У двері подзвонили. Вона відчинила. Це були Рейчел і Саллі. На веранді, обидві, і за ними наче промайнуло обличчя її чоловіка.

На якусь хвилину вона дозволила собі довіритися опорі з їхніх рук, відчуваючи вагу свого власного тіла, вперше за стільки років звільненого від тягаря.

Вона відкоркувала для них холодне шампанське. [Чому б у біса й ні.]

– Святкуємо? – спитала Рейчел.

– А це ви мені скажете, – відповіла Матильда. Вона помітила перекошений комір у Саллі, перстень, неправильно повернутий на пальці Рейчел. Нерви. Щось сталося, але вони їй не сказали, поки що. Вони сиділи, пили шампанське. Видовжене, кістляве обличчя Рейчел у сутінках здавалося відлитим зі смоли. Саллі: чепурна, у шовковому жакеті, шикарна зачіска. Матильда уявила Саллі в навколосвітній подорожі: розкіш, фрукти у формі лебедів, коханці у вологих простирадлах. З-за слова незаміжня сліпуче сяяла свобода. І як це Матильда раніше цього не помічала.

Рейчел поставила склянку й нахилилась уперед. Смарагд тричі хитнувся, уповільнюючись навпроти її ключиці, й завис, тьмяно виблискуючи.

Матильда заплющила очі й сказала:

– Кажіть уже.

Саллі витягла зі своєї сумки товсту папку-швидкозшивач із крафт-паперу й поклала Матильді на коліна. Матильда підчепила куточок вказівним пальцем і відкрила її. Зверху було підшите найостанніше. Галерея гріхів. Більшість із них її навіть не стосувалися. Із найсвіжішого до найстарішого; все, що відбулося до смерті Лотто.

Зернисте фото Матильди на пляжі в Таїланді – невдале розлучення. Матильда цілує Арні в щоку на розі вулиці. [Смішно навіть, якби її звинуватили в невірності, він був такий слизький, відразливий.]

Матильда, худюща як скелет, заходить в абортарій. Її дядько: дивні блискучі сторінки, мабуть, вирвані з якоїсь секретної папки, де описані його недоведені злочини, починаючи з 1991 року, – пізніше вона читатиме це, як роман.

Ну, і нарешті її паризька бабуся, її «послужний список» французькою мовою, вона злісно посміхається на камеру, через увесь листок – напис дрібними літерами, наче мухи засиділи, «prostituée».[39]

Мереживна тканина її життя. Дякувати Богу, що найгірше лишилося в дірках. Аріель. Стерилізація, марні сподівання Лотто на дітей. Те, що зробила Орелі багато років тому. Увесь той негатив, який робив тьмяну Матильду ще темнішою.

Матильда згадала, що треба дихати, підняла голову.

– Ви за мною слідкували?

– Ні, це Антуанетта, – сказала Саллі, її зуби цокотіли об склянку. – Ще від початку.

– Увесь цей час? – вражено спитала Матильда. – Та вона одержима. – Їй стало боляче. Увесь цей час Матильда, як скабка, сиділа в Антуанеттиній голові.

– Мама була терплячою жінкою, – сказала Рейчел.

Матильда склала всі папери, постукала стосиком, підрівнюючи його, й акуратно поклала назад у папку. Вона порівну розлила в склянки рештки шампанського. Коли вона відірвала погляд від склянок, то побачила, що в Саллі та Рейчел були однаково гротескно-серйозно надуті обличчя, аж вона злякалася. Всі разом почали сміятися.

– Матильда думає, що ми збираємося вчиняти над нею суд, – сказала Саллі.

– Люба М, – заспокоїла її Рейчел. – Ми й не думали.

Саллі зітхнула, витерла обличчя.

– Не сердься. Ми хотіли вберегти тебе від болю. Двічі Антуанетта намагалася послати пакети Лотто. Перший раз, коли ви щойно одружилися, про твого дядька, а потім тоді, коли був аборт. А потім знову, коли ти покинула його. Вона не зважила, що саме я носила пошту аж до кінця під’їзної дороги, щоб укинути в поштову скриньку або забрати.

Рейчел розсміялася.

– Заповіт, який вона послала мені, щоб затвердити нотаріально, загубився. Вона хотіла віддати Лоттову частку трасту притулку для мавп. Бідним нужденним мавпочкам доведеться обійтися без бананів, – сказала вона. Потім здвигнула плечима. – Це була мамина помилка. Вона ніколи не чекала великої зради від когось такого покірного і лагідного.

Матильда побачила у вікні відбиток власного обличчя, хоча ні, то була сова-сипуха на одній із нижніх гілок якогось вишневого дерева.

