типів та статур — рослі огрядні деспотки, худющі підступні пронози, стримані й вічно насторожені пані у золотих пенсне, нерішучі й метушливі сповідниці вегетеріанства та завсідниці спіритичних сеансів. І всі як одна, товсті й худі, безпристрасні й турботливі, реагували однаковісінько: впускали у дім, вислуховували її прохання, критично оглядали з ніг до голови, засипали неприємними, іноді відверто образливими запитаннями і — відмовляли.