Але сьогодні, до їхнього одруження, ще був час врятувати Лотто від цієї дівчини. Й ось він тут. Він зайшов у потяг слідом за Матильдою і всівся позаду неї. Пасмо її волосся потрапило в щілину між спинками сидінь. Він принюхався. Розмарин.

Вона вийшла на пенсильванському вокзалі, він – услід за нею. Із підземного смороду – у спеку й світло. Вона підійшла до чорного міського автомобіля, водій відчинив дверцята, й вона зникла всередині. Полудень у натовпі середмістя. Чоллі всю дорогу йшов пішки, хоч він швидко спітнів і його далеко не богатирські груди вже ледве дихали. Автомобіль пригальмував перед будинком у стилі арт-деко. Вона вийшла з машини й попрямувала в будинок.

Швейцар був схожий на сивозадого самця горили в лівреї з акцентом мешканця окраїн Статен-Айленда: тут краще питати в лоб. Чоллі спитав:

– Хто була ота білявка?

Швейцар здвигнув плечима. Чоллі витяг десятку й дав йому. Швейцар відрізав:

– Подружка 4–Б.

Чоллі дивився на нього, але швейцар простяг руку, і Чоллі витрусив йому все, що у нього було, – косяк. Чоловік вищирився й додав:

– Вона давненько вже приходить, забагато років для такої молодої дівчини, ну, ви розумієте? Він – якийсь арт-дилер. Звуть Аріель. Англієць.

Чоллі чекав, але чоловік м’яко сказав:

– Це все, що ви отримаєте за маленький пуп’янок.

Згодом Чоллі влаштувався біля вікна в їдальні через дорогу. Він вичікував. Його мокра сорочка висохла, а офіціантка, якій набридло питати, чи замовлятиме він щось, просто линула йому кави в чашку й пішла собі.

Коли тіні охопили будинок навпроти, Чоллі майже здався й уже збирався повертатися у свій барліг в академії. Можна було ще перешерстити телефонний довідник у пошуку галерей. Та раптом швейцар випростався, рішуче відчинив двері, й назовні з’явилася химера – чоловік, у якого було обличчя з відвислим підборіддям, а тіло нагадувало цівку диму, яку видихнули в костюм.

Його випещене тіло й те, як статечно він рухався, видавали чимале багатство. Позаду нього виступав анімований манекен. Чоллі не відразу впізнав Матильду. Високі підбори, шкільна спідничка, обрізана далі нікуди, високо зачесане волосся, жахлива кількість косметики. [Вона відмовилася продовжити термін угоди після чотирьох років. Аріель так одягнув її, щоб помститися, знаючи, куди вдарити.] На її обличчі не було звичної іронічної посмішки, яка служила їй щитом і магнітом. Неживе, воно було схоже на покинуту оселю. Вона йшла, наче не помічаючи нічого навколо себе, їй було байдуже, що крізь прозору блузку світилися її соски.

Вони перетнули вулицю, і Чоллі не на жарт перелякався, побачивши, що вони йдуть у їдальню, прямо до нього.

Вони сиділи за столиком у кутку. Чоловік замовив для обох: грецький омлет із яєчного білка собі, а їй – шоколадно-молочний коктейль. Він бачив їхні перевернуті зображення у хромованому дозаторі серветок. Вона нічого не їла, втупившись кудись у порожнечу. Він бачив, що чоловік щось шепоче їй на вухо, що його рука щезає в темряві між її ногами. Вона навіть не звернула уваги. [Це на поверхні; всередині – кероване полум’я.]

Чоллі був приголомшений. Він відчув, як у нього всередині все вирує. Образа за Лотто, страх втратити все, у що він, Чоллі, вклав так багато зусиль. Схвильований, він сів на потяг, який повз крізь сутінки, притулився розпашілим обличчям до холодного скла й, нарешті добравшись до Васара, упав зморений на ліжко Лотто, щоб відпочити й обдумати, як розповісти йому про його нову дівчину, про те, ким вона насправді була. Повія. Але він заснув. Прокинувся від сміху в загальній кімнаті, від звуку телевізора. Миготливий годинник показував за північ.

Він вийшов і мало не впав від здивування. Могло бути тільки одне пояснення: у Матильди була сестра-близнючка. Там, у місті, він стежив зовсім за іншою дівчиною. У Лотто на колінах сиділа дівчина у спортивних штанях, з абияк зібраним на потилиці волоссям і сміялася з того, що він шепотів їй на вухо. Вона настільки відрізнялася від тієї, яку він бачив, що він уже почав сумніватися, чи бачив він щось узагалі. Невже то був сон? На столі лежав недоїдений кекс із яблучним повидлом, і Чоллі вже мало не поповз, щоб ухопити його, такий він був голодний.

