Вона підвела голову, потім встала, пройшла по килиму до дивана, поставила комп’ютер на журнальний столик і взяла його обличчя у свої холодні руки.

Поли її халата розійшлися, відкриваючи стегна, схожі на маленьких рожевих херувимчиків. Та ще й із крильцями.

– О, Лотто, – сказала Матильда, і її кавовий подих змішався з його власним подихом дохлої ондатри, і він відчув, як її вії торкнулися його скроні, – любий, ти зробив це, – промовила вона.

– Що? – здивувався він.

– Це так класно. Навіть не знаю, чому я так здивувалася, звісно ж, ти талановитий. Просто це була така довга боротьба.

– Дякую, – розгубився він. – Вибач, але що сталося?

– Не знаю! Думаю, що п’єса. Називається «Джерела». Ти почав її в 1:47 минулої ночі. У мене в голові не вкладається – ти все це написав за п’ять годин. Тут потрібен третій акт. Трохи підредагувати. Ти наробив помилок, та це не страшно.

Він раптом згадав: ця його писанина минулої ночі. Цей глибоко захований жолудь емоцій, щось про його батька. О!

– Увесь цей час, – продовжувала вона, – ховався просто на виду твій справжній талант. – Вона вилізла на нього, почала стягати з нього джинси.

– Мій талант, – повторив він повільно, – ховався.

– Твій геній. Твоє нове життя, – проголосила вона. – Ти природжений драматург, любий. Слава Богу, ми нарешті зрозуміли це, а бодай йому.

– Ми нарешті зрозуміли це, – промовив він. Наче з туману з’явилися: маленький хлопчик, дорослий чоловік. Персонажі, які були ним і водночас існували самі по собі, перетворені силою всевідаючої уяви Лотто. Неймовірний приплив енергії затопив його, коли він поглянув на них уранці. У цих образах билося життя. Йому раптом захотілося повернутися в той світ і побути там іще хоч трохи.

Але його дружина продовжувала:

– Привіт тобі, сере Ланселоте, відважний хлопче. Ану виходь і ставай на прю.

Яке було щастя прокинутися повністю з дружиною верхи на ньому, яка щось шепотіла до його новопосвяченого лицарського достоїнства, зігрівала його теплом свого дихання і говорила, що він – хто?

Геній.

Лотто здавна відчував це в собі. Ще як був маленьким хлопчиком і репетував, вилізши на стілець, примушуючи людей хвилюватися й обливатися сльозами. Але як приємно отримати підтвердження, та ще й у такій формі. Під золотою стелею, під золотою жінкою. Ну що ж, чудово. Він стане драматургом.

Він бачив, як Лотто, той, яким він себе вважав, підвівся у камзолі, загримований, мокрий від поту, важко дихаючи. Буря, що вирувала в ньому, вирвалася назовні й перетворилася на овації, які йому влаштувала публіка, схопившись зі своїх місць. Примарою виплив він із його тіла, низько вклонився й пішов крізь зачинені двері квартири назавжди.

Здавалося, що не лишилося нічого. І все ж якась частина Лотто лишилась. Іще якийсь він, новий, лежав під своєю дружиною, що ковзала своїм обличчям по його животу, відсуваючи перепонку стрингів убік і обволікаючи його. Його руки розстебнули її халат, оголилися груди, мов пташенята, підборіддя задерте вгору до неясних відбитків їхніх тіл.

– О Боже, – стогнала вона, сильно надавлюючи кулаками йому на груди. – Тепер ти Ланселот. Ти більше не Лотто. Лотто – це дитяче ім’я, а ти вже не дитина. Ти – геніальний чортів драматург. Ланселот Саттервайт. І ми зробимо все, щоб так і було.

Якщо це було потрібно для того, щоб його дружина знову усміхалася йому крізь свої світлі вії, щоб вона всідалася на нього, як наїзниця-переможниця, він згоден змінитися. Він стане тим, ким вона хоче. Не актором-невдахою. А талановитим драматургом. У нього з’явилося відчуття, ніби він знайшов вікно в темній комірчині, де був зачинений. Але ще залишалися біль і втрата. Він рішуче заплющив очі й у темряві вирушив до мети, яку лише зараз Матильда побачила так чітко.

ДЖЕРЕЛА, 1999

Він усе ще був п’яний.

– Найкращий вечір у моєму житті, – сказав він. – Мільйон викликів на аплодисменти. Усі мої друзі. А подивися на себе – чудова. Овації. Позабродвейський. Бар! Прогулянка додому, зорі в небі!

