А може, подумала Матильда, задивившись на сніжинки, які падали в темряву, на порожню вулицю, я й помилилася. Може, мати спостерігала, як її дочка падає та падає, й не кидалася їй на допомогу саме через щось невловиме, щось, що Матильда щосили намагалася зрозуміти, щось таке, що було схоже на величезну любов.

Опівночі того дня, коли Матильда виштовхала собаку з дому в нове життя в тій маленькій сім’ї, вона прокинулася й збагнула, що знаходиться надворі. Була похмура ніч, навіть місяця не видно, а басейн був схожий на яму з дьогтем. На ній усе ще була та довга облипла сукня кольору слонової кістки. Вона зрозуміла, що гукає собаку.

– Бог! – кричала вона. – Бог! – Та собачка не біг до неї. Нічого не ворухнулося. Скрізь було тихо, темно й насторожено. Серце загупало в грудях. Вона увійшла в будинок, гукаючи: – Бог! Бог! – Вона заглядала в усі шафи, під усі ліжка; подивилася в кухні. Собачки ніде не було. Тільки тоді, коли побачила, що на місці немає переноски, вона згадала, що наробила.

Віддала живе створіння чужим людям, наче собачка не була частиною її самої.

Вона насилу дочекалася світанку. День ще тільки позначився однією помаранчевою рискою на тлі темного неба, як вона вже стукала у двері будиночка з поверхами на різних рівнях, загубленого в полях. Чоловік відчинив, притиснувши палець до губ, і вийшов босий. Він нахилився всередину, свиснув один раз, і Бог із бузковою стрічкою на шиї кулею вилетів з дверей, пищав, стогнав і шкрябав лапками біля її ніг. Вона стала навколішки й довго притискала собачку до обличчя. Відтак подивилася на чоловіка.

– Я винна, – сказала Матильда. – Передайте, будь ласка, своїм дітям, що мені дуже шкода.

– Не вибачайтеся, – сказав чоловік. – У вас горе. Люба, якби померла моя дружина, я б спалив будинок.

– Це наступний пункт у списку, – сказала вона, й він коротко реготнув без посмішки.

Він приніс переноску, іграшки, поклав усе це в машину. Коли він іще раз вийшов, то з ним була його дружина. Вона йшла навшпиньках по примерзлій траві, щось парувало в її руках. Вона не усміхалась і не супилася. У неї просто був стомлений вигляд, волосся розтріпалося. Вона передала їй чорничні мафіни, нахилилась і сказала:

– Не знаю, побити вас чи поцілувати.

– Так і живу, – сказала Матильда.

Жінка повернулась і пішла. Матильда дивилася їй услід, обпікаючи руки об сковорідку.

Вона подивилася в дзеркало на гостру, як у лисички, мордочку собачки Бога, який сидів на задньому сидінні, в його мигдалевидні оченята.

– Усі мене покинули. Не здумай ще й ти, – сказала вона.

Собачка позіхнув, показавши гострі зубки й вологий язичок.

Упродовж їхнього останнього року, хоча вона нічого й не говорила, Аріель, мабуть, відчував її напруження. Їхня угода закінчувалася. Світ відкривався перед нею таким безміром можливостей, що було аж боляче. Вона ще була така молода.

У неї були плани, як влаштувати своє життя після коледжу, після Аріеля. Вона житиме в однокімнатній квартирі з високою стелею, пофарбованою в колір слонової кістки, а підлога буде сіро-блакитною, світлою.

Вона носитиме все чорне, у неї буде робота, пов’язана з людьми, вона заведе друзів. Насправді у неї ніколи не було друзів. Вона не знала, про що можна розмовляти з друзями. Щодня вона ходитиме вечеряти. Усі вихідні проводитиме на самоті, ніжачись у ванні з книжкою й пляшкою вина. Вона буде щасливою до самої старості, виходячи між люди, коли їй схочеться, але сама.

Як мінімум їй хотілося переспати з кимось молодим, її віку. З кимось, хто дивився б їй в обличчя.

У березні, якраз перед тим, як вона зустріне Лотто і він поверне барви у її світ, вона прийшла на квартиру до Аріеля, де він уже чекав на неї. Вона обережно поставила сумку. Він сидів на дивані, дуже тихо сидів.

– Що ти їстимеш? – спитав він. Вона не їла з учорашнього вечора. Вона була голодна.

– Суші, – сказала на свою голову. Більше вона ніколи не їстиме суші.