– Гей, – заревів Лотто. – Чоллі! Познайомся з моєю, – він засміявся, – з моєю Матильдою. Це моя дівчина, в яку я закоханий до нестями. Матильдо, це Чоллі, мій давній друг.

– О! – вигукнула вона, схопилася і рушила до Чоллі, нависаючи над ним. – Я така рада познайомитися з тобою, – сказала вона. – Я чула всі ці історії. – Вона помовчала, а потім обняла його, і він почув запах звичайного мила Ivory і – ось воно – розмаринового шампуню.

Багато років по тому, коли садівник спробує виростити розмарин у патіо його пентхаусу, Чоллі швиргоне ці рослини з тридцятого поверху на тротуар і дивитиметься, як вони там вибухають грибовидними хмарками бруду.

– Ти, – сказав він. – Я тебе бачив недавно.

– Важко не помітити. Сто вісімдесят сантиметрів досконалості, ноги до Місяця, – зауважив Лотто.

– Ні, – сказав Чоллі. – Сьогодні. У потязі до міста. Я впевнений, що то була ти.

Мить вагання, і Лотто сказав:

– Це, мабуть, була ще якась красуня. А вона цілий день дописувала дипломну роботу з французької в комп’ютерному залі. Правда ж, М?

Як звужуються очі Матильди, коли вона сміється. Чоллі відчув їхній холодний погляд.

– Авжеж, увесь ранок, – підтвердила вона. – Але я швидко закінчила. Там всього було сторінок із десять. А коли у вас після веслування був обід, я з’їздила в місто, у Мет.[31]Нам задали написати екфрасичний вірш для занять із письменницької майстерності, і мені не хотілося тупо описувати водяні лілії Моне з музею в гуртожитку, як усі це роблять. Насправді, я щойно повернулася. Добре, що ти мені нагадав! – подякувала вона Чоллі. – Я ж дещо купила для Лотто в магазині подарунків.

Вона підійшла до своєї чималої сумки й витягла звідти книгу. На обкладинці – картина Шагала, як пізніше побачив Чоллі, поцупивши книгу. Матильда також її поцупила, назавжди залишаючи квартиру Аріеля. Вона отримала свій останній чек. Тепер вона могла спати з Лотто.

– «Сліпим малюють Ероса давно»,[32] – прочитав Лотто. – «Живопис, навіяний Шекспіром». О! – промовив він, цілуючи її підборіддя. – Це просто чудово.

Вона подивилася на Чоллі. Ще одна іскорка в темряві. Цього разу, мабуть, не така ласкава.

Нічого, подумав Чоллі. Ти ще побачиш, як я вмію чекати. Коли ти найменше цього очікуватимеш, я зруйную твоє життя. [Поки що це вона зруйнувала його життя.] У його голові почав визрівати план. Він посміхнувся їй і побачив своє відображення в темному вікні. Йому сподобалося те, як інакше він виглядає: набагато худіший, блідіший, набагато таємничіший, ніж у житті.

Чоловік не розбудив її чашкою кави. Кожного дня, який вони прожили під одним дахом, він будив її чашкою кави з молоком. Щось було не так. Вона розплющила очі – був пізній ранок. Усередині неї – прірва. І не видно було її чорного дна.

Вона байдикувала. Вмилася. Заговорила до собаки, який сердито втік від неї до дверей. Розфіранила штори й побачила, що все навкруги потонуло в мороці середини зими. Довго дивилася на сходи.

Дуло пістолета, подумала вона.

Він покинув мене, подумала вона.

Я знала, щойно побачила його, що цей день настане.

Вона спустилася темними сходами, та на кухні його не було. Вона щось шепотіла, щоб заспокоїтися, піднімаючись на горище до його кабінету.

Крихта полегшення, коли вона відчинила двері й побачила, що він сидить за столом. Його голова була опущена. Мабуть, він працював усю ніч і заснув. Вона дивилася на нього, на левову гриву із сивими скронями, на величний лоб, на м’які повні губи.

Та коли вона доторкнулася до нього, то відчула, що його шкіра була ледве теплою. Його очі були розплющені, порожні, мов дзеркало. Він тут не відпочивав, зовсім ні. Вона прослизнула позаду чоловіка в крісло й пригорнулася до нього уся, від куприка до потилиці. Вона поклала руки зверху на його сорочку, відчуваючи тонку гуму м’язів його живота. Її палець увійшов у його пуп аж до другої фаланги.