Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– А де близнюки? – запитав він.

Вона сказала:

– Сплять, як після маківок, в єдиному місці, де вони погодилися спати, – у твоєму кабінеті.

В її посмішці промайнула злість. І він сказав:

– Матильдо, нікому не можна заходити туди, крім мене. Це моє робоче місце!

Вона метнула на нього такий гострий погляд, що його немов прошило наскрізь. Він смиренно кивнув, узяв малу, дуже довго вкладав її спати, а потім повернувся.

Гості сиділи на терасі, п’яні «в зюзю». Зійшов місяць, сліпучий на оксамитово-синьому тлі. Матильда додавала трави в мультиварку Cuisinart, де варилися макарони.

– Вибач, – сказав він їй у вухо, потім узяв її мочку зубами, о, яка смачна, може, в них буде час, може, вона? Але вона відштовхнула його, і він вийшов надвір. Тепер уже четверо чоловіків у нижній білизні хлюпались у басейні, плаваючи на спині й сміючись, а Матильда підходила до столу, і в руках у неї парувала величезна біла миска.

– Це найвеселіше, – сказав Семюел із повним ротом макаронів, з яких капало на плитки, – що зі мною сталося з того часу, як я розлучився.

Його шкіра вилискувала, талія обросла жирком, як у видри. Так само, як і в Арні, та йому й не гріх, раз він тепер став великим ресторатором. Його пересмажена на сонці спина була всіяна темними плямами. Лотто хотів попередити його про рак шкіри, але в Арні було так багато подружок, що якась із них точно вже мала це зробити.

– Бідна Алісія. Це що, твоє третє розлучення? – спитала Матильда. – Сем Третій Удар. Ти в ауті.

Чоловіки засміялися, а Лотто сказав:

– Це краще прізвисько, ніж те, що було в нього в його молоді двадцять. Пам’ятаєте? Однокульковий Сем.

Семюел холоднокровно стенув плечима. Та сама стара впевненість у собі. Лікар подивився на нього з цікавістю.

– Однокульковий Сем? – перепитав він.

– Тестикулярний рак, – пояснив Семюел. – Зрештою, не має значення. Одна кулька зробила чотирьох дітей.

– У мене дві чудові кульки, – втрутився Лотто, – які не зробили жодної дитини.

Матильда сиділа мовчки, поки інші балакали, згодом взяла свою тарілку й пішла всередину. Лотто розповідав історію про смерть відомої актриси від передозування наркотиками, весь час відчуваючи запах пирога з вишнями. Він усе чекав і чекав, але Матильда не виходила. Нарешті він пішов подивитися, чи все гаразд із дружиною.

Вона була на кухні, стояла спиною до дверей на веранду, нічого не готувала, а слухала. О, це маленьке нашорошене вушко, біляве волосся, що торкалось її плеча. Радіо було увімкнене не дуже голосно. Він також прислухався й відчув спазм у кишках, почувши знайомий голос, із протяжними голосними, характерними для оповідача. Але спазм перетворився на цупкі обценьки жаху, коли він зрозумів, що то був його власний голос.

Це було радіо-шоу, записане цього ранку. Яка ж це частина? Він ледве міг згадати. А, так, якась історія з його самотнього дитинства у Флориді. Його власний радіоголос став неприємно інтимним. В одному місці просів ґрунт, і там утворилося болото, де він іноді бродив. Якось до його ноги причепилася п’явка. Він тоді був малим і настільки нестерпно самотнім, що залишив ту п’явку на нозі собі для компанії. Він пішов додому, повечеряв, ліг спати, увесь час відчуваючи присутність тієї живої істоти. Уві сні він необережно повернувся й роздушив те створіння, і там було стільки крові, що він почувався винним, наче вбив людину.

Ведуча засміялась, але це був сміх шокованої людини. Матильда простягла руку й різко вимкнула радіо.

– М? – сказав він.

Вона зітхнула, і він дивився, як її грудна клітка стискалася на видиху.

– Це не твоя історія, – сказала вона. Вона обернулась. Вона не посміхалася.

– Але ж так і було, – наполягав він. – Та я точно пам’ятаю.

І він пам’ятав. Він відчував щось гаряче й липке на ногах, а потім жах, що перетворився на щось, схоже на ніжність, коли він знайшов на шкірі маленьку чорну п’явку.

– Ні, – відрізала вона, вийняла морозиво з холодильника, пиріг із духовки, прихопила тарілки, ложки й понесла надвір.

