РУДИЙ [співає]: Молода па-а-а-ара радісноо-о... Ти тільки, Жиду, гляди не візьми води з того бачка, куди сосиски поставили варити.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Кручений? Кручений? Та порівняно з ним будь-яка викрутка — гладенька, мов свердло! Вони всі там падлюки продажні у тому Летючому загоні, рідну бабцю за десять шилінгів шкуродерам здадуть, а потім ще й сядуть на могилці чіпсами хрустіти. Сучі сини!

ЧАРЛІ: Оце так не підфартило. І скільки в тебе вже строків?

РУДИЙ [співає]:

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Чотирнадцять. Проти цих смердючих виродків не попреш.

МІСІС ВЕЙН: Невже він вас не забезпечує?

МІСІС БЕНДІГО: Ага, аякже! Бачите, за якого паскуду я вийшла?

ЧАРЛІ: А у мене дев’ять відсидок.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О Ананіє, Азаріє і Мисаїле[50], ганіть Бога, ганіть Його і проклинайте на віки-вічні!

РУДИЙ [співає]:

Боже, я вже три дні свою щетину не шкріб. А ти, Хрюкало, давно морду мив?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ой лишенько! Якщо той хлопчина не вернеться зараз з чаєм, у мене всі нутрощі зсохнуться, як у копченого оселедця.

ЧАРЛІ: Е ні, ніхто з вас співати не мастак. Чули б ви, як ми з Хрюкалом концерти на Різдво давали: станемо було під пивницею і як затягнемо «Доброго Вацлава-короля». І псалми теж співали. Народ у барі ледь всі очі не виплакав, слухаючи нас. А пам’ятаєш, Хрюкало, як ми з дурного розуму двічі в ті самі двері грюкали? Стара відьма так репетувала, що в мене кишки ледь не перекрутилися.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [походжаючи туди-сюди, грає на уявному барабані і співає]:

[Біг-Бен б’є пів на одинадцяту.]

ХРЮКАЛО [передразнює годинник]: Дінг-донг, дінг-донг! Ще шість з половиною годин тут стовбичити! Зараза!

РУДИЙ: Ми з Жидом сьогодні по обіді з «Усе по п’ять центів» чотири бритви потягли. Завтра зішкребу свій заріст біля чортових фонтанів, ще б тільки милом десь розжитися.

ГЛУХИЙ: Коли я був стюардом у «Р&О», ми два дні поспіль стрічали в морі чорних індійців у тих їхніх мудрованих каное, катамаранах. Вони морських черепах ловили завбільшки з обідній стіл.

МІСІС ВЕЙН: То ви що, раніше були священником, сер?

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [зупиняється]: За чином Мелхіседека[51]. Та й чому «раніше», мадам? Священник завжди залишається священником. Hoc est corpus[52], фокус-покус. Хоч у мене й відібрали сутану — черепицю, як ми її називаємо, — і єпископ публічно зірвав з мене нашийник.

РУДИЙ [співає]: Молода пара радісно крокує... Ну, слава Богу! Жид іде! Зараз буде безплатний банкет!

МІСІС БЕНДІГО: Давно пора.

ЧАРЛІ: А чого вони тебе турнули, панотче? Звична історійка? У спідницях дівчат-хористок заплутався?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Тебе тільки за смертю посилати! Давай уже, хутчіш наливай, поки мені язик з рота не вивалився.

МІСІС БЕНДІГО: Посунься, Татуню! Ти прямо на мою пачку цукру всівся.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Які там дівчата! Одні лиш хижачки у фланелевих панталонах, що полюють на неодружене духовенство. Церковні курки, прикрашальниці вівтарів, полірувальниці підсвічників і старі діви, які з кожним роком стають усе кістлявіші та все відчайдушніші. У тридцять п’ять в них ніби особливий демон вселяється.

ЖИД: Старе стерво не захотіло дати мені кип’ятку. Довелося випросити грошей в одного багатого франта, щоб заплатити їй пенні.

ХРЮКАЛО: Ага, розказуй, розказуй! Мабуть, сам по дорозі прикладався.

