Малому найбільше подобалося залазити в ліжко до Орелі, смоктати свій великий палець і крутити її волосся. Він безперестанку сьорбав носиком, аж здавалося, що він мурчить. Упродовж ночі вона повільно просувалася з ним до краю ліжка, тож коли він нарешті засинав, то перекидався на спинку, падав на підлогу, прокидався й починав кричати. Вона розплющувала очі й бачила, як до кімнати вбігала мати, хапала своїми червоними набряклими руками малого і, пошепки лаючись, відносила в його власне ліжечко.

Коли дівчинці було чотири роки, а молодшому братикові один, якось пополудні сім’я пішла вечеряти додому до бабусі.

У цьому будинку протягом багатьох століть жили предки бабусі, й це був її посаг, коли вона виходила заміж за сусідського хлопця. Усі навколишні поля, прилеглі до будинку, належали бабусі. Будинок був набагато кращий від того, в якому жила сім’я дівчинки, спальні більші, кам’яна маслоробня ще з вісімнадцятого століття прилягала до головної будівлі. Зранку того дня на полях розкидали гній, і навіть у молоці відчувався якийсь присмак. Бабуся була така ж дебела і з такими ж грубуватими рисами обличчя, як і її син, зростом вища від багатьох чоловіків. Її рот був наче грубо вирізаний у формі літери n. У неї були гранітні коліна, а ще вона мала звичку встрявати в розмову, коли хтось розповідав щось смішне, і глибоко зітхати в найцікавішому місці.

Маля поклали спати в бабусине ліжко, а самі вечеряли надворі, сидячи під дубом. Орелі сиділа на горщику на нижньому поверсі й уже збиралася йти. Вона чула, як малий потихеньку товкся в бабусиній кімнаті, щось радісно вигукуючи. Вона підтягла штанці й повільно пішла сходами нагору, збираючи пальцем сіре хутро пилу між поручнями. Вона стояла в яскраво-медовому коридорі, прислухаючись до малого крізь двері: він щось мугикав собі, стукаючи ніжками об спинку ліжка. Вона уявила його в кімнаті й посміхнулася. Вона відчинила йому двері, й він зліз із ліжка й почеберяв у бабусин коридор, хапаючись за неї, але вона відступала назад, подалі від його липких рук. Вона смоктала палець і дивилась, як він тупцяє за нею до початку сходів. Він дивився на неї, радісний, хитаючись на ніжках. Він простяг свою ручку-ромашку, і вона побачила, як її молодший братик упав.

Батьки Орелі повернулися з лікарні мовчки, із сірими обличчями. Дитина зламала шию. Нічого не можна було вдіяти.

Мати хотіла забрати Орелі додому. Було пізно, й обличчя дівчинки опухло від сліз, але батько сказав «ні». Він не міг дивитися на неї, хоча вона обхопила руками його коліна, зарившись обличчям у джинси, жорсткі від пилу й поту. Коли дитина впала, хтось потяг Орелі сходами вниз, і тепер її рука була вся чорна від синців. Вона показувала їм руку, але вони не звертали на неї уваги.

Батьки тримали щось невидиме, але надзвичайно важке. У них не було сил узяти ще щось, тим паче їхню дочку.

– Ми залишимо її на ніч, – сказала мати. Сумне обличчя з рожевими щоками й чудовими бровами наблизилось, поцілувало дівчинку, віддалилося. Батько тричі хряпнув дверима хетчбека. Вони від’їхали. Бібіш дивився у заднє вікно. Задні фари моргнули в темряві, зникли.

Вранці Орелі прокинулася в будинку бабусі й дідуся. Бабуся внизу смажила млинці. Дівчинка старанно вмилася. Ранок скінчився, а її батьки не приїхали. Вони все не їхали й не їхали.

Поцілунок у лоб – це було востаннє, коли вона чула запах своєї матері [«Арпеж» фірми «Ланвін», щоб приглушити запах тріски.] Доторк рукою до батькових жорстких джинсів, коли вона тяглася до нього, як він ішов геть, – її остання згадка про нього.

Після того, як вона вп’яте питала бабусю й дідуся про своїх матір і батька, бабуся перестала їй відповідати.

Тієї ночі, коли Орелі чекала під дверима, а вони так і не приїхали, її охопила страшенна лють. Щоб позбутися її, вона билася ногами й верещала, вона розтрощила дзеркало у ванній, розгамселила весь посуд на кухні. Вона вдарила кицьку кулаком у горло; вона побігла в темряву й повидирала руками всі помідори на бабусиній грядці. Спочатку бабуся кілька годин обнімала її, намагаючись заспокоїти, та втративши всяке терпіння, була змушена прив’язати її до ліжка підхватами для штор, але вони були такі старі, що порвалися.

