З ранку до ночі вони жебракували. Долали величезні відстані, плентаючись поміж хмелевими полями, волочили ноги від села до села, від будинку до будинку, стукаючи у двері м’ясників та пекарів, не минаючи жодного більш-менш пристойного на вигляд котеджу, де їм могло б щось перепасти, вешталися поблизу пікніків у надії на недоїдки, махали — завжди намарне — автомобілям, що мчали повз, і, набуваючи якомога невиннішого вигляду, намагалися викликати у літніх джентльменів співчуття жалісливими історіями. Часто вони робили гак на цілих п’ять миль, щоб розжитися скибкою хліба чи кількома недогризками бекону. Жебракували всі, і Дороті разом з ними; оскільки у неї не було спогадів про минуле, не пам’ятала вона також жодних принципів та норм, які мали б викликати у неї сором. Та все ж, попри всі їхні зусилля, якби вони ще й не крали, половину дороги їм довелося б іти на голодний шлунок. Вони шастали садами та полями у сутінках і на світанку, крадучи яблука, терносливи, груші, горіхи, осінню малину і, найголовніше, картоплю; Ноббі вважав мало не гріхом пройти повз картопляне поле і не набити кишені. Крав в основному Ноббі, а решта чатували. Ноббі був зухвалим злодієм; похвалявся, що може вкрасти все, що не прив’язане, і, якби вони його бодай іноді не стримували, всі четверо рано чи пізно потрапили б до в’язниці. Одного разу Ноббі навіть схопив гуску, але птаха так відчайдушно заґелґотіла, що Чарлі та Дороті заледве встигли відтягти Ноббі, перш ніж з будинку вискочив господар подивитися, в чому річ.
Спочатку вони щодня проходили від двадцяти до двадцяти п’яти миль. Брели по вигонах і поміж загубленими в заростях селами з чудернацькими назвами, блукали стежками, що вели в нікуди, втомлено розпластувалися в сухих канавах, де пахло кропом та пижмом, прокрадалися до приватних лісів і «тарабанили» у чагарниках, де під рукою завжди були хмиз та вода, й готували вигадливі злиденні страви у двох двофутових бляшанках з-під нюхального тютюну, які правили їм за казанки. Іноді, коли їм щастило, вони розкошували рагу з вижебраного бекону та краденої цвітної капусти; іноді влаштовували пісні бенкети, запікаючи у попелі картоплю; а часом в одній із бляшанок варили варення з краденої малини, яке смакували гарячим, обпікаючи язики. Чого їм ніколи не бракувало, так це чаю. Навіть коли з харчів узагалі нічого не вдавалося роздобути, на виручку завжди приходив чай, запашний, темно-брунатний, життєдайний. Випросити чаю завжди простіше простого. «Вибачте, мем, чи не могли б ви вділити мені дрібку чаю?» — такому проханню не відмовляє майже ніхто, навіть черстві кентські домогосподарки.
Удень сонце нестерпно пекло, виблискували білі розжарені дороги, а з-під коліс проїжджаючих повз машин просто в обличчя летіли хмари куряви. Часто їх проминали вантажівки з кузовами, забитими меблями, дітлахами, собаками та пташиними клітками, — то, весело перемовляючись, їхали цілі родини збирачів хмелю. Ночі завжди були холодними. В Англії взагалі рідко буває, щоб після півночі було тепло. За постіль їм служили два мішки. Фло і Чарлі ділили один, Дороті дістався другий, а Ноббі спав на голій землі. Дискомфорт дошкуляв не менше за холод. Якщо лягти горілиць, голова без подушки відкидалася назад, так що, здавалося, шия от-от хрусне; а якщо лежати на боці, доводилося терпіти пекельний біль у стегні, що впиралося в тверду землю. І навіть якщо десь уже під ранок вас таки зморить утома, холод проникне навіть у найглибший сон. Один Ноббі не зважав на холод. Він мирно собі посопував у гнізді з мокрої трави, ніби лежав на м’якому ліжку, а його грубе мавпяче обличчя, поросле рідкуватим рудим волоссям, що червоним золотом виблискувало на підборідді, скидаючись на обрізки мідяних дротів, ніколи не втрачало теплого рум’янцю. Він був одним із тих рудоволосих, котрі, здається, світяться зсередини, зігріваючи не лише себе, але й повітря довкола.