Вона ледь оговталася. Вона ніколи такого не чекала. Ці жінки. Така доброта. Їхні очі сяяли в сутінках кімнати. Вони турбувалися про неї. Вона не знала чому, але вони турбувалися про неї й любили її навіть зараз.

– Є ще дещо, – сказала Рейчел так швидко, що Матильді довелося сконцентруватися, щоб зрозуміти. – Ти цього не знаєш. Ми теж не знали, аж поки не вмерла моя мати. Тобто це був цілковитий шок. Нам довелося все з’ясувати, перш ніж щось робити. А потім ми збиралися все розповісти Лотто. А він саме… – вона не закінчила речення. Матильда дивилася, як її обличчя, наче в уповільненій зйомці, розвалюється. Рейчел передала їй фотоальбом у недорогій дубленій шкірі. Матильда відкрила його.

Усередині: оце так сюрприз. Неймовірно знайоме обличчя. Симпатичний, чорнявий, усміхається. З кожною наступною сторінкою обличчя молодшало, аж поки не перетворилося на маленьку зморщену дитинку, яка спала в лікарняних ковдрах.

Свідоцтво про всиновлення.

Свідоцтво про народження. Саттервайт Роланд, народився 9 липня 1984 року. Мати: Ватсон Гвендолін, вік – 17 років. Батько: Саттервайт Ланселот, вік – 15 років.

Альбом випав із рук Матильди.

[Пазл, що, як їй здавалося, вона зібрала, знову розсипався на незліченну кількість частинок.]

Насправді Матильда завжди була кулаком. Тільки з Лотто вона стала відкритою долонею.

Та ж сама ніч; помідори вже почали гнити. Парфуми Саллі ще чутно, хоча вона й Рейчел, трішки напідпитку, спали в кімнатах для гостей нагорі. У вікні – серпик місяця. Пляшка вина, кухонний стіл, похропує собачка. Перед Матильдою – обшир білого паперу, гладенький, як дитяча щічка. [Записуй, Матильдо. Зрозумієш.]

Флорида, писала вона. Літо. 1980-ті роки. Надворі нестерпне палахкотіння сонця над океаном. Усередині бежеві килимки. Акустична стеля. Прихватки в оливковій кухні, на яких шовкографією нанесена непристойна форма Флориди, на лівій прихватці русалки, на правій – ракети. Розкладні крісла, оббиті вінілом; на екрані телевізора миготить бестіарій сучасного американського життя. Одні в гарячій печері будинку: хлопчик і дівчинка. Чарльз, якого звуть Чоллі; Гвендолін, яку звуть Гвенні.

[Дивно, як легко все пригадується. Як біль зі сну. Життя, яке ти так часто уявляла, майже стало спогадами; це американське дитинство середнього класу вісімдесятих років, якого в тебе ніколи не було.]

У своїй кімнаті дівчинка натирає губи вазеліном, біле квітуче обличчя дихає в дзеркалі.

Коли батько повертається додому, вона з’являється в рожевій піжамі (її густе кучеряве волосся заплетене у дві коси) й розігріває залишену йому вечерю: трохи курячого м’яса з вареними овочами. Вона позіхає й удає, що хоче спати. Її брат сидить з батьком на кухні для компанії й уявляє метаморфози в спальні його сестри: білі ноги з пілінгом, міні-спідниця, підведені очі. Дивна істота, яка так відрізняється від тієї сестри, котру він знав, тікає в ніч через вікно.

Ці її нічні метаморфози були не від страху, вони були на зло йому. Вона була замала для своїх п’ятнадцяти років, її міг образити будь-який зустрічний хлопець. Розвінчання ореолу «розумниці», дівчини, яка вже вивчала вищу математику, яка вигравала наукові олімпіади, створюючи власних роботів. Вона тремтіла, йдучи темними вулицями в цілодобовий магазин, гостро відчуваючи незаймане місце під спідницею. Вона йшла проходами. Берт Бакарак, касир з рябою від вітіліго шкірою, дивився на неї, роззявивши рота.

Чоловік у білому комбінезоні дивився на неї у відділі мінеральних вод, побрязкуючи копійками в гаманці. Дайте мені одну з отих, сказав він, а мова йшла про жирну сосиску. Надворі у світлі лампи, несамовито атакованої нічною мошвою, стрибали й перекидалися на скейтбордах троє–четверо хлопців. Вона їх не знала. Вони були старші, на вигляд – студенти коледжу, хоча вона й мала сумніви – масне волосся, толстовки з капюшонами. Вона стояла біля таксофона, тицяючи пальцем у проріз для монет. Немає монети, немає монети, немає монети. Один неквапом підійшов. Під зрослими бровами яскраві сині очі.