— Вибачай, мала, — казав він Дороті, — мушу підправити це чортове копито. Славний цвях попався.

Тоді він знаходив круглий камінь, сідав навпочіпки край шляху й обережно забивав цвях.

— Ось і все! — радісно проголошував він, перевіряючи пальцем місце, де був прибитий цвях. — Загнав падлюку у могилу!

Однак насправді за епітафію цвяхові мало б правити «Resurgam[44]!». За якихось чверть години той знову вилізав.

Ноббі, звісно, спробував було чіплятися до Дороті, але, коли вона йому відмовила, не зачаїв на неї зла. Він був одним із тих щасливчиків, які не надто серйозно сприймали власні поразки. Повсякчас веселий і привітний, він постійно щось наспівував соковитим баритоном — найулюбленішими його піснями були «Сонні-бой», «Різдво прийшло в робітний дім» (на мотив псалма «Церкви міцна опора») і «Лиш!., музики грали», — приправляючи їх звуками військового оркестру. У свої двадцять шість Ноббі був удівцем і встиг спробувати себе в ролі продавця газет, дрібного злодюжки, вихованця колонії, солдата, грабіжника і жебрака. Однак Ноббі не з тих, хто вміє вичерпно й докладно переповідати свою історію, тож про всі ці факти його біографії вам доведеться здогадуватися самому, виловлюючи поодинокі мальовничі спогади, які іноді спливали в розмові з Ноббі: шість місяців, які він прослужив у піхотному полку, перш ніж його достроково демобілізували через травму ока; бридка юшка, якою їх годували у Холловеї; дитинство у дептфордських канавах; смерть дружини під час пологів, коли їй було лише вісімнадцять, а йому двадцять; неабияка пружність ціпків у колоніях для неповнолітніх; глухий звук під час вибуху нітрогліцерину, яким винесло дверцята сейфу вудвордської взуттєвої фабрики, де Ноббі розжився на цілих сто двадцять п’ять фунтів і за якихось три тижні примудрився спустити їх на вітер.

По обіді третього дня вони нарешті дійшли до хмільників, і їм почали стрічатися зневірені люди, здебільшого волоцюги, що пленталися назад до Лондона, бо тут, мовляв, нічого робити: хміль вродив погано, ціна низька, а цигани та «домашні» заграбастали усі робочі місця. Почувши це, Фло та Чарлі геть зневірилися в успіхові справи, і лише за допомогою вигадливого поєднання погроз та вмовлянь Ноббі їх вдалося протягти ще кілька миль. У маленькому селі Вейл вони зустріли стару ірландку, місіс МакЕллігот, яка саме отримала роботу на хмелевому полі неподалік, й обміняли в неї крадені яблука на шмат м’яса, який вона «виканючила» трохи раніше того ж дня. Жінка дала їм кілька корисних порад щодо збору хмелю і того, на яких фермах можна спробувати щастя. Усі п’ятеро знеможено розляглися на зеленій траві навпроти маленької сільської крамнички, фасад якої був обліплений газетними вивісками.

— Ідіть он туди і попитайте у Чалмерса, — напучувала їх місіс МакЕллігот, вимовляючи слова на манер дублінського простолюду. — Миль зо п’ять звідси буде. Я чула, Чалмерсу досі тре з десяток збирачів. Як дістанетеся туди зранесенька, майже точно отримаєте роботу.

— П’ять миль! От зараза! А ближче нічого нема? — буркнув Чарлі.

— Ну, є ще Норман. Я сама до нього найнялась, завтра вранці приступаю. Але вам до Нормана нічого ходити. Він бере тіко домашніх, та й то, кажуть, хоче половину хмелю лишити цвісти.

— Які це «домашні»? — поцікавився Ноббі.

— Ну, себто ті, кому є де жити. Ти або живеш десь тут недалечко, або фермер мусить дати тобі де заночувать. Такі ниньки закони. От колись приходив ти хмелювати і ночував хоч би і в конюшні, і нікому не було до тебе діла. Але ті кляті лейбористи зі своїми законами заборонили фермерам брати збирачів, якщо не можуть забезпечити їм належного проживання. От Норман і бере тіко тих, у кого є дах над головою.

— А що, тобі є де жити?

— Та де там! Але Норман думає, що є. Я наплела йому, що зупинилася у котеджі по сусідству. Але, скажу по секрету, направду ночую я в корівнику. Там не так уже й погано, якби тіко не смерділо гноєм, а ще до п’ятої ранку тре забратися, щоб не побачив молочар.

— У нас немає досвіду хмелювання, — зізнався Ноббі. — Я б не впізнав той чортів хміль, навіть якби наступив на нього. Але, наймаючись на роботу, краще, мабуть, казати, що вже знаєш, що й до чого?

— Тю! Та шо там знати. Бачиш хміль, зриваєш і жбурляєш у кошик. От і все, не велика наука.

Дороті майже заснула. Краєм вуха вона чула уривки їхньої розмови: спочатку про хмелювання, а потім про якусь історію з газет — щось про зниклу дівчину. Фло і Чарлі читали вивіски на фасаді крамнички навпроти; це нагадувало їм про Лондон та його радощі, тож вони трохи оживилися. Зниклу дівчину, чиєю долею вони так зацікавилися, газети називали «пасторовою донькою».

