– Дякую, – насторожено промовила Матильда.

– Але ти не з тих, хто вчащає до церкви, і це мене якось охолоджує. Безбожник у родині, – ніби роздумливо сказала вона. – Не впевнена, що мені це подобається. Ще гірше те, що мені вдалося дізнатися про твого дядька та людей, із якими він злигався. Непевний понад усяку міру. Про людину можна судити тоді, коли знаєш, чого варта її рідня. Так от, мушу сказати, що мені зовсім не сподобалося те, про що я довідалася. Крім того, слід іще врахувати мій страх перед особою, яка спокушає такого добросердого хлопчика, як мій, і вискакує за нього заміж після зовсім короткого залицяння. Так може чинити тільки дуже небезпечна або дуже корислива людина. Усе це разом узяте змушує мене зробити висновок, що нам із тобою буде дуже важко знайти спільну мову. Принаймні не в цьому житті.

– Ну, що ж, – відповіла Матильда. – Скидається на те, що у нас будуть звичні для вас стосунки свекрухи й невістки, Антуанетто, – вони обидві розсміялися.

– Ти можеш називати мене місіс Саттервайт, – зауважила мати Лотто.

– Можу. Та, мабуть, не буду, – відказала Матильда. – А як вам подобається «мамо»?

– Та ти, я бачу, тертий калач, – сказала Антуанетта. – Але мій Ланселот настільки добросердий, що жінці, з якою він одружиться, доведеться бути трохи жорсткою. Хоча щось мені підказує, що це будеш не ти.

– Це вже я, – відрізала Матильда. – Чим я можу допомогти вам? Що вам потрібно?

– Питання, дівчинко моя, в тому, що потрібно тобі. Я так розумію, тобі відомо, що Ланселот із заможної родини. Ясна річ, що відомо! Тому-то ти за нього й вискочила. За два тижні спільних гульок ти не могла покохати мого дорогого хлопчика таким коханням, на яке він заслуговує. Знаючи свого сина, гадаю, він ще не сказав тобі, що ви не побачите ані копійки з моїх грошей, поки в мене є сили дихати, якщо він одружиться з тобою. Ми все це обговорили вчора вранці, після вашої оборудки, коли він зателефонував мені, щоб позловтішатися. Ви обидва такі нетерплячі. Поводитесь, як діти. А тепер ви жебраки. Мені цікаво, як ти почуваєшся в цей момент? Мені так шкода, що всі твої плани розсипалися на порох.

Матильда мимоволі затамувала віддих.

Антуанетта мовила далі:

– Само собою це означає, що для тебе було б набагато більше користі, якби ти все це анулювала. Бери сто тисяч доларів, та на тому й завершимо.

– Ха! – пирхнула Матильда.

– Любонько, то назви свою ціну, я ж не проти. Тут головне не продешевити, мені здається. Ти тільки скажи, й усе зробимо. Просто скажи, скільки тобі треба, щоб почати своє життя після закінчення школи, і сьогодні ввечері вся сума буде тобі переказана. Ти підпишеш кілька папірців і можеш собі йти. Дай спокій моїй бідній дитині, нехай розважається, поки молодий, може, нарешті знайде собі якусь гарну, милу дівчину та й повернеться додому, до мене у Флориду.

– Цікаво, – промовила Матильда. – Ви така мати-власниця, а за цілий рік не спромоглися приїхати й навідати свого сина.

– Ну, любонько, виноси дитину в животі майже рік, пізнай свого чоловіка й себе в її обличчі, то й ти станеш матір’ю-власницею. Він – моя кров. Я його народила. Сама колись зрозумієш.

– Не зрозумію, – відказала Матильда.

– П’ятсот? Ні? А мільйон підійде? – питала Антуанетта. – Все, що тобі треба зробити, – це покинути корабель. Бери свої гроші й біжи. Із мільйоном доларів можеш робити, що хочеш. Мандрувати, познайомитися з іншими культурами. Розпочати власний бізнес. Уполювати ще багатших чоловіків. Світ – це твоя устриця, Матильдо Йодер. Вважай це першою піщинкою, з якої виросте твоя перлина.

– У вас явно є хист до змішаних метафор, – зауважила Матильда. – Мені навіть сподобалося якоюсь мірою.

– Із твого коментаря я роблю висновок, що ми дійшли згоди. Чудовий вибір. Ти не дурна. Я зателефоную своєму адвокатові, й за кілька годин посильний принесе необхідні папери.

– О, так, – закрадливо сказала Матильда. – Це буде так, так чудово.

