Продукти, які швидко псувалися, бабуся тримала на підвіконні, де їх патрали голуби або цупили пацюки. Чоловіки з’являлися і щезали. Орелі мріяла про пригоди в дивних намальованих країнах із коміксів, не звертала уваги на шум і розмови, зазвичай вона тоді просто спала. Вона вже ходила до школи і була в захваті від акуратності й порядку, від ручок з ампулами, розлініяного паперу, від краси орфографії. Вона любила полуденок, який давали в школі: печиво мадлен із шоколадною начинкою і молоко в мішечках. Їй подобався галас інших дітей, вона із захопленням стежила за їхніми іграми. Так вона й жила років із шість.

Якось навесні, після свого одинадцятого дня народження, Орелі прийшла додому й побачила, що бабуся лежала роздягнена на ліжку. Вона задерев’яніла, шкіра була крижана. Язик вивалився з рота. На шиї виднілися якісь плями, а може, то були поцілунки. [Ні.] Два нігті були зірвані, кінчики пальців у крові.

Орелі повільно спустилася вниз сходами. Консьєржки вдома не було. Орелі пішла вулицею, зайшла до бакалійника на розі і, тремтячи, чекала, поки він закінчить зважувати спаржу дамі в хутряній шапці. Він був добрий до Орелі, взимку пригощав її помаранчами. Коли вони залишилися самі, він нахилився до неї, усміхаючись, і вона пошепки розповіла йому про те, що побачила. Його обличчя стало серйозним, і він кудись побіг.

Трохи згодом вона опинилася в літаку над Атлантикою. Внизу виднілися пір’їсті хмарки. Вода збиралася складками і розгладжувалася. У незнайомки в кріслі поруч із нею було м’яке плече й ніжна рука, яка все гладила й гладила волосся Орелі, аж поки дівчинка й заснула. Коли прокинулася, вона була вже в зовсім іншій країні.

Її викладачі французької мови у Васарі дивувалися:

– У вас зовсім немає акценту, – відзначали вони.

– О, так, – казала вона мимохідь. – Мабуть, у минулому житті я була маленькою французькою дівчинкою.

А в цьому житті вона була американкою і звучала, як американка. Її рідна мова ховалася глибоко під сподом. Але так само, як коріння, проростаючи, зриває бруківку, її французька мова так чи інакше впливала на її англійську. Наприклад, у тому, як вона вимовляла слово «forte» (сильна сторона) в такому ось реченні: «Робити так, щоб твоє життя котилося по рейках, Лотто. Це і є моя сильна сторона». У неї воно звучало сильно, жіночно. Лотто тоді подивився на неї з цікавістю, перепитав: «Ти хочеш сказати: for-tay?» на американський лад.

For-tay: якесь безглузде слово. «Певна річ», – сказала вона.

Або такі: faux amis (фальшиві друзі перекладача). Actually (насправді) замість currently (нині). Abuse (ображати) замість mislead (обманювати). «Мені нічим дихати», сказала вона у фойє у вечір прем’єри, коли натовп накинувся на Лотто, «у цій affluence (розкоші)». Вона мала на увазі crowd (натовп), хоча, якщо вдуматися, то слово, яке вжила вона, також підходить до ситуації.

Хоч говорила вона легко й швидко, та не завжди правильно чула й розуміла. Усе своє доросле життя вона вважала, що всі важливі речі – заповіти, свідоцтва про народження, паспорти, єдине фото маленької дівчинки – люди зберігають у спеціальному місці в банку, яке називається Safety Posit box (скринька підтвердження безпеки, замість Safe-deposit box – банківська скринька або дослівно: скринька безпечного зберігання). Безпека – річ така, треба бути готовим її підтвердити в разі чого.

Її язик ще й досі не загоївся відтоді, як вона перекинулася на машині. Матильда мало розмовляла. Язик болів, але тиша була на її боці. Коли вона розмовляла, вона виказувала свою неприязнь.

Вона виходила вночі й полювала на чоловіків. Лікар у своєму халаті, від якого пахло йодом і ароматизованими сигаретами. Хлопець, який продавав бензин у «Stewart», із м’якими, як пух, вусами й здатністю помпувати годинами, мов самотня вишка в сухих степах Техасу. Мер маленького села, де Матильда й Лотто так щасливо жили; власник боулінгу; сором’язливий розведений чоловік із великою пристрастю до квітчастої постільної білизни. Ковбой із чоботищами за чотириста доларів, чим він з гордістю їй похвалився. Саксофоніст негритянського джазу в місті на весіллі.