Коли прийшов хлопчик-посильний, Аріель примусив її голою відчинити двері, щоб розплатитися. Хлопчик-посильний ледь дихав, дивлячись на неї.

Аріель відкрив пінопластовий пакет, перемішав соєвий соус і васабі, узяв шматочок нігірі й умочив його в цю суміш. Він поклав цей шматочок на плитку підлоги в кухні. Підлога була бездоганно чиста, як і все в нього.

– Ставай на руки й коліна, – наказав він, посміхаючись на всі зуби. – Повзай.

– Не користуйся руками, – сказав він. – Бери все зубами. А тепер злижи всю оту грязюку, яку ти наробила, – наказав він.

Паркет давив їй у долоні й коліна. Вона ненавиділа ту частинку себе, маленьку й гарячу, яка розгорялася всередині неї від того, що вона оце рачкувала тут. Брудна дівка. Вона заприсяглася, що ніколи ні перед ким не стане на коліна. [Боги люблять сміятися з нас. Матильда таки стане на коліна пізніше; вона вийде заміж.]

– Іще? – запитав Аріель. Він вмочив у соус ще один шматок і поклав у кінці коридору, за вісімнадцять метрів. – Повзи, – наказав. Він сміявся.

Слово wife (дружина) походить від протоіндоєвропейського weip.

Weip означає to turn (повертати), twist (скручувати), або wrap (обгортати).

В альтернативній етимології слово wife (дружина) походить від прото- якогось там ghwibh.

Ghwibh означає pudenda. Або «сором».

Детектив з’явилася в гастрономі. Матильда склала покупки в багажник і сіла на переднє сидіння, а там уже на неї чекала дівчина з коробкою документів на колінах. Увесь її макіяж: ефектні імлисті очі й червоні губи – сексуально.

– О Боже! – вигукнула Матильда. – Я ж просила вас не бути запопадливою.

Дівчина засміялася.

– Я думаю, що це мій фінальний підпис, – вона вказала на коробку. – Та-да-да-да-а. Ось тут – все. Цей чувак ніколи не вилізе з федеральної в’язниці. Коли ви плануєте всипати перцю цьому лоху? Я хочу встигнути запастися попкорном, коли все це вибухне в кабельних новинах.

– Перший етап – приватні фотографії. Це почнеться за кілька днів, – сказала Матильда. – Там буде вечірка, на яку я мушу йти. Я хочу його трохи помучити перед другим етапом. – Вона завела машину й повезла детектива додому.

У цьому не було нічого аж такого дивного, як сподівалася Матильда, й нічого аж надто сексуального. Їй було сумно, коли вона дивилася на люстру й відчувала, як знайома тепла хвиля піднімається в ній. Могло здатися, що в лесбіянки мав би бути неабиякий досвід, та насправді Лотто був кращий. О Господи! Він у всьому був кращий за всіх. Він занапастив її цим сексом. От до чого все оце? Тут явно не буде другого акту, в цій їхній маленькій альковній п’єсі, просто тупо повториться перший акт, персонажі поміняються місцями, нічого хвилюючого, дурний фінал, та й насправді їй важко було сказати, що такого особливого вона відчувала, тицяючись обличчям у тілеса іншої жінки. Вона діждалася, поки оргазм спалахне в неї в лобі, й посміхнулася приватному детективові, коли та нарешті виборсалась із простирадл.

– Це було… – почала Матильда, та детектив перебила її.

– Облиште, я зрозуміла. Чітко та ясно. Вам не подобаються дівчата.

– Ну, не так, щоб… – сказала Матильда.

– Брехня, – сказала дівчина. Вона струснула своїм темним волоссям і воно розпушилося, як шапка гриба. – Але це навіть на краще. Тепер ми можемо бути подругами.

Матильда сіла, дивлячись на дівчину, яка знову надівала бюстгальтер.

– За винятком моєї зовиці, боюсь, у мене ніколи не було справжніх подруг.

– Усі ваші друзі – чоловіки?

Минуло чимало часу, перш ніж Матильда змогла сказати:

– Ні.

Дівчина дивилася на неї якусь хвилину, потім нахилилася до неї і по-материнськи поцілувала в лоб.

Їй зателефонував агент Лотто. Уже час, нагадав він із тремтінням у голосі, знову братися до справ. Кілька разів він уже отримував від неї порцію солодкої отрути.

Вона так довго мовчала, що він перепитав:

– Алло? Алло?

Велика частина її хотіла забути ці п’єси, залишити їх у минулому й дивитися вперед, у невідомість.