ТАТУНЬО [висувається з пальта]: Що, чаюємо? Я б не відмовився від чаю. [Злегка відригує.]

ЧАРЛІ: Знаю я таких, цицьки у них висять, як ремінь для бритви.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Не чай, а якась бурда. Та все одно це краще за какао в тюрязі. Дай-но чашку, братику.

РУДИЙ: Пождіть, я ще зара банку з молоком продірявлю. На «гаманець або гроші» в одного взяв.

МІСІС БЕНДІГО: Агов, не налягайте так на цукор! Не ви ж його купляли!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Цицьки висять, як ремінь для бритви. От спасибі, насмішив. У «Піппінс віклі» неабияк роздули цю історію. «Таємний роман зниклого каноніка. Інтимні одкровення». А ще відкритий лист у «Джон Булл»: «Пройдисвіту в сутані пастиря». Шкода, мені мали дати підвищення. [До Дороті.] Родинні перипетії, якщо ви розумієте, про що я. По мені, мабуть, не скажеш, але колись цей нікчемний зад м’яв плюшеві подушки на соборній катедрі.

ЧАРЛІ: А ось і Флоррі. Я так і думав, що вона припреться, як тільки ми чай заваримо. Ох і нюх у цеї дівки!

ХРЮКАЛО: Ех, знов я на розливі. [Співає.]

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Бідолашна геть головою не думає. Пішла б повертілася біля Пікаділлі, то й заробляла б по п’ять бобів щоночі. Який їй резон стирчати тут, на Площі, поміж жалюгідних старих волоцюг?

ДОРОТІ: Це молоко добре?

РУДИЙ: Добре? [Приставляє рота до однієї з дірок у банці і дує. З протилежної дірки витікає липка сірувата рідина.]

ЧАРЛІ: Тобі що, удача всміхнулася, Флоррі? Хто той франт, з яким я тебе щойно бачив?

ДОРОТІ: На ньому написано: «Не для дітей».

МІСІС БЕНДІГО: А ти що, в біса, дитина? Тут, любонько, можеш забути про свої букінгемські манери.

ФЛОРРІ: Кавою й сигареткою пригостив — ото й усе, скупердяй бісів! Це у тебе там чай, Рудий? Ти завжди був моїм улюбленцем, Рудько.

МІСІС ВЕЙН: Нас тут тринадцятеро зібралося.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Вечерю тут навряд чи подаватимуть, так що можете не переживати.

РУДИЙ: Леді та джентльмени! Чай подано. Готуйте чашки!

ЄВРЕЙ: Хай йому біс! Ти мені навіть половини кружки не налив!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Що ж, удачі всім нам і кращого нічлігу на завтра. Я б з радістю в якійсь церковці подрімала, але ж ті гади не пускають, бояться, що вошей їм натрушу. [П’є.]

МІСІС ВЕЙН: Я, звісно, звикла чай по-інакшому розпивати, та що поробиш... [П’є.]

ЧАРЛІ: Ет, нічогеньке пійло. [П’є.]

ГЛУХИЙ: Цілі зграї довгохвостих папуг обліпили кокосові пальми. [П’є.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ:

[П’є.]

ХРЮКАЛО: От і все, до п’ятої ранку чаю більше не передбачається. [П’є.]

[Флоррі виймає з панчохи поламану магазинну сигарету і випрошує сірника. Чоловіки, окрім Татуня, Глухого і містера Толлбойза, витрушують підібрані з землі недопалки та роблять з них самокрутки. Курці простягаються на лавах, на землі або ж спираються на парапет, й у туманних сутінках, ніби сузір’я, спалахують вогники сигаретних бичків.]

МІСІС ВЕЙН: Ох, як добре! Горнятко чаю славно зігріває. Хоча мені дещо незвично чаювати без чистої скатертини на столі, як я ото звикла, і без вишуканого порцелянового сервізу, який мама завжди виставляла, і, звісно ж, чай у нас завжди був найвищого ґатунку — «Піко Пойнтс», по два дев’ять за фунт...

РУДИЙ [співає]: