Вона поклала руки на його піжамні штани, на боксерські труси, де ще було тепло. Вовна волосся на лобку. Його шовковиста головка, нежива в її долоні.

Вона довго тримала його. Вона відчувала, як з нього виходить тепло. Підвелася лише тоді, коли більше не впізнавала його тіла, наче слово, яке після багаторазового повторення втрачає свій сенс.

Чоллі підстеріг Матильду в басейні. Минуло вже шість місяців і один тиждень без чоловіка.

Чоллі залишив автомобіль на дорозі за милю звідси й пішов пішки, щоб вона його не почула, заскочив у будиночок біля басейну і причаївся там.

Того ранку вона вирішила не надягати бікіні, щоб засмагало все тіло. Кого вона тут шокує, ворон? Її зів’яле, ненависне тіло вдови. Аж тут на краю басейну з’явився Чоллі, кривляючись, застогнав. Вона подивилася на нього крізь сонячні окуляри й витерла щоки долонями.

Ах ти ж чортів гоблін. Якось на вечірці він спробував заштовхати її у ванну, і їй довелося прикласти йому коліном у пах, щоб він тримався подалі від неї.

– Якого дідька, Чоллі? – розсердилася Матильда. Вона підгребла до стінки басейну й вилізла з води. – Я що, не можу трохи побути на самоті? Дай мені отой рушник, – попросила вона. Він подав, навмисне повільно.

– Спочатку самота, а потім самогубство, – зауважив він. – У тебе вигляд, як у хворої після хіміотерапії з таким волоссям. Точніше, без нього.

– Чого тобі тут треба? – спитала вона.

– Всі турбуються. Лише протягом останнього тижня мені обірвали телефон із десяток занепокоєних. Домініка думає, що ти збираєшся накласти на себе руки.

– Тепер можеш їхати додому й повідомити всім, що я жива, – порадила вона.

– Та я й бачу, – сказав він, криво посміхаючись. – Жива-живісінька. Власною персоною. Я дуже голодний, щоб їхати. Дай мені щось перекусити.

Вона зітхнула.

– Та в мене тільки й є, що морозиво, – сказала вона. – І те – фісташкове.

Він пішов за нею на кухню і, поки вона набирала йому морозиво, потягнувся до листа, що стирчав із синьої миски з помідорами. У нього завжди були липкі рученята, і він сунув свого носа, куди не слід. Якось вона застала його у своєму кабінеті, коли він читав дивні дотепні замітки, які вона записувала на клаптиках паперу.

– Руки геть! – різко сказала вона. – Не для тебе писане.

Вони вийшли, щоб посидіти на теплому камінні веранди, поки Чоллі їстиме.

– Здається, тут у мене завалялась одна чималенька історійка для тебе, – сказав Чоллі. Він відригнув і встромив ложку в землю.

Вона згадала його долоні на своїх руках на якійсь давній вечірці, його хтиве обличчя. Як він одного разу всунув їй у вухо язик.

– Авжеж, усі знають, який ти збоченець, – сказала вона.

– Ні. Я мав на увазі так, але ні, я зовсім про інше. Ти знаєш, що я слідкував якось за тобою? Ще тоді, у Васарі. Я тоді не був знайомий із тобою. Ви з Лотто щойно зійшлися, та щось мене в тобі насторожувало. Тому я поїхав за тобою до міста.

Матильда похолола.

– Якось дивно було, що нова подружка мого найкращого друга сідає в якийсь лімузин. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я тоді ще був у формі й побіг за тобою. Ти вилізла з машини й пішла в якусь квартиру. Тоді я всівся в їдальні через дорогу. Ти ж пам’ятаєш ту їдальню?

– Таке забудеш, – сказала вона. – А ти й тоді був жирним. Ти ніколи не був струнким, Чол.

– Ха. Так чи ні, але ти нарешті вийшла в тому жахливому вбранні. Прозора блузка, міні-спідниця, як лейкопластир. І ти була з отим мордатим виродком, який мацав своїми руками твою спідницю. І тоді я собі подумав: хм. Мій приятель Лотто – найкраща людина у світі. Відданий, як чорт, добрий. Прихистив мене. І є для мене сім’єю більше, ніж моя родина. Просто чудовий, справжній бісів геній, хоча я не думаю, що хтось тоді про це здогадувався, та було в ньому щось таке. Харизма. М’якість. Уміння сприймати людей такими, які вони є. Ти знаєш, це рідкість. Людина, яка ніколи нікого не засуджувала. Більшість людей постійно ведуть всередині себе нудний внутрішній монолог, але не Лотто. Він завжди знаходив у людях краще. Так простіше. І він так добре до мене ставився. Моя сім’я була купою садистських дуп, і я покинув школу за півроку до кінця, щоб утекти звідти. І єдиною людиною у світі, яка зажди була доброю до мене, був Лотто. З сімнадцяти років Лотто був моїм домом. Хай там як, а ось – чудова людина, найкраща людина, яку я колись знав, і ось – його подружка, яка ганяє до Нью-Йорка, щоб трахатись із якимось старим козлом. Тому я їду додому, аби розповісти своєму найкращому другові, що його дівчина спить із бозна-ким. Бо якою могла бути людина, яка так вчинила з Лотто? Я думаю, що це людина, яка для сміху може повісити цуценя. Це дівчина, яка виходить за нього заміж заради грошей. Але якимось чином ти заштовхала мене до спальні. А може я заснув. Не пам’ятаю. Та я вийшов і побачив, як ви з ним милуєтесь, і зрозумів, що не зможу йому цього сказати. Не тоді. Бо я бачив, що йому вже світ закрутили. Він був настільки закоханий у тебе, що якби я щось таке сказав, то було б погано мені, а не тобі.

Краєм ока вона дивилася на вервечки мурах на гарячому сірому камені.

Він чекав, та вона мовчала, тому він повів далі:

– І тоді я подумав: ну, що ж, я посиджу і почекаю свого часу, а потім встромлю ніж тоді, коли цього ніхто не очікуватиме.

– Двадцять чотири роки. І він помер, перш ніж ти це зробив, – сказала вона м’яко. – Зовсім погано. Трагедія.

– Помиляєшся, – відказав він.

Вона глянула на нього. Її кинуло в піт, вона почервоніла. Вона згадала останній місяць перед тим, як Лотто помер. Його похмурість, його односкладові скупі відповіді. Те, як він дивився на неї з якимсь острахом. Вона пригадала їхню останню зустріч із Чоллі перед смертю Лотто. І раптом в її пам’яті сплив той вечір в галереї Аріеля, куди Лотто затяг її на посмертну виставку Наталі. Великі металеві скульптури з обличчями, застиглими від крику, все приміщення – темний і сумний казковий ліс.

Можливо, вона переконала себе, що минуло вже занадто багато часу, можливо, жодної загрози Аріель вже не становив. Та якийсь гарненький маленький хлопчик-офіціант облив червоним вином її шовкову сукню, і вона побігла запрати її. А коли повернулася, то її чоловіка вже було замінено на робота, схожого на нього, який не усміхався, коли дивився на неї, який майже не розмовляв із нею і який потім гнівався. Десь між моментом, коли він ніжно поцілував її в чоло перед тим, як той келих із вином відірвався від таці й жахливо повільно вилився їй на сукню, і моментом, коли вона повернулася, Чоллі й розповів йому про її угоду з Аріелем. Світ поплив у неї перед очима.

Він побачив, що вона зрозуміла, засміявся і сказав:

– Я викладаю козирі на стіл, дитинко. Я граю довгу гру.

– Чому? – запитала вона.

– Бо ти забрала його, – сказав він занадто роздратовано, занадто швидко. Поправив окуляри на носі, склав руки. – Він – єдина людина, яка в мене була, і ти його забрала. До того ж ти погана людина і ніколи не була гідною його.

– Я запитую, – сказала вона, – чому саме зараз, чому не десять років тому, не через двадцять років по тому?

– Ми обоє знаємо, що наш старий друг дуже полюбляв піхви. Багато й різні. І, чесно кажучи, люба, я завжди знав, що настане день і твоя геть постаріє. Буде в’ялою і слабкою. А там і до менопаузи недалеко. А бідолаха Лотто завжди дуже хотів своїх дітей. Якби ти забралася геть із його дороги, він міг би мати дітей, яких так хотів. А ми ж завжди старалися давати йому те, що він хоче. Хіба ні?

Вона не могла повірити, що й досі не вбила його ложкою. Вона підвелася, зайшла всередину й замкнула двері на ключ.

Протягом кількох годин після того, як вона побачила, що Чоллі пішов гравійною доріжкою, Матильда сиділа на кухні. Настала ніч, а вона не вмикала світла. На вечерю відкоркувала пляшку вина – давній подарунок якогось продюсера п’єси Лотто, щось неймовірно дороге, тягуче й придимлене. Коли пляшка спорожніла, вона встала й пішла в кабінет чоловіка аж під самий дах будинку. Його грошове дерево, за яким давно не доглядали, почорніло. Його книжки порозкладали свої крила-сторінки по всій кімнаті, його папери встеляли стіл.