МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Моя повита плющем церква біля підніжжі пагорба... мій пасторський будинок з червоною черепицею, що мирно дрімав поміж тисів, посаджених ще за часів королеви Єлизавети! Моя бібліотека, мій винний погріб, моя кухарка, покоївка і садівник! Мій рахунок у банку, моє ім’я у крокфордському церковному довіднику! Мій чорний костюм ідеального крою, мій комірець задом наперед, моя муарова сутана, яка так вирізнялася на тлі парафіян церкви...

МІСІС ВЕЙН: За одне я дякую Богові, моя люба. Що моя бідолашна матуся не дожила до цього дня. Якби ж то вона бачила, як її старша донька, яку вона плекала, нічого для неї не шкодуючи, і завжди поїла тільки свіжим молоком, щойно від корови...

МІСІС БЕНДІГО: Чоловік, тьху!

РУДИЙ: Ну що, кралю, мо, чаєм побалуємось? Це останній буде на сьодні, о пів на одинадцяту закриють кафе.

ЖИД: Боже святий! Як же холодно, так і на смерть замерзнути недовго! У мене ж під штанами нічого немає. Ой, Бо-о-оже!

ЧАРЛІ [співає]: Радуйся, Маріє, радуйся, Маріє...

ХРЮКАЛО: Чотири пенси! За шість годин усього чотири пенси! А та зараза з дерев’яною ногою плете свої байки перед кожною забігайлівкою між Олдгейтом і Майл-Енд-роуд. Тицяє кожному під носа свою дерев’яну ногу і воєнні медалі, які купив на Ламбет-Кат! Сволота!

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...

МІСІС БЕНДІГО: Так я сказала падлюці, що про нього думаю. «І ти себе називаєш чоловіком? — кажу. — Та таке лайно, як ти, тільки в лікарню у пробірці й здавати».

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Смажена яловичина на обід, селяни тобі кланяються, і Боже умиротворення, якого звичайній людині не спізнати! Недільні ранки у дубовому кріслі, пахощі свіжих квітів, шурхіт комжі й солодкаві аромати ладану! Літні вечори, коли призахідне сонце посилає скісні промені у вікна мого кабінету... і я, напившись чаю, сиджу у задумі, окутаний тютюновим димом, і ліниво гортаю томик у шкіряній палітурці: «Поетичні праці Вільяма Шенстоуна, есквайра», «Скарбниця давньої англійської поезії» Персі чи щось Дж. Лемп’єра, професора розпусного богослів’я...

РУДИЙ: Ну ходімо, хоч кип’ятку наллємо! Молоко є, чайна заварка є. Ще б у когось цукор знайшовся.

ДОРОТІ: Холодно, страшенно холодно! Аж до кісток пробирає! Це що, всю ніч доведеться тремтіти?

МІСІС БЕНДІГО: Та замовкни ти! Терпіти не можу плаксивих дівок!

ЧАРЛІ: Еге, цієї ночі буде холоднеча! Ти тільки глянь, річковий туман уже скоро вище стовпа підніметься. До ранку старому Нельсону пальці відморозить.

МІСІС ВЕЙН: Звісно, тоді у нас ще була невеличка крамниця на розі, де ми продавали тютюн і солодощі, ви ж розумієте...

ЖИД: Бо-о-о-ожечки! Дай сюди своє пальто, Рудий. Я ж так геть закоцюбну!

ХРЮКАЛО: Дволикий падлюка! Та я з нього три шкури здеру, аби лиш потрапив мені до рук!

ЧАРЛІ: Така вже солдатська доля, хлопче, така солдатська доля. Сьогодні дубієш від холоду на лондонській площі... а завтра, чого доброго, смакуєш стейк і спиш на пухових перинах. А в четвер чортзна-чого й чекати.

МІСІС БЕНДІГО: Відсунься, Татуню, відсунься! Думаєш, мені треба твоя стара вошива голова на плечі? Я заміжня жінка.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: У проповідях та церковних співах мені не було рівних. Моє «Вознесіть серця свої» знали у всій єпархії. Не було такого стилю, який би мені не скорився: Висока церква, Низька, Широка чи Безрозмірна. Заливався горловими англокатолицькими трелями, рубав з плеча потужні англіканські марші чи гугнявив низькоцерковне ниття, до якого домішувалося гуїгнгнмське[48] іржання капличних старожилів...

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

РУДИЙ: Забери свої лапи від мого пальта, Жиде. Ти поки своїх вошей не позбудешся, ніякої одежі від мене не отримаєш.