Із трьох подряпин на щоці бабусі бісеринками виступила кров.

– Quelle Conne. Diablesse,[23] – прошипіла вона.

Важко сказати, як довго це тривало. Час для чотирирічної дитини – це повінь або вихор. Можливо, місяці. А може, навіть і роки. У ній вирувала темрява, і її не меншало. Внутрішнім зором вона вже бачила батьків якимись близнюками зі змазаними обличчями. Чи були в її батька вуса на верхній губі? Її мати була блондинкою чи брюнеткою? Вона забула запах ферми, де народилася, хрускіт гравію під черевиками, постійні сутінки на кухні, навіть коли там горіло світло. Вовк розлігся в її грудях, зручно вмостився й захропів собі.

На похороні Лотто були тисячі людей. Вона знала, що його любили і незнайомі із ним також. Але ж не настільки. Усі ці люди, яких вона не знала, вишикувались уздовж тротуарів і голосили. О! Великий чоловік. О! Драматург буржуа. Вона їхала на чолі блискучої вервечки чорних лімузинів, наче головний ворон на соборі чорних дроздів. Її чоловік зворушив людей і цим самим став і їхнім Ланселотом Саттервайтом також. Частинка його жила в них. І не належала їй. Тепер вона належала їм.

Було щось негігієнічне в цьому потоці сопель і сліз. Забагато запаху кави, яким дихали їй в обличчя. Усі ці агресивні парфуми. Вона ненавиділа парфуми. Ними люди прикривають свою неохайність або сором свого тіла. Чиста людина не пахне квітами.

Після похорону вона поїхала в село одна. Можливо, планувався якийсь прийом, вона не знала. А якщо й знала, то вдала, що не знає. Вона все одно не пішла б туди. З неї було досить людей.

У будинку було спекотно. Басейн підморгував сонячним світлом. Її чорний одяг валявся на підлозі в кухні. Собачка скрутився в крихітний клубочок на подушці, нажахано світячи бісеринками очей зі свого куточка.

[Бог лизав босі синюваті ноги Лотто під столом, лизав і лизав, наче цим міг оживити його, дурненький.]

А потім вона якимось чином відділилася від свого тіла і, наче здалеку, бачила власну наготу.

Світло ковзнуло по кімнаті й згасло саме по собі, на зміну йому закралася ніч. Це безпристрасне єство, що відділилося, спостерігало, як до заднього вікна підійшли друзі, вжахнулися від вигляду її оголеного тіла за кухонним столом, відвели очі вбік і гукали крізь скло:

– Відчини, Матильдо. Впусти нас.

Оголене тіло й не поворухнулось у відповідь на їхні прохання.

Гола в ліжку, вона писала «Дякую», «Дякую» у відповідь на всі електронні листи, поки не згадала спосіб «control-C» і «control-V», а відтак просто копіювала і вставляла оте «Дякую». Вона раптом виявляла в себе в руці чашку гарячого чаю і дякувала голій Матильді за увагу. А іншим разом вона виявляла себе в басейні, у місячному сяйві, й турбувалась про психічний стан голої Матильди. Гола Матильда не реагувала на дзвінки у двері, прокидалася не на своєму боці ліжка, шукаючи тепла, якого там не було, не прибирала залишків їжі з веранди, не прибирала засохлих квітів з веранди, дивилася, як собачка мочиться посеред кухні, смажила тваринці яєчню, коли закінчився її корм, дала їй рештки чогось овочевого, приправленого перцем чилі, що приготував ще Лотто, і дивилась, як собачка лиже свій зад, бо йому було боляче від спецій, аж він став червоний.

Гола Матильда зачинила двері й не звертала уваги на близьких, які заглядали у вікна й гукали:

– Матильдо, ну ж бо! Матильдо, впусти нас! Матильдо, я звідси нікуди не піду, а поставлю намет у дворі.

Останній варіант належав тітці чоловіка – Саллі, яка й справді отаборилась у дворі, аж поки гола Матильда не залишила двері відчиненими, щоб та могла зайти. Тітка Саллі втратила дві любові свого життя за якихось кілька місяців, але вона вирішила гордо переносити горе, вбираючись у яскраві тайські шовкові сукні й фарбуючи волосся в чорний із синім полиском колір.