Го співає пісню про кохання, арію, її навіть можна назвати чудовою, і музика печери, що звучить позаду Го, вже менше нагадує какофонію і, здається, навіть підспівує їй.

Рос повертається і відчайдушно намагається пробити стіну, не розуміючи, що скеля зачарована і її неможливо зруйнувати. Робітники просуваються все далі, символізуючи плин часу, сопрано виспівує сигнал кінця робочого дня, а Рос уперто довбе стіну. Еротизм їхніх рухів позамежний. [Лео: Музика просякнута болісним жаданням.] Цілісінькими днями з ранку до вечора Рос несамовито співає: «Я не залишу тебе, Го. Я звільню тебе». Він уже не ховається, а робить усе відкрито. Всі інші оточують Роса, надягають на нього гамівну сорочку й забирають його геть. Він намагається їм усе пояснити, але цим роздратовує їх ще більше. Його тягнуть у божевільню, а він усе ще співає Го пісню про своє кохання, а вона співає йому у відповідь. Здається, хтось один із натовпу також чує Го – видно, що він прислухається. Та ось він знизує плечима й допомагає іншим тягти Роса.

Го одна співає свою пісню про кохання. Вона починає потихеньку плести свою весільну сукню. Червону.

Ззовні станція метрополітену вже збудована, люди починають снувати туди-сюди. Це – боги в повсякденному вбранні. Те, що вони боги, видно по сяйву, яке вони випромінюють порівняно з іншими пасажирами. Нас принизили, ми змаліли, співають вони. Боги перетворилися на міфи. Ми й досі безсмертні, але безсилі. Співаючи, вони заходять і виходять із поїзда метро.

Рос повертається, весь обірваний, схвильований, розпатланий і бездомний. Він притуляється обличчям до стіни Го і співає пісню про кохання. Утішені, вони трохи співають дуетом. Але Го знову виконує пісню інакше. Її пісня грізна. Го палка й пристрасна, вона бореться зі стіною, намагається пробити її, штовхає. А Рос споруджує невеличку хатинку з картонної коробки, застеляє її газетами, розкладає спальний мішок й оселяється там.

Я не залишу тебе, співає Рос. Ти більше ніколи не будеш одна.

[Антракт: п’ятихвилинне накладення відео, як і перед тим. Лондон розбухає, розростається над ними: хмарочос Мері-Екс («Огірок»), Олімпійське село, далі й далі, приголомшливий, переповнений, масові заворушення, пожежі, темрява, катастрофа.]

АКТ ІІІ: ЕСХАТО

На початку ми бачимо Роса, який лежить там само, де й у кінці попереднього акту, але тепер він старий. Станція метро брудна, обмальована графіті, жахлива. Скрізь витає дух апокаліпсису. Го не змінилася, навіть погарнішала у своїй великій плавучій червоній весільній сукні. Вигляд у кажанів ще страшніший: голомозі рожеві немовлята з крилами висять догори ногами. Музак (фонова або ще елеваторна музика) – найбездушніша музика у світі. [Вибач, Лео.] Вона переривається якимось дивним безперервним гуркотом, що наближається.

Рос співає Го про людей, що ходять повз нього, він вивчив її мову, ми починаємо розуміти, що він повертає потворний світ до краси.

На платформі чуються звуки боротьби, публіка поступово розуміє, що один із тих, хто бореться, – це бог. Його сяйво згасає, у нього такий само обірваний вигляд, як у Роса, і він такий само старий. Це – Гермес. Його можна впізнати лише за крилами з брудного світла на кросівках. Рос здивовано дивиться, приголомшений.

Розкажи мені про сонце, просить Го. Ти – мої очі, моя шкіра, моя мова.

Але Рос занепокоєний тим, що побачив. Боги забули себе, співає Рос, ніби сам до себе. Він хапається обома руками за серце від раптового сильного болю. Щось не так, Го. Щось порушилось у мене всередині.

Вона заперечує. Вона каже, що він – її молодий і красивий чоловік. Він змусив її знову полюбити людей. Він дуже добрий у душі.

Я старий, Го. Я хворий. Пробач, співає він.

Боги збираються навколо, співають, скаржаться на свої лиха та нещастя всього світу. Те, що на початку було величне, осяяне яскравим світлом, пафосне, тепер перетворилося на щось невиразне, майже комічне, дрібне. Го приголомшена. Вона затуляє вуха руками.