Коли він їв, десь зсередини живота почало поволі з’являтися неприємне передчуття. Він викликав таксі для гостей. На той час, коли вони від’їжджали, він уже зрозумів, що правда таки була на боці Матильди.

Він зайшов до ванної, коли Матильда вже домивалась, і сів на край ванни.

– Мені дуже шкода, – винувато сказав він.

Вона знизала плечима й сплюнула піну в раковину.

– Правду кажучи, це була п’явка, – сказав він. – Історія про п’явку.

Вона витирала руки лосьйоном, одну, другу, дивлячись на нього в дзеркало. Відтак промовила:

– Це моя самотність. Не твоя. У тебе завжди були друзі. Це не тому, що ти вкрав мою історію, а тому, що ти вкрав мого друга.

Вона засміялася сама собі, але коли він прийшов у спальню, її лампа була вимкнена, вона лежала на своєму боці ліжка, і хоча він поклав руку їй на стегно, а потім між її ногами і поцілував її в шию, і прошепотів: «Що твоє, те моє, а що моє, те твоє», вона вже спала, або, що ще гірше, вдавала, що спить.

СИРЕНИ (незавершено)

Занадто багато болю. Це її вб’є.

Матильда, не читаючи, поклала рукопис в архівний ящик, і вантажники винесли його.

9

Сцена: Галерея. Схожа на печеру, затемнена, позолочені берези попід стінами. Звучить запис «Трістана та Ізольди». Розбійницький з вигляду натовп пиячить у барах в усіх чотирьох кутках приміщення. Хижі голодні пики. Скульптури на постаментах, підсвічені синім: великі, аморфні відлиті зі сталі фігури закінчуються нажаханими обличчями. Усе це називається «Кінець». Сама галерея, твори нагадують гравюри Дюрера на тему апокаліпсису. Художником була Наталі. Це було посмертне вшанування. Її збільшене фото – бліде обличчя, коротка зачіска «їжачок» – тріумфально увінчує сцену.

Два бармени під час затишшя. Один молодий, другий середнього віку. Обидва симпатичні.

Середнього віку: …я тобі точно кажу, в такі дні я рятуюся соком. Капуста, морква та імбир...

Молодий: Хто це? Високий чоловік, щойно зайшов, із шарфом. Сили небесні.

Середнього віку [Посміхається.]: Отой? Ланселот Саттервайт. Ти ж знаєш, хто він.

Молодий: Той драматург? О Боже. Треба зустрітися з ним. Може, він дасть мені якусь роль. Чого не буває. Ой, леле. Він немов убирає все світло в кімнаті, правда?

Середнього віку: Бачив би ти його в молодості. Напівбог. Принаймні він так уважав.

Молодий: Ти його знаєш? Дай-но я доторкнуся до твоєї руки.

Середнього віку: Якось одного літа він був моїм дублером. Багато років тому. «Шекспір у парку». У нас була роль Фердинанда. «О Боже! Рідна мова! Я був би головний поміж людьми, Що мовою цією розмовляють…»,[19] ну і так далі. Хоча мені завжди здавалося, що йому найкраще пасує роль Фальстафа. Таке базікало. А надуте – через губу не плюне. Та щось у нього ніколи не виходило з тим акторством. Щось таке було в ньому, не знаю, непереконливе чи що. До того ж він був занадто високий, потім розтовстів, а тоді, видно, знову схуд. Таке, ні се, ні те. А таки ж нарешті вибився в люди. Часом я думаю, а що якби я пішов своїм шляхом, то ще хтозна. І якби я зачепився, то мій скромний успіх змушував би мене трохи ворушитися і всяке таке. Краще згоріти, але попробувати щось нове. Не знаю. Та ти не слухаєш.

Молодий: Вибач. То я так. Ти поглянь на його дружину. Вона приголомшлива.

Середнього віку: Вона? Якась вона, мов нежива. Худюща. Як на мене, вона страшна. Але, якщо ти хочеш зустрітися з Лотто, то без неї точно не обійдеться.

Молодий: А мені здається, що вона неймовірно прекрасна. Він їй… зраджує?

Середнього віку: Тут толком ніхто не знає. Важко сказати. Він фліртує, поки ти не розтанеш, як шматок масла, й не закохаєшся в нього, а потім робить такий здивований, невинний вигляд, коли ти до нього сунешся. Ми всі через це проходили.

Молодий: І ти?

Середнього віку: Авжеж.

вернуться

19

В.Шекспір, «Буря». (Пер. М.Бажана.)

44
{"b":"830323","o":1}