Та вона притримала телефон біля вуха. Озирнулася. У цьому будинку не було Лотто ні на його боці ліжка, ні в його кабінеті на горищі. Ні серед одягу в шафах. Ні в їхній першій підземній квартирі – кілька тижнів тому вона виявила, що заглядає в її цокольне вікно, де було видно тільки чужий фіолетовий диван і мопса, який стрибав на ручку дверей. Її чоловік не під’їжджав до будинку, хоча вона завжди була напоготові, прислухаючись. У них не було дітей, його обличчя не буде проглядатися на їхніх маленьких личках.
Не було ні раю, ні пекла; вона не бачила його ані на хмарі, ані в ямі з полум’ям, ані в полях асфоделій після того, як його тіло покинуло її. Єдине місце, де Лотто ще можна було побачити, – це його робота. Диво, можливість узяти душу і вставити її повністю в іншу людину, нехай усього на кілька годин. Усі ті п’єси були частинками Лотто, які разом були чимось цілим.
Тому вона попросила агента надіслати їй перелік того, що вона мусить зробити. Ніхто не забуде Ланселота Саттервайта. Ані його п’єс. Ані найменшої частинки його в його роботі.
Вісім місяців по тому, як вона стала вдовою, майже день у день Матильда все ще відчувала поштовхи в землі там, де вона ступала.
Вона вилізла з таксі на темну міську вулицю. У своїй сріблястій сукні, зовсім схудла, з вибіленим волоссям і хлопчачою стрижкою, вона була схожа на амазонку. На зап’ястя вона начепила дзвіночки.
Вона хотіла, щоб вони чули, як вона йде.
– О Боже! – скрикнула Даніка, коли Матильда відчинила двері й увійшла в квартиру, віддаючи пальто служниці. – Без сумніву вдівство достобіса личить тобі. Господи, та ти тільки поглянь на себе.
Даніка ніколи не була вродливою, але зараз вона старалася це надолужити помаранчевим відтінком шкіри, уколами ботоксу, заняттями йогою. Її плоть була такою тонкою, що видно було найтонші ребра там, де вони сходилися й кріпилися до грудини. Вартість її намиста дорівнювала річній зарплаті менеджера середньої ланки. Матильді ніколи не подобалися рубіни. Висушені краплі крові, відполіровані до блиску, думала вона.
– О, – сказала Матильда, – дякую. – Вона дозволила своїй візаві ритуально цьомнути повітря біля своєї щоки.
Даніка сказала:
– Боже. Якби я точно знала, що коли овдовію, виглядатиму так, як ти, то я годувала б Чоллі одним беконом.
– Які страшні речі ти говориш, – сказала Матильда.
Чорні очі Даніки зволожилися, й вона сказала:
– О, вибач, мені так шкода. Я хотіла пожартувати. Боже, яка я дурна. Завжди щось мелю. Я пила багато мартіні й нічого не їла, щоб влізти в оцю сукню. Матильдо, вибач. Я ідіотка. Не плач.
– Я не плачу, – відповіла Матильда, підійшла до Чоллі, взяла в нього з рук склянку й випила весь джин. Вона поклала на рояль подарунок для Даніки – шовковий шарф Hermès, який Антуанетта – ну так, насправді то була Саллі – прислала їй на день народження кілька років тому, й він так і лежав у яскравій помаранчевій коробці.
– О, як щедро! – сказала Даніка й поцілувала Матильду в щоку.
Даніка пішла до дверей, щоб привітати інших друзів: колишнього кандидата в мери та його дружину з шелак-манікюром.
– Вибач їй. Вона випила, – сказав Чоллі. Він підкрався непомітно. Як завжди.
– Так, звичайно, а коли вона не п’є? – спитала Матильда.
– Туше. Вона це заробила, – сказав він. – Їй нелегко живеться. Вона відчуває себе такою нікчемною, намагаючись іти в ногу з усіма цими чистокровними світськими левами й левицями. Ти не хочеш пройти в дамську кімнату, щоб узяти себе в руки?
– Я завжди тримаю себе в руках, – відказала Матильда.
– Це точно, – підтвердив Чоллі. – Але твоє обличчя. Воно виглядає, не знаю, якось дивно.
– О. Це тому, що я перестала посміхатися, – пояснила Матильда. – Протягом стількох років я ніколи нікому не дозволяла бачити себе без усмішки. Не знаю, чому я не кинула цього раніше. Це надзвичайно розслаблює.
У нього був хворобливий вигляд. Він потирав руки, червонів, вдивляючись у її обличчя.
– Я був здивований, що ти відповіла на запрошення. Це свідчить про мужність після нашої розмови. Після того, що я відкрив. Прощення. Доброта. Я не знав, що це в тобі є.