– Любий, тобі бракує слів, – сказала Матильда.

[А от і ні. Слова сьогодні ввечері не підвели. Невидимі в кутках театрів, зібралися сили, що ухвалюють рішення. Вони спостерігали, думали, і вирішили, що це добре.]

– Все, можу думати лише тілом, – сказав він, і вона була готова на все, чого він побажає, але коли вийшла з ванної, він спав голий поверх ковдри. Вона вкрила його, поцілувала його повіки, скуштувала там його славу. Насолоджувалась. Спала.

ОДНООКИЙ КОРОЛЬ, 2000

– Любий, ця п’єса про Еразма. Не можна назвати її «Оніри».

– Чому? – здивувався Лотто. – Гарна назва.

– Її ніхто не запам’ятає. Ніхто не знає, що це означає. Я не знаю, що це означає.

– Оніри – це сини Нікс. Богині ночі. Це – сни. Брати Гіпноса, Танатоса, Гераса – Сну, Смерті, Старості. Це п’єса про сни Еразма, кохана. Князя гуманістів! Позашлюбний син католицького священика, який осиротів під час епідемії чуми 1483 року. Безтямно закоханий в іншого чоловіка...

– Я читала п’єсу. Я все це знаю...

– Слово «Оніри» здалося мені смішним. Це ж Еразм сказав: «У країні сліпих одноокий – вже король». Одноокий король. Roi d’un oeil – Король упівока. Онір.

– О, – зітхнула Матильда. Вона спохмурніла, коли він заговорив французькою. У коледжі в неї було три профільні предмети: французька мова, історія мистецтва й антична філологія. Темно-багряна жоржина заглядала у вікно, що виходило в сад. За нею мерехтіло осіннє світло. Вона підійшла до нього, поклала підборіддя йому на плече, руками обняла за пояс.

– Отже, це сексуальна п’єса, – почала вона.

– Так, – підтвердив він. – Які м’які в тебе руки, дружино моя.

– Я просто потискаю руку твоєму одноокому королю.

– О, кохана, – сказав він. – У тебе світла голова. Це таки краща назва.

– Я знаю, – відповіла вона. – Можеш забирати.

– Щедро, – сказав він.

– А ще мені не подобається, як твій король отам дивиться на мене. Він світить на мене одним зловредним оком.

– Зараз ми відірвемо йому голову, – пообіцяв він і поніс її у спальню.

ОСТРОВИ, 2001

– Та я й не згодна з ними, – сказала вона. – Але ж це треба було мати голову, щоб написати про трьох карибських готельних покоївок серед заметілі в Бостоні.

Він навіть не поворухнув головою, що лежала на згині його ліктя. По всій вітальні їхньої нової квартири на другому поверсі, яку вони нещодавно придбали, були розкидані газети. Вони ще й досі не могли дозволити собі придбати килим. Аскетичний вигляд дубової підлоги нагадав йому про неї.

– Фібі Дельмар, точно, – промовив він. – Вона ненавидить все, що я робив і колись зроблю. Крику наробила про якесь культурне присвоєння, висмоктане з пальця. Але якого біса цей оглядач The Times приплів гроші моєї матері? До чого тут це? Так, я не можу зараз дозволити собі провести опалення, їхнє яке свиняче діло? І чому це я не можу писати про бідних людей, якщо навіть я й виріс у багатстві? Вони що, не розуміють, що таке вимисел?

– Ми можемо дозволити собі опалення, – сказала вона. – Кабельне телебачення може й ні. А так узагалі ця рецензія непогана.

– Що за каша, – простогнав він. – Я зараз здохну.

[За тиждень десь за милю впаде літак, і Матильда на роботі впустить і розіб’є чашку; а Лотто вдома натягне кросівки й промчить сорок три квартали на північ до її офісу, й ускочить в обертові двері, щоб побачити, що вона виходить у паралельному скляному відсіку. Вони дивитимуться один на одного крізь скло, збліднувши, і тепер вона буде надворі, а він усередині. І він зніяковіє від сорому за свою паніку, хоча її причина – саме оцей сьогоднішній момент крихітного відчаю – буде вже забута.]

– Облиш ламати комедію, – сказала вона. – Фібі Дельмар лише виграє від того, що ти помреш. Напиши нову п’єсу.

– Про що? – запитав він. – Я виписався. Вичерпався у віці тридцяти трьох років.