— Ти тільки глянь, Фло! — сказав Чарлі і почав уголос читати вивіску, смакуючи кожне слово: «Таємні любовні походеньки пасторової доньки. Вражаючі одкровення». Оце так! Було б у мене пенні, я обов’язково купив би ту газету!

— Га? Ти це про що?

— Як це про що? Хіба ти не читала? Про це всі газети писали. Пасторова донька се, пасторова донька те; деякі подробиці були доволі таки непристойні.

— А вона, мабуть, гаряча штучка, та пасторова донька, — задумливо мовив Ноббі, лягаючи горілиць. — От би зараз її сюди! Я б уже знав, що з нею робити.

— То та дівка, що втекла з дому, — вставила місіс МакЕллігот. — Спочатку крутила роман з чоловіком на двадцять років старшим за себе, а потім взяла і зникла, і теперка її шукають по всіх усюдах.

— Рвонула кудись посеред ночі на автомобілі в одній нічній сорочці, — захоплено мовив Чарлі. — Усе село їх бачило.

— Кажуть, він повіз її за кордон і продав одному з паризьких борделів, — додала місіс МакЕллігот.

— В одній нічній сорочці? От соромітниця!

Цілком можливо, далі в розмові спливли б іще якісь пікантні деталі, але Дороті їх перервала. Уся ця історія про «пасторову доньку» викликала в неї слабкий інтерес. Усвідомивши, що достеменно не знає, що означає слово «пастор», Дороті підвелася й спитала Ноббі:

— «Пастор» — це хто?

— Пастор? Ну, церковник такий... головний на парафії. Той, що виголошує проповіді в церкві, читає псалми і все таке. Вчора ми одного такого бачили — їхав на зеленому велосипеді, і комір мав задом наперед. Священник, одне слово. Та ти знаєш.

— А... ну, мабуть, знаю.

— Священники! Ті ще пройдисвіти, принаймні декотрі з них, — додала місіс МакЕллігот, занурившись у власні спогади.

Дороті це не надто допомогло. Пояснення Ноббі трохи її просвітило, але лише трохи. Усе, що стосувалося «церкви» та «священників», її втомлений мозок чомусь сприймав дуже розмито й невиразно. То був один із пробілів — у неї таких було чимало — у таємничих знаннях, які вона принесла з собою з минулого.

Настала їхня третя ніч у дорозі. Коли стемніло, вони, як зазвичай, залізли «шкіперити», себто нічліжити, у зарості, але незадовго після півночі полив дощ. Годину вони тинялися туди-сюди у темряві, намагаючись знайти бодай якесь укриття, і нарешті натрапили на копицю сіна, де примостилися з підвітряного боку і так і сиділи, збившись докупи, доки не розвиднилося. Фло цілу ніч несамовито ридала і під ранок була ледь притомна. Її пухке тупеньке обличчя, обмите дощем та слізьми, виглядало як клубок свинячого жиру, якщо можна собі уявити свинячий жир, спотворений жалем до себе. Ноббі понишпорив під живоплотом і назбирав купку почасти сухого хмизу, а тоді спромігся розвести вогонь і поставити кип’ятити воду на чай. Не було у природи такої погоди, яка б завадила Ноббі заварити бляшанку чаю. У своєму клунку він носив шматки старої автомобільної шини, яка дасть іскру, навіть коли дрова вологі, і володів рідкісним, відомим лиш істинним майстрам жебрацької справи умінням кип’ятити воду над свічкою.

Після жахливої ночі у всіх позатерпали руки-ноги, і Фло оголосила, що не може ступити й кроку. Чарлі її підтримав. Тож, оскільки ця парочка навідріз відмовилася рушати з місця, Дороті та Ноббі самі пішли до Чалмерсової ферми, домовившись потому зустрітися з Фло та Чарлі в умовленому місці. Здолавши п’ять миль, вони таки дісталися до тієї ферми і через велетенські фруктові сади добрели до хмелевих полів, де їм сказали, що наглядач «скоро підійде». Тож вони прочекали чотири години на краю хмільників, підставивши мокрі спини сонцю і спостерігаючи за збирачами хмелю. Це видовище чомусь заспокоювало і заворожувало. Стебла хмелю, високі та в’юнкі і чимось схожі на стручкову квасолю, тільки в кілька разів вищу, здіймалися догори зеленими листяними рядами, а з них, ніби гігантський виноград, звисали грона блідо-зелених хмелевих шишок. Коли дув вітер, повітря наповнювалося свіжим гірким запахом сірки й холодного пива. У кожному ряді група засмаглих людей, щось наспівуючи, зрізала хміль у кошики з мішковини. Пролунав гудок, і робітники пішли перепочити: розклали вогнища з хмелевих стебел і заходилися кип’ятити бляшанки з чаєм. Як же Дороті їм заздрила! Вони виглядали такими щасливими, коли сиділи довкола вогню з бляшанками чаю в руках і шматками хліба з беконом, огорнуті запахом хмелю та диму! Така робота була їй до душі, але нічого не вийшло. Десь близько першої години прийшов наглядач і сказав Дороті та Ноббі, що наразі в нього немає для них роботи, тож вони попленталися назад до дороги, поживившись на Чалмерсовій фермі лише дюжиною яблук, які по дорозі вкрали в саду.