– Ти знаєш, Чоллі, я була така розлючена, – сказала вона. – Я хотіла задушити тебе шнурком від черевиків. Я трохи не заколола тебе ложкою для морозива. Але потім я зрозуміла, що ти просто мішок із лайном. Лотто ніколи б не залишив мене. Я переконана в цьому достеменно. Що б ти не робив, тобі не вдалося б зробити нам боляче. Те, що було між нами, вище за все те, що ти міг би зробити, аби зруйнувати це. Ти просто маленький комарик, Чоллі. Так собі, трохи засвербіло, але не отруїло. Ти просто велике ніщо.
Чоллі хотів щось сказати, та лише стомлено подивився й зітхнув.
– Проте, незважаючи на все це, ми старі друзі, – сказала вона, стискаючи його передпліччя. – Старих друзів багато не буває. Я сумувала за вами. Обома. Навіть за Данікою.
Він довго стояв непорушно, вдивляючись у неї. Нарешті сказав:
– Ти завжди була дуже доброю, Матильдо. Ми всі не заслуговуємо на це.
Він був мокрий від поту. Він повернувся, чи то роздратовано, чи зворушено. Якийсь час на столику для кави вона гортала шикарну книжку за назвою «Сліпим малюють Ероса давно», яка здалася їй дивно знайомою, але всі ілюстрації повитиралися, й вона нічого не побачила.
Пізніше, коли всі пішли до вітальні за стіл, Матильда затрималася на хвилинку, ніби розглядаючи маленьку картину Рембрандта, яку Чоллі щойно придбав. Якщо Рембрандт може бути нудним, то це був саме той випадок. Класична композиція, троє чоловіків у темній кімнаті, один наливає якусь речовину, другий сидить, третій говорить. Зрештою ніхто ніколи не дорікав Чоллі за відсутність смаку. Вона повернулася до рояля. Витягла другий подарунок із сумочки, цей був загорнутий у блакитний папір. Він був тонкий. Розміром із конверт. На ньому не було жодної картки чи ярлика, та вона була впевнена, що це був найкращий подарунок із усієї купи. Майже художній – стробоскопічна зйомка голого Чоллі серед усієї тієї чужої плоті.
Опівдні наступного дня після дня народження Даніки Матильда вже чекала. Вона сиділа в кімнаті для сніданків, читаючи газету, ніжачись у піжамі. Вона взяла слухавку після першого дзвінка, уже посміхаючись.
– Вона пішла від мене, – випалив Чоллі. – Ти чортова собака, монстр, відьма із сучою мордою.
Матильда зняла окуляри для читання й пересунула їх на голову. Вона годувала собаку Бог шматочком млинця.
– Слухай сюди. Тепер мої козирі на столі, – сказала вона. – І моя гра довша за твою. Почекай і побачиш, що буде далі.
– Я вб’ю тебе, – сказав він.
– Не вийде. Я померла вісім місяців тому, – сказала вона і тихенько поклала слухавку.
Вона сиділа на кухні, торжествувала. Собачка лежав на ліжку, у вікно зазирав місяць. У чудовій синій мисці помідори з її літнього саду вже поморщились і випромінювали потужний, земляний, солодкавий запах, саме перед тим, як згнити. Два місяці вона не торкалася листа Ленда, який стримів серед помідорів, ну й що вона уявляла було в ньому? Що? Подяка? Якісь сексуальні слова? Запрошення приїхати до нього в місто? Він надзвичайно їй подобався. Щось у ньому заспокоювало її. Вона і поїхала б, і провела б ніч на його, напевно, задорогому горищі з оголеною цегляною кладкою в модному районі набережної, а потім на світанку їхала б додому, почуваючись смішною. А ще вона відчувала б, як їй спокійно й гарно, голосно наспівуючи мелодії поп-музики тридцятирічної давнини. Сексуальна. Знову молода.
Вона саме повернулася зі своєї передостанньої зустрічі зі слідчим ФБР. У нього слина котилася, коли він почув, що в неї є. Брудні фотографії Чоллі зробили свою справу. [За три місяці Даніка отримає розлучення, безмежно багата.] Коробка з файлами, яку вона завтра віддасть цьому спітнілому маленькому агентові з бакенбардами, сьогодні служила їй підставкою для ніг на кухні. Вона постійно поглядала вниз крізь темряву, де в променях місяця коробка світилася, як бліда поганка. На ноутбуці крутився якийсь французький фільм. В руках – миска з виноградом мальбек. Усередині неї розливалося задоволення, спокій. Вона уявляла, як Чоллі падає вниз головою. У неї перед очима стояла картинка в телевізорі: його жирний писок, ось його заштовхують у поліцейський автомобіль; який у нього буде дитячий вигляд, який він буде розгублений.