Уже тоді вона завоювала певну популярність, не вимовивши жодного слова. Директор школи; власник мисливського табору; тренер із кросфіту з дельтовидними м’язами, кожна завбільшки з ручну гранату; не дуже відомий поет, якого вони з чоловіком зустрічали в місті та який у загальному пориві також здійснив своє імпульсивне паломництво до неї, коли вона горювала за Лотто. Як він доторкався до неї, вона відчувала холод його обручки.

Вона підчепила якогось лисіючого чоловіка, водія шкільних автобусів. Єдине, що йому було потрібне – обійняти її й плакати.

– Яка гидота, – скривилась вона. Вона стояла посеред кімнати мотелю, усе ще в бюстгальтері. Того дня в басейні вона дуже коротко обстригла своє волосся. Пасма плавали на поверхні, мов потонулі змії.

– Перестаньте плакати, – попросила вона.

– Я не можу, – сказав він. – Вибачте.

– Вибачаю, – сказала вона.

– Ви така гарна, – правив він своєї. – А я такий самотній.

Вона важко опустилася на край ліжка. На ковдрі була зображена якась сцена в джунглях.

– Можна я покладу голову вам на коліна? – попросив він.

– Ну, якщо вам так треба, – згодилась вона. Він опустив голову й притулився щокою до її стегон. Вона напружилась від ваги його голови. Його волосся було м’яке й пахло недухмяним милом, і їй було видно, що шкіра в нього була приємна, рожева й гладенька, як у поросятка.

– Моя дружина померла, – розповідав він, і його губи лоскотали її ногу. – Шість місяців тому. Рак грудей.

– Мій чоловік помер чотири місяці тому, – промовила вона. – Аневризма. – Вона помовчала. – Я виграю, – підсумувала вона.

Його вії ковзали по її шкірі, поки він обдумував сказане.

– То ви розумієте? – спитав він.

– Авжеж, – підтвердила вона.

Спалахи світлофора через дорогу ритмічно заливали кімнату червоним кольором.

– І як воно вам ведеться? – поцікавилась вона.

– Жінки із запіканками. Діти щодня телефонують. Почав робити повітряного змія. Усе таке безглузде, – пожалівся він.

– А в мене немає дітей, – зауважила вона.

– Мені шкода, – сказав він.

– А мені ні. Найкраще рішення в моєму житті, – заявила вона.

– І як же ви живете? – спитав він.

– Вибиваю мізки з придуркуватих чоловіків.

– Гей! – вигукнув він і розсміявся. – І що, допомагає?

– Аніскілечки.

– То навіщо ви це робите?

Вона повільно промовила:

– Мій чоловік був другим, з ким у мене був секс. Я була вірна йому всі двадцять чотири роки. Хочу взнати, що я втратила.

– І що ж ви втратили? – запитав він.

– Та нічого. Чоловіки нічого не тямлять у сексі. Крім мого чоловіка.

Вона подумала: ну, було кілька несподіванок, але в основному так воно і є.

Він підняв своє місяцевиде обличчя з її колін. На її стегнах залишилися рожеві вм’ятини, волога. Він з надією подивився на неї.

– Мені казали, що я неабиякий коханець, – почав він.

Вона натягла через голову сукню і застебнула «змійки» чобіт аж до колін.

– Проїхали, хлопче, – відрізала вона.

– Та ну, – заметушився він, – я швиденько.

– Господи Боже, – промовила вона і взялася за ручку дверей.

Він злостиво гукнув їй услід:

– Бажаю гарненько розважитись у ролі повії.

– Нещасний бідолашко, – процідила вона й пішла геть, не озираючись.

Матильда нічого не могла вдіяти. Від мерехтіння зображень у неї заболіла голова; книжки залишили по собі порожнечу. Їй так остогидли і застаріла манера розповіді, і всі оці затягані сюжетні ходи, і до оскомини набридлі роздування фабули, і глевкі соціально-побутові моралізаторські романи. Їй хотілося чогось несподіваного, гострого, чогось такого, як бомба, яка ось-ось вибухне.

Вона випила чималенько вина й заснула, а коли прокинулась, була вже глупа ніч, і вона лежала в холодному без свого чоловіка ліжку. Саме тоді вона усвідомила з екзистенційною гіркотою, що її чоловік анітрохи не розумів її.