– Я знала. Професійний ризик, – cказала Фібі Дельмар. – На вечірках я зазвичай з’являюся, як лайлива тітка. Мене привів мій приятель. Я не знала, що ви тут будете. Я б ніколи не стала псувати вам задоволення своєю присутністю. – Вона була сумна.

– Я завжди уявляла, як я вам вріжу, коли зустріну, – сказала Матильда.

– Дякую, що не зробили цього, – сказала Фібі.

– Взагалі-то, я ще остаточно не вирішила, – сказала Матильда.

Фібі поклала руку на плече Матильди:

– Я ніколи не хотіла завдавати вам болю. Це моя робота. Я серйозно сприймала вашого чоловіка. Мені хотілося, щоб він був кращим, ніж він є. – У неї був спокійний, привітний голос.

– О, будь ласка. Ви так кажете, наче він хворий.

– Так і є. Великий американський артистизм, – сказала Фібі Дельмар. – Ще більше. Ще голосніше. Відхопити найбільший шматок. Вам ніколи не здавалося, що на людей, які в нас збираються займатися мистецтвом, нападає якась хвороба? От скажіть мені, навіщо Лотто написав п’єсу про війну? Бо твори про війну завжди козирні й завжди б’ють твори про почуття, навіть якщо менші, більш «домашні» п’єси написані краще, розумніші, цікавіші. Військові історії завжди отримують нагороди. Але голос вашого чоловіка звучить найсильніше саме тоді, коли він говорить найтихіше й найпростіше.

Вона подивилася на обличчя Матильди, відступила крок назад і сказала:

– Ой леле!

– Обід! – загукала Даніка, задзвонивши у великий мідний дзвін на веранді. Чоловіки позбирали моделі автомобілів, утоптали в землю цигарки, видерлися на дюну. Їхні штани були закачані до колін, шкіра почервоніла від холоду. Вони вмостилися за довгим столом, заставленим тарілками. Матильда сиділа між Лотто й дружиною Семюела, яка показувала їй на мобілці їхню нову доньку – п’яту Семюелеву дитину.

– Вибило собі зуба на гральному майданчику це мавпеня, – сказала вона. – Їй ще тільки три роки.

У кінці столу Фібі Дельмар мовчки слухала якогось чоловіка, який говорив так голосно, що уривки їхньої розмови долітали аж до Матильди.

– Проблема Бродвею сьогодні в тому, що він для туристів … єдиний великий драматург, якого народила Америка, це Август Вільсон … не ходжу в театр. Це тільки для снобів, або жителів Бойсе в штаті Айдахо.

Фібі зустрілася з нею поглядом, і Матильда засміялася, жуючи свій стейк з лосося. Господи, як би їй хотілося, щоб їй не подобалась ця жінка. Це було б набагато простіше.

– Що то за жінка, з якою ти розмовляла? – спитав Лотто в машині.

Вона посміхнулася йому й поцілувала кісточки його пальців.

– Я так і не дізналася її імені, – сказала вона.

Коли відбулася прем’єра «Есхатології», Фібі Дельмар сподобалося.

Через шість тижнів Лотто не стане.

Я не раз говорила, що хочу написати «Дружини геніїв, з якими я сиділа». Я дуже багато з ким сиділа. Я сиділа з дружинами, які не були дружинами геніїв, які були справжніми геніями. Я сиділа зі справжніми дружинами геніїв, які не були справжніми геніями… Коротше кажучи, я сиділа дуже часто й дуже довго з багатьма дружинами й дружинами багатьох геніїв. Так писала Ґертруда Стайн від імені своєї партнерки, Аліси Б. Токлас. Стайн була, вочевидь, генієм. Аліса – вочевидь, дружиною.

– Я ніщо, – сказала Аліса, коли Гертруда померла, – я просто пам’ять про неї.

Після того, як Матильда перекинулася на «Мерседесі», прийшов полісмен. Вона розтулила губи, щоб полилася кров для більшого драматизму.

Здавалося, що від миготіння синього й червоного йому стало зле, потім покращало, а тоді знову погіршало. Вона дивилася на нього й бачила себе, наче його обличчя було дзеркалом. Вона була бліда й худа, голова обстрижена, кров на підборідді, кров на шиї, всі руки в крові.

Вона підняла долоні, які порізала об колючий дріт, вибираючись на дорогу.

– Стигмати, – сказала вона, якомога менше ворушачи язиком, і засміялася.

