Коли підійшов офіціант, Матильда сказала лишень:

– Минуло так багато часу відтоді, як я востаннє була у Франції. Я сумую за їжею, як за фантомною кінцівкою.

Його карі очі заблищали. Його вуса сіпнулися, мов у пійманої миші.

– Я принесу вам наші найкращі страви, – пообіцяв він.

– І вино, яке пасує до них, – сказала вона.

Він удавано образився.

– Звісно, – сказав він. – Як же я міг забути.

Він поставив перед нею шампанське й лангустин у майонезі з травами, і вона сказала:

– Дякую.

Вона їла з напівзаплющеними очима.

Увесь час вона відчувала, що Лотто був поряд, сидів за столом навпроти неї. Йому сподобався б цей вечір, її сукня, їжа, вино. Хвиля жаги піднімалась у ній, аж поки стала майже нестерпною. Якби вона підняла голову, побачила б лише порожній стілець. Вона не піднімала голови.

Після сиру офіціант приніс їй тарілку крихітних пастельних марципанових фруктів, і Матильда усміхнулася йому.

– À la victoire – за перемогу, – сказала вона.

– À l’amour – за любов, – сказав він, підморгуючи.

Вона повільно йшла назад до готелю бруківкою, над якою здіймалася пара від швидкої літньої грози, що легко пролетіла над містом, поки вона вечеряла. Її тінь крокувала поряд. Вона ще змогла дістатися до ванної і тихенько посиділа на ванні із жовтого травертину, перш ніж нахилилась і її вирвало.

Вона полетіла додому в маленький білий будинок у вишневому саду. На придбання будинку у Франції пішло кілька місяців. У той день, коли купівлю було завершено – Матильда сплатила лише частину суми, але, мабуть, набагато більшу, ніж той будинок коштував, – її адвокат прислав їй пляшку Château d’Yquem.

Вона зателефонувала йому.

– Чудова робота, Клаусе, – сказала вона.

– Дякую, місіс Саттервайт, – сказав він. – Вони були… вимогливі.

– О, так, вони вимогливі люди, – безтурботно сказала вона. – Мені дуже шкода, та боюся, що в мене є ще робота для вас.

– Звісно. Для того я й тут, – сказав він.

– Так ось, будь ласка, розваліть цей будинок. На друзки. Виноград за будинком повиривайте з корінням. Увесь. Я знаю, що будинок старовинний і що це суперечить різним законам, але зробіть це швидко, щоб ніхто й зрозуміти не встиг, що ви там робите. І зробіть це негайно.

Тільки ледь помітне вагання. Вона обожнювала цього скромного чоловіка.

– Як забажаєте, – сказав він.

На фотографіях, які він надіслав їй за тиждень, було небо там, де раніше був димар, і вільний вигляд на фруктовий сад, який раніше затуляли чотирьохсотлітні кам’яні стіни. Земля була вкрита рівномірно розподіленим шаром бруду.

Ти дивишся не стільки на труп, думала вона, скільки на місце, де той труп похований.

Її серце відкрилось і витекло. Вона забрала своє.

Вона послала Клаусу автомобіль, набагато кращий, ніж у неї. Цього разу його голос був радісний, коли вона йому телефонувала.

– Робота зроблена, але не обійшлося без вереску й величезної, величезної люті. Море сліз. Боюся, вам краще найближчим часом не з’являтися в тому місті.

– Та нехай, – сказала вона. – А що ще нового?

Вона сказала це байдуже, так. Але відчула, як старий звір заворушився у ній.

Ти патологічна правдолюбка, – якось сказав їй Лотто, і вона засміялася й визнала, що так воно й було. Щоправда, вона не була певна, коли саме: чи тоді, коли вона говорила правду, чи тоді, коли брехала.

Великі відтинки її життя були суцільними білими плямами для її чоловіка. Те, чого вона йому не сказала, було старанно збалансоване з тим, що вона йому розповіла. Все ж існує брехня, виражена словами, і брехня, замаскована під мовчання. Якщо Матильда й брехала Лотто, то тільки тоді, коли про щось не розповідала.

Вона не говорила йому, що ніколи не збиралася бути головним годувальником протягом довгого періоду на початку їхнього спільного життя, не збиралася жити в нужді, не обідати, вечеряти тільки рисом і бобами, брати гроші з одного невеличкого рахунку, щоб погасити інший, терміновіший, брати гроші в молодшої сестрички Лотто, яка давала їх, бо була однією з небагатьох по-справжньому добрих людей у світі. Він був удячний Матильді за її жертву, як він вважав, і почувався зобов’язаним їй.