Рос помирає. Світ – це не те, що ви…, починає він, але не закінчує.

Го співає йому пісню про кохання. Відео проектується на тіло Роса, його душа здіймається, молода, з монетами на очах; вона пересувається у похилих променях світла; на розпростерте тіло співака проектується відео розпаду, аж поки не залишається кістяка.

Рос, співає Го. Одне це слово, знову, і знову, і знову, без музики.

Голосіння.

Нарешті вона просить богів допомогти їй. Тепер англійською мовою: допоможіть мені, боги. Допоможіть мені.

Але боги зайняті. Наближаються звуки вибухів. Вони такі голосні й уже так близько. Стовпи світла богів порожні. Боги б’ються між собою. Вони схожі на обірваних заробітчан, на їхню боротьбу гидко й смішно дивитися. Та це смертельна боротьба. Мінерва душить Афродіту шнуром від зарядки ноутбука, Сатурн, брудний, голий, старий здоровило, нападає на свого сина Юпітера, як у Гойї, але зосліпу ковтає щура; Гефест з’являється з великими сталевими роботами, а Прометей кидає в нього «коктейль Молотова». Все це страшне й криваве. Аж ось Юпітер викочує велику червону кнопку.

Аїд викликає свої тіні, які приносять іще одну червону кнопку. Пісня протистояння всі проклинають один одного.

[Го бігає по своїй печері, спочатку повільно, потім усе швидше.]

У тиші чуються стогони Го: Рос, Рос, Рос.

Раптом обидва боги натискають на свої кнопки. Величезний спалах світла, какофонія. Потім тиша, темрява.

Го повільно починає світитися. [Усе інше світло в театрі – у проходах, на виходах – гасне. Темрява вселяє паніку.]

Будь ласка, ще раз кричить вона англійською мовою. Ніхто не відповідає.

Тиша.

[Лео, тримай цю тишу, аж поки вона стане нестерпною, принаймні хвилину.] Го сама. Вона співає. Безсмертна Го в мертвому світі. Що може бути гірше? Го сама. Жива, сама. Одна-однісінька. Вона тягне свою останню ноту, аж поки їй не уривається голос, і далі.

Го згинається навпіл, поки не опиняється в положенні, в якому ми вперше її побачили.

Чуються лише звуки вітру, води. Наростає звук повільного й древнього серцебиття. Він перекриває шум вітру й води і стає єдиним звуком, який чується. Звук настільки голосний, що ніяких аплодисментів не буде чути. Завіса не закривається. Го залишається в тій самій позі, аж поки глядачі не вийдуть із зали.

Кінець

На симпозіум, присвячений розгляду питань про майбутнє театру, запросили чотирьох драматургів. Університет був настільки багатий, що спромігся зібрати їх усіх одразу: дівчину-вундеркінда років двадцяти, надміру енергійного індіанця років тридцяти, древнього маститого театрального метра, найкраща робота якого прогриміла років із сорок тому в глибинах минулого століття, і сорокачотирирічного Лотто, представника середнього віку, як він сподівався. Чи то ранок був такий чудовий, наповнений прохолодним вітром і неоново-рожевим світлом кольору бугенвілії, а може, тому що всі четверо більш-менш терпимо ставилися до творчості один одного, але вони разом із модератором так гарно посиділи в зеленій кімнаті, чекаючи початку, і так тепло погомоніли, досхочу наласувавшись бурбоном, що, вийшовши на сцену, почувалися вільно й піднесено. Глядацька зала, розрахована на п’ять тисяч місць, була заповнена вщерть, так само як і додаткова аудиторія зі світлодіодним екраном, де люди тулилися навіть у проходах, а освітлення було таким яскравим, що зі сцени можна було розгледіти тільки перший ряд, в якому групкою сиділи їхні дружини. Матильда сиділа скраю від стіни, обпершись елегантною платиновою головою на кулак, й усміхалася до нього.

Ланселот разом з усіма вставав під час аплодисментів і довгих вступів, що рясно супроводжувалися короткими уривками з робіт кожного драматурга в постановці професійних театральних акторів. Йому важко було стежити за ходом подій. Мабуть, він випив більше бурбону, ніж думав. Він упізнав свою п’єсу; Міріам із «Джерел» – сама досконалість: секс у платті, грудний голос, стегна, сяюче мідне волосся. Він не сумнівався, що вона мала б успіх у кіно. [Так, епізодичні ролі, маленькі шедеври.]