ЧАРЛІ [співає]:

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [спросоння]: Це ти, Майкле, любий?

МІСІС БЕНДІГО: У того падлюки, може, друга жінка була жива, коли він зі мною одружився.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [гортанним голосом проповідника за катедрою]: Якщо комусь відомо причину, чому ці двоє не можуть бути зв’язані священними узами шлюбу...

ЖИД: Друг! Теж мені друг називається! Пальта йому шкода позичити!

МІСІС ВЕЙН: Ну, коли вже мова зайшла про чай, то і я від горнятка чайку не відмовлюся. Ще коли моя бідолашна матуся була жива, ми з нею чайничок за чайничком випивали...

ПРОНОЗА-ВАТСОН [сам до себе, сердито]: Сволота! Самі ж до гріха доведуть, а потім ще й за ґрати запроторять... Навіть діло закінчити не вспієш... Сволота!

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [спросоння]: Мій любий Майкл... Який же він був ласкавий, мій Майкл. Ніжний і щирий... Більше я на інших чоловіків навіть не дивилася, відколи зустрілася ввечері з моїм Майклом за бійнею Кронка і він дав мені два фунти сосисок, які випросив у магазині собі на вечерю...

МІСІС БЕНДІГО: Я так розумію, що обіцяного чаю нам доведеться чекати аж до завтра.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує, згадуючи]: Над річками Вавилонськими ми сиділи та плакали, згадуючи тебе, о Сіоне[49]!..

ДОРОТІ: Ох, як холодно, як страшенно холодно!

ХРЮКАЛО: Усе, з мене годі... більше жодної ночі просто неба до самого Різдва. Завтра я розживуся на нічліг з ліжком, навіть якщо доведеться його силою з них видрати.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: І він називає себе детективом? Сміт з «Летючої бригади»! Летючий Іуда, ось він хто! Тільки й можуть, що хапати колишніх в’язнів, котрим жоден суддівський дзьоб не дасть і шансу.

РУДИЙ: Ну, я пішов за кип’яточком. Може, в когось бодай мідяк завалявся?

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [підводиться]: Ой Боже ж ти мій! Уся спина мов переламана! Святий Боже, аж у нирки та лавка вдавилася! А снилося мені, що лежу я в м’якій постелі, а на столику поруч чашка чаю стоїть і дві скибки хліба з маслом. Ет, після такого вже не засну, хіба аж завтра, як до бібліотеки доберуся.

ТАТУНЬО [висуває голову з пальта, ніби черепаха з панцира]: Що ти сказав, хлопче? Гроші за воду?! Ти що, перший день на вулиці, довбня ти неосвічена? Гроші за чортову воду? Виканюч її, виканюч! Не купуй того, що можна виканючити, і не канюч того, що можна вкрасти. Так я завжди кажу. А я, між іншим, п’ятдесят років на вулиці, з самого малку. [Знов закутується у пальто.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О ви всі, діти Божі!..

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

ЧАРЛІ: Хто ж тебе згріб, Пронозо?

ЖИД: Ой Бо-о-о-оже!

МІСІС БЕНДІГО: Ану, посунься! Дехто думає, що ту кляту лавку собі в іпотеку взяв?

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О ви всі, діти Божі, ганіть Бога, ганіть Його і проклинайте на віки-вічні!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: А я завжди кажу, що чомусь саме ми, нещасні католики, вічно закінчуємо на звалищах.

ПРОНОЗА-ВАТСОН: Сміт. Летючий загін, ага, скоріше летюча зараза! Дав нам план будинку, що де шукати роз’яснив, а там на нас ціла купа копів чекала, от всіх і пов’язали. Ось що я написав, поки їхав у тюремному фургоні:

ХРЮКАЛО: Так що там з чаєм? Жиде, ти у нас молодий, кінчай скімлити і збігай краще за кип’яточком. Тільки ж гляди, нічого тій старій шльондрі не плати. Так видури. Поскімли трохи, розжалоби її.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: О ви всі, діти людські, ганіть Бога, ганіть Його і проклинайте на віки-вічні!

ЧАРЛІ: То що, Сміт — чолов’яга кручений?

МІСІС БЕНДІГО: Ось що я вам скажу, дівчата, мені більше всього муляє те, що мій клятий чоловіченько спокійнесенько хропить собі під чотирма перинами, поки я тут коцюбну на цій клятій площі. Пройдисвіт, яких ще світ не бачив!