Сторонній людині могло здатися, що життя місіс Кріві позбавлене будь-яких радощів та насолод. Вона ніколи не робила того, що роблять звичайні люди, аби розважитися: не ходила в кіно, не читала книжок, не їла солодкого, не готувала чогось особливого на вечерю і не наряджалася в ошатні сукні. Соціальне життя для неї нічогісінько не значило. У неї не було друзів, і цілком ймовірно, що вона достеменно й не знала, що таке дружба; з людьми вона й двома словами не перекидалася, якщо це не стосувалося бізнесу. В ній не було ні краплі релігійності. І хоч директорка щонеділі ходила на богослужіння до баптистської каплички, щоб продемонструвати батькам свою набожність, за своїми переконаннями вона була затятою антиклерикалкою[76], свято переконаною, що церква тільки те й робить, що «виманює у людей гроші». Здавалося, її життя було понурим та абсолютно безрадісним. Але насправді це не так. Було кілька речей, які приносили їй величезне й невичерпне задоволення.
Наприклад, жадібність до грошей, яка була рушійною силою її життя. Є два види скупердяг: перші — зухвалі лихварі, які загрібають гроші лопатою і, як дати їм волю, обдеруть вас до нитки, але навіть не глянуть на такий мізер, як монета у два пенси; другі — дріб’язкові скнари, які, власне, не мають хисту заробляти гроші, але, як каже приказка, зубами фартинг з купи гною дістануть. Місіс Кріві належала до другого типу. Завдяки невтомному вербуванню та безсоромній брехні їй вдалося розширити свою школу до двадцять однієї учениці, але то, мабуть, була її межа, адже місіс Кріві була надто скупа, щоб витрачати гроші на необхідне обладнання для школи та платити належну зарплату своїй асистентці. Учениці платили (чи не платили) їй за триместр п’ять гіней з деякими доплатами, тож, хай би скільки місіс Кріві морила голодом своїх асистентів і навантажувала їх роботою, їй світило не більше ніж сто п’ятдесят фунтів чистого прибутку на рік. Але місіс Кріві це цілком задовольняло. Їй важливіше було зекономити шість пенсів, ніж заробити фунт. Отож, якщо вона могла намислити, як урізати обід Дороті ще на одну картоплину чи як закупити зошити із вправами, заощадивши по півпенні на кожній дюжині, чи неправомірно приписати півгінеї до рахунку котрогось з «добрих платників», вона була по-своєму щасливою.
Ще одним її улюбленим заняттям, від якого директорка ніколи не втомлювалася, була безглузда шкідливість у найчистіших її проявах — елементарні дрібні капості, навіть якщо вона нічого від них не отримувала. Місіс Кріві належала до тих людей, які відчувають своєрідний духовний оргазм, коли нашкодять ближньому. Кровна ворожнеча з її сусідом, містером Болгером, — доволі одностороння, правду кажучи, бо бідолашний містер Болгер навіть близько не дотягував до «вагової категорії» місіс Кріві, — велася безжально й без права на пощаду. І таке задоволення приносили місіс Кріві дрібні перемоги над містером Болгером, що заради них вона навіть ладна була інколи трохи витратитися. Минулого року містер Болгер написав листа домовласникові (обоє директорів постійно зверталися до нього, скаржачись один на одного), щоб повідомити, що дим з кухонного димаря місіс Кріві іде прямісінько йому у вікна, і він би дуже просив її підняти димар на два фути. Отримавши відповідного листа від домовласника, місіс Кріві того ж таки дня пішла до муляра і звеліла опустити димар на два фути. Це коштувало їй тридцять шилінгів, але було варте кожнісінького пенні. Після цього була тривала партизанська війна, коли директори ночами перекидали один одному всякий непотріб через садовий паркан. Урешті-решт місіс Кріві виграла, висипавши відро мокрого попелу на клумбу з тюльпанами містера Болгера. Ще одну безсердечну й безкровну перемогу місіс Кріві отримала вже після появи Дороті. Випадково дізнавшись, що слива містера Болгера пустила коріння попід садовим муром на її територію, місіс Кріві вилила туди цілу банку засобу від бур’яну, в результаті чого дерево загинуло. Дороті добре запам’ятала той день, бо то був єдиний раз, коли вона чула, щоб місіс Кріві сміялася.