Усі поневіряння та злигодні Дороті сприймала як належне — хіба лише невиразно усвідомлюючи, якщо усвідомлюючи взагалі, що те забуте життя, яке вона залишила у минулому, відрізнялося від того, яке вона вела тепер. Уже після кількох днів Дороті перестала дивуватися химерності свого становища. Вона все прийняла: бруд, голод і втому, безкінечне блукання туди-сюди, спекотні курні дні та безсонні ночі, коли вона вся тремтіла від холоду. Зрештою, вона була надто втомлена, щоб думати. До середини другого дня вони всі вже просто падали з ніг від виснаження, крім Ноббі, якого втома не брала. Навіть цвях, що протикався крізь підошву його чобіт майже відразу, як тільки вони рушили в дорогу, схоже, не особливо діймав Ноббі. Траплялося, Дороті буквально спала на ходу, іноді цілу годину крокуючи з напівзаплющеними очима. Її теж нав’ючили. Ноббі та Чарлі вже й так були навантажені, а Фло навідріз відмовлялася допомагати, тож Дороті зголосилася нести мішок з краденою картоплею. Зазвичай вони мали при собі фунтів десять про запас. Дороті перекинула мішок через плече, як це зробили Ноббі та Чарлі зі своїми клунками, але мотузка впилася їй у шкіру, ніби пилка, а сам мішок раз по раз бився об стегно і врешті-решт натер його до крові. Її благенькі черевики почали розлазитися мало не з першого дня. Наступного дня відвалився каблук правого черевика, і Дороті накульгувала; тоді Ноббі, експерт з таких питань, порадив їй відірвати каблук лівого черевика. У результаті, коли Дороті йшла під гору, її гомілки пекло вогнем, і в неї було таке відчуття, ніби хтось гатить їй по підошвах ніг залізним прутом.
Однак Фло та Чарлі доводилося ще гірше. Вони були не стільки втомлені, як приголомшені та обурені відстанями, які їм доводилося проходити. Для них було нечувано здолати двадцять миль за день. Кокні по крові й духу, вони вже скуштували кілька місяців злигоднів у Лондоні, та їм ще ніколи не доводилося топтати дороги. Чарлі ще відносно недавно мав хорошу роботу, а Фло жила у пристойному домі, допоки не дала себе звести і її не вигнали на вулицю. Ноббі вони здибали на Трафальгарській площі й погодилися піти з ним збирати хміль, уявляючи це собі веселою пригодою. Звісно, оскільки «на мілину» вони сіли зовсім недавно, на Ноббі та Дороті парочка дивилася зверхньо. Вони цінували Ноббіне знання дороги й дорожнього життя, а також його злодійкувату зухвалість, але за своїм соціальним статусом він стояв нижче за них, тож вони і ставилися до нього відповідно. Що ж до Дороті, то після того, як її півкрони було витрачено, вони не вшановували дівчину навіть поглядом.
Уже на другий день від їхнього куражу не залишилося й сліду. Вони пленталися позаду, безперестанку скиглили й вимагали для себе більших порцій їжі. На третій день їм і геть остобісіла дорога. Вони сумували за Лондоном, і їм уже було байдуже, дійдуть вони до тих хмелевих полів чи ні; була б їхня воля, вони б просто лягли, де стояли, і змели до крихти все їстівне, що ще лишалося в клунках. Після кожного привалу зав’язувалася довга й нудна суперечка, перш ніж їх вдавалося підняти на ноги.
— Підйом, ледацюги! — спонукав їх Ноббі. — Пакуй манатки, Чарлі. Нам час рушати.
— Ага... рушати! — супився Чарлі.
— Ну, ми ж не можемо тут ночувати. Адже домовилися сьогодні дійти до Севенокса.
— Ага... Севенокс! Та пропади він пропадом, той Севенокс, мені пофіг!
— Але... а як же?.. Ми ж хочемо завтра отримати роботу, хіба ні? А для цього треба бодай до ферм дочалапати.
— Ага... ферми! Я вже чути не можу про той хміль! На відміну від тебе, я не звик до таких походів і життя просто неба. Мені це вже в печінках сидить... так, у печінках!
— Якщо отаке воно, те хмелювання, — вставляла слово Фло, — то я ним уже сита по самісіньке горло.
Ноббі по секрету сказав Дороті, що Фло та Чарлі, мабуть, «драпонуть» до Лондона, якщо зможуть знайти попутку. Що ж до Ноббі, то ніщо не могло зіпсувати йому настрою чи позбувати ентузіазму; навіть коли цвях у чоботі почав особливо сильно дошкуляти і його брудна подерта шкарпетка аж потемніла від крові. На третій день цвях уже просвердлив добрячу дірку в його нозі, і Ноббі мусив кожної милі зупинятися, щоб забити його.
