Дороті сиділа мовчки й заворожено слухала містера Ворбертона. Вона навіть не помітила, що він підвівся і тепер стояв, поклавши одну руку на двері купе, щоб втримати рівновагу в рухомому поїзді. Він ніби загіпнотизував її — не так своїм голосом, як картинами майбутнього, які так яскраво змалював перед нею. Він описав її життя, яким воно неминуче стане, з такою моторошною точністю, що Дороті здавалося, ніби вона й справді перенеслася на десять років уперед, у те гнітюче майбуття. Вона вже відчувала себе не молодою дівчиною, сповненою сил та енергії, а жалюгідною, змарнілою тридцятивосьмирічною незайманкою. Містер Ворбертон взяв її за руку, що безсило лежала на підлокітнику крісла, і Дороті навіть цього не помітила.

— Через десять років твій батько помре, — провадив він далі, — не залишивши тобі ані пенні, одні борги. Тобі буде майже сорок, без грошей, без професії, без шансу на заміжжя; ще одна неприкаяна пасторова донька, яких десятки тисяч по всій Англії. І що, думаєш, станеться далі? Доведеться тобі влаштуватися на роботу — на таку, куди беруть доньок священників. Гувернанткою, наприклад, або компаньйонкою обтяженої хворобами старої, яка розважатиметься тим, що придумуватиме нові способи тебе принизити. Або повернешся до викладання у школі; влаштуєшся вчителькою в якійсь занедбаній школі для дівчаток, де отримуватимеш сімдесят п’ять фунтів на рік і матимеш безкоштовне харчування, кожного серпня їздитимеш на два тижні до якогось приморського пансіону. І весь цей час в’янутимеш, марнітимеш, робитимешся все кістлявішою і кислішою на язик, аж поки не відлякаєш останніх друзів. А тому...

На цих словах він допоміг Дороті звестися на ноги. Вона не опиралася. Все ще перебувала під чарами його голосу. Її розум намагався осягнути перспективу майбутнього, яке не віщувало їй нічого хорошого і чия порожнеча уявлялася їй набагато чіткіше, ніж самому оповідачеві, і такий відчай охопив її, що, якби вона спромоглася вимовити бодай слово, то це було б «Так, я вийду за вас». Містер Ворбертон обережно обійняв її за плечі й притягнув трохи ближче до себе. Дороті навіть не поворухнулася. Лиш не зводила з нього затуманеного погляду. Коли його руки обвилися навколо неї, їй здалося, що вони захищають її, відгороджують від небезпек, відводять від краю бездонного провалля, де на неї не чекає нічого, крім злиднів, і повертають назад до світу, сповненого радощами й насолодами, обіцяючи безпеку та захист, затишний дім і гарний одяг, книжки і друзів, квіти, літні дні й мандрівки до далеких країв. Тож майже цілу хвилину розпусний товстий холостяк і худенька дівчина із задатками старої діви стояли обличчям один до одного, їхні погляди зустрілися, тіла через погойдування потяга майже торкалися, а хмари, телеграфні стовпи, чагарники з першими пуп’янками та зеленіючі поля, де вже колосилася молода пшениця, пропливали за вікном непомічені.

Містер Ворбертон притягнув Дороті ближче до себе й міцніше стиснув в обіймах. Чари враз розбилися на друзки. Примари злиденного життя та втечі від нього, які було скували її, раптом розвіялися, повернувши до вражаючої реальності. Дороті була в обіймах чоловіка — огрядного стариганя! Хвиля огиди й панічного жаху накотилася на неї, усередині все перевернулося. Грубе чоловіче тіло притискалося до неї, велике рожеве обличчя — все ще гладеньке, але старече в її очах, — поволі наближалося. Різкий чоловічий запах вдарив їй у ніздрі. Дороті відсахнулася. Волохаті стегна сатира! Вона почала шалено пручатися й звиватися у руках містера Ворбертона, хоч він і не особливо намагався її втримати, і вже за мить вирвалася з ненависних обіймів та впала на сидіння, бліда й тремтлива. Підвівши голову догори, вона подивилася на нього очима незнайомки, так їх спотворили страх та відраза.