Вона майже все зробила правильно. Спочатку сліпучий квітневий ранок після «Гамлета» у Васарі, після того як вона так стрімко і п’янко закохалася в Лотто. Тепер любов у її крові бриніла, як розбурханий вулик.

Вона прокинулася якраз тоді, коли щезла темрява, коли світло, яке падало з вікон на вулицю, розчинилося. Її одяг був на ній, внизу – ніякого подразнення. Обіцянки, даної Аріелю, вона дотрималась: у неї не було сексу з Лотто. Вона не порушила ніяких зобов’язань. Вона просто спала поряд із цим чудовим хлопцем. Вона зазирнула під простирадло. Він був голий. Та ще й який.

Лотто поклав стиснуті кулаки під підборіддя і навіть уві сні, без своєї постійної дотепності, він був простий. На щоках – шкіра в шрамах. Волосся, таке густе, закручувалося навколо його вух, вії, чітко окреслена нижня щелепа. Вона ніколи в житті не зустрічала такої безневинної людини. Майже в кожному, хто траплявся на її шляху, була хоч одна друзка зла. А в нього не було. Вона зрозуміла це, щойно побачила його на тому підвіконні попередньої ночі, коли блискавки розколювали світ позаду нього. Його завзяття, його щира доброта – це найкращі з його переваг. Цей мирний сон того, хто був народжений чоловіком, багатим, білим, американцем, та ще й у той благословенний час, коли війни якщо й велися, то десь далеко від дому. Цей хлопець із першої хвилини свого народження заявив, що може зробити те, що він захоче. Все, що йому потрібно, це спробувати. Помилка за помилкою, спроба за спробою, знову й знову – й усі побачать, що він таки доб’ється свого.

Їй треба було образитися на нього. Але жодних причин ображатися в неї не було. Їй хотілося притиснутися до нього, щоб його чудова невинність перейшла на неї також.

У вухах вона почула голос, який намагалася заглушити всі ці роки і який зараз строго наказав їй піти. Щоб не завдати йому болю. Вона була не з тих, хто підкоряється, але вона уявила, як він прокинеться і побачить її там, і якою непоправною буде шкода. Тому вона підкорилася. Вдяглась і пішла.

Вона підняла комір своєї куртки аж до щік, щоб ніхто не бачив її розпачу, хоч надворі було ще темно.

У місті була одна закусочна, глибоко захована серед сірих, не таких уже й парадних, вулиць, місце, куди більшість студентів Васара й близько не підходили. Тому вона його й уподобала. До всього: жир, сморід, зарізяка-кухар, який готував подобу дерунів, приправляючи їх своєю ненавистю, й офіціантка з якимись неврологічними порушеннями. Коли вона брала замовлення, її «кінський хвіст» чомусь переїхав до вуха, а очі закотилися до стелі.

Матильда зайняла свою звичну кабінку, затулилася меню й зігнала посмішку з обличчя. Офіціантка, не вимовивши ані слова, просто поставила перед Матильдою чорну каву, житній тост і поклала маленьку лляну хустинку, вишиту блакитними нитками, наче передбачаючи можливість сліз. Ну, може, й будуть сльози, бо Матильда не плакала з того часу, як була Орелі. Офіціантка підморгнула половиною обличчя й повернулася до радіо, де якийсь диск-жокей хрипким голосом лякав сіркою й погибеллю.

Матильда знала, яким буде її життя, якщо вона візьметься до справи. Вона вже знала, що вони з Лотто одружаться, якщо вона підкине цю думку в його голову. Питання полягало в тому, чи дозволить вона йому зірватися з гачка. Практично будь-хто був би кращим для нього, ніж вона.

Вона дивилася, як офіціантка, похитуючись, підійшла ззаду до кухаря-зарізяки, щоб узяти кухоль зі стійки під прилавком, як вона поклала руки йому на стегна, як він хитнувся назад й притис її своїм «тилом» – невеличкий грубий жарт, поцілунок стегнами.

Матильда сиділа, поки кава й тост вихолонули. Вона заплатила, давши занадто щедрі чайові. Потім підвелась і пішла до міста. Зайшла в кав’ярню «Аврора» по тістечка каннолі та каву й уже була в кімнаті Лотто з двома таблетками аспірину, склянкою води та їжею, коли його вії затремтіли й він визирнув із якогось сну – єдинороги, гноми, веселі лісові гуляки – і побачив, що вона сидить поруч із ним.

– О, – здивувався він. – Я думав, що ти не можеш бути реальною. Я думав, що ти – найкращий сон, який я коли-небудь бачив.