Вона ніколи не говорила йому про те, що справді мала на думці: вона хотіла, щоб її чоловік був найкращим у тому, чому він вирішив присвятити своє життя.

Усі оті стояння в черзі під дощем. Зайти, щоб тільки прочитати монолог. Знову додому, очікування телефонного дзвінка, який сповістить про чергову відмову. Похмурість, випивка, влаштовування вечірок. Набирання ваги, втрата волосся, втрата чарівності. Рік за роком, рік за роком.

В останню зиму в їхній підземній квартирі вона пофарбувала стелю золотою фарбою, що нагадувала сонячне світло, аби підбадьорити себе, аби наважитися сісти поряд із Лотто й обережно сказати йому правду: що, хоча вона й вірить у нього, йому не завадило б спробувати пошукати ще якусь достойну й цікаву роботу. І що ця гонитва за акторською роботою, схоже, ні до чого не приведе.

Поки вона збиралася з духом, настав Новий рік. Він напився, як завжди, але замість того, щоб заснути, сів за комп’ютер і в стані якогось надзвичайного збудження написав те, що впродовж десятиліть тиснуло йому на серце. Вона прокинулася рано-вранці, побачила увімкнений комп’ютер і спочатку, страждаючи від ревнощів, які так старанно придушувала, подумала, що це він учора засидівся в чаті Instant Messenger із якоюсь гарненькою блондинистою аватаркою, що належала черговій шістнадцятирічній негідниці. Вона взяла ноутбук, щоб подивитися, що він там понаписував, і зі здивуванням побачила, що то була п’єса і що в ній була іскра Божа.

Вона взяла ноутбук, залізла в комірчину й заходилася гарячково працювати. Вона редагувала, скорочувала, підчищала діалоги, переробляла сцени. Навряд чи він згадає, коли прокинеться, що саме написав. Їй навіть не доведеться його переконувати, що все це написав він.

За кілька місяців п’єса «Джерела» була закінчена. Відшліфована. Матильда знову й знову перечитувала її, сидячи в комірчині, поки Лотто спав, і була впевнена, що п’єса чудова.

Та хоч це була чудова п’єса, п’єса, що згодом змінить їхнє життя, ніхто не хотів її читати. Лотто пропонував її різним продюсерам, театральним режисерам. Вони брали копії, які він замовив у палітурні, але ніхто з них не відгукувався. Матильда бачила, що сподівання чоловіка на відродження знову згасають. Це було схоже на повільну смерть від санації рани, яка постійно кровоточить.

Ідея прийшла у вигляді однієї з Антуанеттиних цидулок – коротка стаття, вирвана з якогось журналу, про Хана ван Меєгерена, живописця-фальсифікатора мистецьких творів, який зумів видати свої картини за твори Вермеєра, хоча в кожного Ісуса, якого він намалював, було обличчя фальсифікатора. Антуанетта обвела кружечком рентгенівський знімок підробки, де крізь примарно кругле обличчя дівчини проступало нічим не примітне полотно сімнадцятого сторіччя, на якому Меєгерен намалював свою картину: сільський двір, качки, лійки. Підробний шар поверх поганої основи. Когось мені нагадує, – підписала Антуанетта.

Якось на вихідних, коли Лотто разом із Семюелем і Чоллі були в кемпінгу в Адірондаку – відпочинок, який вона запланувала, щоб Лотто їй не заважав, – Матильда пішла до бібліотеки. Вона знайшла потрібну ілюстрацію в товстелезній книзі. На передньому плані – пишний білий кінь, верхи на ньому – чоловік у синьому одязі, мішанина інших вершників, пречудовий будинок на пагорбі проти неба. Ян ван Ейк – дізналася вона багато років тому, ще в коледжі. Коли на заняттях вона побачила цей слайд, у неї завмерло серце.

Подумати тільки, вона тримала її в руках у тій крихітній кімнатці під сходами в будинку її дядька. Вона відчула той запах: старе дерево, лляне масло, старовина.

– Викрадена в 1934 році, – сказав тоді професор. – Одна з частин великого вівтаря. Вважається, що її знищили багато років тому. – Він клацнув, і на екрані з’явився наступний приклад зниклого мистецтва, але в неї перед очима стояв якийсь блискучий пух.