– Так, люба. Розумно було з твого боку прийняти цю угоду. Це гарний шанс для змін, навіть не сумнівайся.

– Ні, – сказала Матильда. – Я мала на увазі, що це буде так чудово – придумувати різні способи, щоб тримати вашого сина подалі від вас. Це буде наша маленька гра. Ось побачите. Усі свята, всі дні народження, щоразу, як ви захворієте, несподівано траплятиметься щось настільки нагальне, що ваш син буде змушений залишатися зі мною. Він буде зі мною, не з вами. Він вибере мене, не вас. Мамусю – Лотто називає вас мамусею, то й я буду, – ви більше не побачите його й краєчком ока, аж поки не вибачитеся і не змусите себе стати гарною.

Вона обережно поклала слухавку на важіль, від’єднала телефон і вдруге прийняла ванну, бо її футболка була наскрізь мокра від поту. За кілька днів вона отримала першого листа з багатьох інших, які Антуанетта надсилала їй протягом багатьох років, – колючого, обтиканого знаками оклику. У відповідь вона відправляла їй фотографії: Лотто й Матильда разом усміхаються; Лотто й Матильда біля басейну; Лотто й Матильда в Сан-Франциско; Лотто тримає Матильду на руках, переступаючи поріг кожного нового місця, де вони побували. Того вечора, коли Лотто повернувся, вона нічого не сказала. Вони подивилися комедію. Вони разом прийняли душ. А згодом голі їли піцу.

Час після смерті Лотто поглинув себе.

Саллі бачила, що всі спроби марні. Матильда не виходила із заціпеніння. Силове поле люті було таке потужне, що ніхто не міг пробитися крізь нього. Саллі знову полетіла в Азію, цього разу в Японію. Вона пообіцяла повернутися за рік, коли Матильда не буде така зла.

– Я завжди буду зла, – сказала Матильда.

Саллі поклала свою суху коричневу руку на її обличчя і ледь усміхнулась. Тільки сестра Лотто поверталася знову і знову. Дорога, мила Рейчел, чисте серце.

– Ось яблучний пиріг, – казала вона. – Ось шматочок хліба. А ось букетик хризантем. Ось моя донечка, потримай її, хай це пом’якшить твою печаль.

Усі інші давали їй спокій, давали їй час.

– Господи, хто б міг подумати, що Матильда може бути такою сукою? – казали один одному її друзі, повертаючись додому й зализуючи рани. – Ніхто й гадки не мав про це, коли Лотто був живий. Ти тільки уяви, що вона нам сказала.

– У неї вселилися якісь демони, – прийшли вони до висновку.

– Горе, – казали всі вони розуміюче, з глибоким співчуттям. Не змовляючись, погодилися, що повернуться, коли вона знову стане вродливою, елегантною і усміхатиметься як завжди. Семюел прислав бромелії у горщиках. Чоллі присилав гори бельгійського шоколаду. Даніка прислала свого персонального масажиста, якого Матильда виставила за двері, не звернувши на нього уваги. Арні прислав ящик вина. Аріель прислав довгу чорну сукню з кашеміру, в якій Матильда й ходила цілими днями. Дивно, що цей м’який подарунок від колишнього шефа виявився єдиною ідеальною річчю.

Якось пізно вночі Матильда опинилася на довгій прямій смузі дороги. Автомобіль – найновіша модель «Мерседеса», яку Лотто купив якраз перед смертю. Його мати померла за півроку до сина, і вони отримали спадок такої величини, що їздити на їхній п’ятнадцятирічній Honda Civic із ненадійними подушками безпеки було зовсім по-дурному. Він тільки вряди-годи турбувався про гроші, й то лише тоді, коли це стосувалося його власного комфорту. В інших же випадках полишав ці турботи на когось.

Вона вдавила педаль. Та й чутливий же, чорт. Автомобіль рвонув до ста тридцяти, до ста п’ятдесяти, до ста вісімдесяти.

Вона вимкнула світло, і темрява постала перед нею, мов сон наяву.

Безмісячна ніч. Машина безшумно летіла, мов рибина, яка пливе, тулячись до стін печери. Після одного життя вона завмерла, зависнувши в темряві. Спокій.

Її машина наскочила на дренажну трубу, черкнула по насипу, зробивши сальто, перелетіла через паркан із колючого дроту й приземлилася в стадо сплячих джерсійських корів.

У роті Матильди було повно крові. Вона майже прокусила язик. Байдуже. Вона все одно ні з ким зараз не розмовляє. Більше ушкоджень не було.