Містер Ворбертон залишився стояти, розглядаючи її з виразом приреченого, мало не здивованого розчарування. Несхоже було, щоб він дуже засмутився. Трохи заспокоївшись, Дороті вирішила, що все, про що він тут говорив, було лише таким собі вивертом, вмілою маніпуляцією її почуттями, покликаною видурити в неї обіцянку вийти за нього. Підозрілим було також те, що все це він говорив надто спокійно, так ніби насправді йому було байдуже, погодиться вона вийти за нього чи ні. Не інакше як просто потішався. Цілком можливо, уся ця вистава була ще однією спробою звабити її.

Містер Ворбертон сів, але, на відміну від Дороті, зробив це повагом, акуратно розгладивши складки на штанях.

— Якщо збираєшся смикнути сигнальний шнур і зупинити поїзд, — м’яко сказав він, — не зайвим буде спершу переконатися, що в мене є при собі п’ять фунтів на штраф.

Після цього він майже відразу зробився таким самим, як і завжди, чи майже таким, наскільки це було можливо після такої сцени, і продовжив розмову без найменшого збентеження. Його відчуття сорому, якщо таке у нього взагалі було, згинуло багато років тому. Вірогідно, розчавлене у круговерті ницих любовних походеньок.

Дороті майже цілу годину було не по собі, але коли потяг прибув до Іпсвіча, де зупинявся на чверть години, вони заскочили до буфету випити чаю, і це допомогло зняти напруження. Останні двадцять миль дороги вони розмовляли вже як старі добрі друзі. Містер Ворбертон більше не згадував про свою пропозицію, але коли потяг наблизився до Кнайп-Гілл, знову, цього разу вже не з такою серйозністю, заговорив про майбутнє Дороті.

— То ти твердо вирішила повернутися до парафіяльної роботи? — запитав він. — До щоденних обходів і звичних клопотів? Разом з ревматизмом місіс Пайсер і мозольними пластирями місіс Левін? І тебе не гнітить така перспектива?

— Сама не знаю, часом гнітить. Але сподіваюся, що, коли повернуся до роботи, все налагодиться. Пригадаються старі звички.

— І ти справді думаєш, що зможеш роками прикидатися, вдаючи доброчесність? Бо до цього все зводиться. Не боїшся, що шило проткне мішок? Певна, що одного дня не спіймаєш себе на тому, що навчаєш дітей у недільній школі проказувати «Отче наш» задом наперед або ж на зібранні «Спілки матерів» замість Джин Страттон-Портер читаєш поважним матронам п’ятнадцятий розділ Гіббона[92]?

— Це навряд чи. Я справді думаю, що така робота, навіть якщо вона й вимагає від тебе проказувати молитви, в які більше не віриш, і навчати дітей того, що вважаєш не надто правдивим, — навіть така робота по-своєму корисна.

— Корисна? — з огидою в голосі перепитав містер Ворбертон. — Як же ти полюбляєш це депресивне словечко — «корисний». Гіпертрофоване почуття обов’язку — ось твій діагноз. Як на мене, то людині бодай з грамом здорового глузду хочеться отримати трохи задоволення від життя, поки ще може.

— Це вже просто гедонізм[93], — заперечила Дороті.

— Люба дитино, а назви-но мені життєву філософію, яка не заснована на гедонізмі. Твої паразитичні християнські святі — чи не найбільші гедоністи серед нас усіх. Вони націлилися на вічне блаженство, тоді як ми, бідолашні грішники, сподіваємося урвати собі лишень кілька приємних років. Зрештою, усі ми шукаємо насолоди, от тільки деякі люди приймають її у такій збоченій формі. Твоє поняття радості, схоже, включає масажування ніг місіс Пайсер.

— Це не зовсім так, але... Ох! Не знаю, як пояснити!

Дороті хотіла сказати, що, хоч і втратила віру, сама вона не змінилася, не могла змінитися, не хотіла змінюватися, руйнувати духовне підґрунтя свого розуму; що її світогляд, який здавався тепер порожнім і позбавленим сенсу, все ж був християнським світоглядом; що християнський спосіб життя був для неї найприроднішим. Але вона не вміла це висловити і боялася, що, якщо спробує, то тільки спровокує містера Ворбертона на насмішки. Тому непереконливо підсумувала:

— Мені чомусь здається, що краще продовжувати жити, як раніше.

— Точнісінько так само, як раніше? Увесь набір? Дівчатка-скаути, «Спілка матерів», «Промінь надії», «Товариство сімейного щастя», парафіяльні обходи, недільна школа, причастя двічі на тиждень, кілька сотень псалмів, григоріанський хоровий спів? Упевнена, що зможеш?