Однак попервах Дороті була надто заклопотана, щоб звертати увагу на місіс Кріві та її паскудний характер. Вона чудово бачила, що місіс Кріві — мерзенна жінка, а її власне становище у школі нічим не краще за рабське, проте Дороті це не особливо хвилювало. Її робота була надто важливою, і Дороті поринула в неї з головою. Порівняно з роботою її власний комфорт чи навіть власне майбутнє не надто важили.
Уже за кілька днів їй вдалося налагодити роботу в класі. І як не дивно, хоч вона й не мала жодного викладацького досвіду і навіть приблизного уявлення про те, як це все має виглядати, Дороті з першого ж дня мало не інстинктивно взялася реорганізовувати, вдосконалювати й оновлювати. Зміни ніби самі волали до неї. Найперше, звісно, треба було позбутися огидних «копій», і вже на другий день її вчителювання, незважаючи на протести місіс Кріві, у класі більше не переписували текстів. Також Дороті зменшила кількість уроків каліграфії. Вона була б рада і зовсім їх скасувати для старших дівчаток — це ж просто смішно, щоб доросла п’ятнадцятирічна дівчина марнувала час, вправляючись у всіляких закарлючках, — але місіс Кріві про це й чути не хотіла. Директорка ставилася до каліграфії майже із забобонною побожністю. Далі Дороті викинула «Коротку історію» й абсурдно тонку «Хрестоматію». Марно було просити місіс Кріві купити дітям нові книжки, але у свою першу суботу в «Рінгвуд-хаус» Дороті благала відпустити її до Лондона, і місіс Кріві неохоче погодилася. Там Дороті зі своїх дорогоцінних чотирьох фунтів десяти шилінгів витратила два фунти і три шилінги, щоб купити дюжину адаптованих видань Шекспіра, великий вживаний атлас, кілька томиків казок Ганса Андерсена для молодших дівчат, набір геометричного приладдя і два фунти пластиліну. Озброївшись усім цим, а також книжками з історії, які вона взяла в громадській бібліотеці, Дороті відчула, що готова починати.
Дороті відразу помітила: що дітям потрібно найбільше і чого вони ніколи не отримували, так це індивідуальний підхід. Тому для початку вона розділила учениць на три окремі групи, і старалася так організувати роботу, щоб дві з них працювали над чимось самостійно, поки вона щось «проходитиме» з третьою. Спочатку виходило не дуже, особливо додавали проблем наймолодші, які одразу відволікалися, варто їй було відвернутися, тож Дороті ніколи не могла надовго залишити їх без нагляду. Та все ж уже за перші тижні усі до єдиної дівчатка почали робити успіхи! Загалом вони зовсім не були тупими, просто їхній розум затуманився від такої кількості монотонних нудних нісенітниць. Десь із тиждень граніт науки їм ніяк не піддавався, а тоді, цілком несподівано, викривлені маленькі мізки раптом ніби ожили і розпустилися, немов маргаритки після садового котка, що пройшовся газоном.
Дороті доволі швидко і легко навчила дівчат думати самостійно. Учениці почали складати власні есе замість того, щоб переписувати з дошки дурниці про те, як «пташки заливаються радісними піснями», а «тендітні панни-квіточки вигулькують з пуп’янків». Щодо арифметики, то тут вони почали з основ, і під керівництвом Дороті молодші дівчатка вже незабаром опанували множення, а старші перейшли від ділення у стовпчик до дробів; троє з них виявилися такими тямовитими, що Дороті навіть подумувала взятися за десяткові дроби. Замість «Passez-moi Іе beurre, s’il vous plait» і «Lefils du jardinier a perdu son chapeau» Дороті пояснила їм засади французької граматики. Дізнавшись, що жодна з її учениць не знає, як виглядають країни світу (щоправда, деякі пам’ятали: Кіто — столиця Еквадору), Дороті запропонувала їм зліпити з пластиліну величезну топографічну карту Європи; виготовляли вони її на тришаровій фанері, копіюючи з атласу. Діти обожнювали це заняття і хором впрошували в Дороті дозволу трохи поліпити карту. А ще Дороті почала з класом, за винятком шести наймолодших дівчаток і Мейвіс Вільямс, майстрині із закарлючок, читати «Макбета». До цього жодна з учениць ніколи самохіть не брала до рук книжку, читали хіба що «Газету для дівчаток»; але їм сподобався Шекспір, як і більшості дітей, поки їм не набриднуть синтаксичним та граматичним аналізом його творів.
