– Раніше я працювала в зовнішньому спостереженні, – сказала детектив. – Мені подобалася ця робота.
– А, ви були такою маленькою дівчинкою з валізою костюмів, – припустила Матильда. Детектив посміхнулася, й у її посмішці промайнув смуток. На якусь мить вона перестала бути школяркою.
– Взагалі-то я працювала актрисою, – промовила вона. – Молода Меріл Стріп – ось ким я хотіла бути.
Матильда промовчала, і детектив сказала:
– І так, звісно, я знала вашого чоловіка. Так-так, знала. Замолоду я грала в одній із його п’єс. У складі акторів «Грімуару» в АСТ у Сан-Франциско. Усі були закохані у нього. Я завжди думала про нього, як про качку, знаєте? Ланселот Саттервайт і обожнювання – це як качка й вода. Єдине, чого він хотів, – це плавати у величезному басейні з водою, але вона ніколи не промочувала його пір’я й не торкалася його, а просто скочувалась по ньому.
– Звучить майже правильно, – сказала Матильда. – Я бачу, що ви його таки знали.
– Можливо, мені не треба було цього говорити, – вела далі дівчина. – Та я не бачу якоїсь шкоди в цьому, особливо тепер, коли він пішов. Ви краще за всіх знаєте, яким він був. Але актори й персонал уклали свого роду парі. Той, хто партачив на репетиції, кидав чверть долара в горщик, а хто перший спокусив би Ланселота, той забрав би всі гроші. Хлопці й дівчата, усі. Всі ми дванадцятеро.
– І хто виграв? – спитала Матильда. У неї почав сіпатися кутик губів.
– Не переживайте, – заспокоїла її дівчина. – Ніхто. У день прем’єри ми віддали ці гроші нашому помічнику режисера, бо в нього народилася дитина.
Вона витягла файл зі свого рюкзака й передала його Матильді.
– Над особистим питанням я ще працюю. Там точно щось є. Але треба копнути глибше. А тим часом я купила нам інформатора в Charles Watson. Старший віце-президент. Корчить із себе благородного викривача, але після того, як збив чималі статки, придбав собі будиночок у Гемптоні, ну, і безліч усього іншого. Оцей файл – це так, плівочка вершків на поверхні. Але якщо копнути далі, то ой лелечко!
Матильда читала, і коли підняла голову, вся вулиця вже була залита сонячним світлом.
– Святая святих, – промовила вона.
– Це ще що! – розходилася детектив. – Просто жах. Якщо розворушити це осине гніздо, то полетять такі голови. Яким би не був мотив, для людства ми робимо добру справу.
– Добре-добре. Я завжди з підозрою ставилася до самовихваляння. Відсвяткуємо, як слід, коли ви вручите мені особисту інформацію.
– Відсвяткуємо? Ви і я, і шампанське, і люкс у готелі «St. Regis»? – спитала детектив, підводячись.
Матильда подивилася на її сильні голі ноги, вузькі стегна, на її насторожене обличчя під купою білявого волосся. Посміхнулася, відчувши, як заскрипів іржавий механізм фліртування. Вона ніколи не була із жінкою. Мабуть, це мусить бути м’якше, без отих усіх м’язів, як сексуальна йога. У будь-якому випадку, це буде щось новеньке.
Вона сказала:
– Може, й так. Залежить від того, що ви мені добудете.
Детектив тихенько присвиснула й сказала:
– Тоді я – до роботи!
За чотири роки після сметрі Лотто, коли Матильді було п’ятдесят, вона купила квиток до Парижа.
Коли вона вийшла з літака, все було таке яскраве, що їй довелося надягти сонячні окуляри. І навіть тоді цей блиск ліз їй у вічі, стрибав у голові, як той дитячий гумовий м’ячик Spaldeen. До того ж їй не хотілося, аби хтось бачив, що запах того місця, куди вона поверталася, мучив її, видушував сльози з очей. Вона знову стала маленькою. Або, як тут говорять, її знову стало не видно. Вона оговтувалась у кав’ярні аеропорту. Офіціант, який приніс їй еспресо й булочку з шоколадною начинкою у пластиковому пакеті, розмовляв із нею чистісінькою французькою мовою, хоча одразу ж повернувся до якихось розумак-інтелектуалів, що сиділи за сусіднім столиком, і заговорив до них англійською без флексій. Коли прийшов час платити, вона не зрозуміла цієї бізнес-тяганини з євро й полізла в гаманець по франки.
Був сірий зернистий день. Париж ошелешив її запахами. Вихлопні гази й сеча, і хліб, і голубине лайно, і пилюка, й обрізані платани, і вітер.
Водій таксі з товстим пористим носом довго дивився на неї в дзеркало заднього виду, а потім спитав, чи в неї все гаразд. Коли вона не відповіла, сказав заспокійливо:
– Поплач, поплач, дівчинко. Плач, скільки хочеш. Навіть приємно дивитися, як плаче красива жінка.
У готелі вона прийняла душ і перевдяглася, а потім орендувала білий «Мерседес» і поїхала за місто. Гуркітливий потік дорожнього трафіку втішив у ній американку.
Перехрестя ставали тіснішими. Дороги вужчали. Нарешті вони стали ґрунтовими. З’явилися корови, трактори, напівзакинуті села з будиночками із закопченого сірого каменю.
Те, що було таке величезне в її пам’яті, насправді виявилося неймовірно малим. Нова штукатурка на стінах будинку світилася білим з-під в’юнкого плюща.
Під’їзна дорога оновлена, посипана круглим гравієм вершкового кольору. Тиси виросли, їхні верхівки були акуратно підстрижені й нагадували школярів у перший шкільний день. Виноградники позаду будинку плелися так далеко, скільки сягало око, глибоко врізаючись у старі пасовища, що належали її бабусі.
Чоловік, трохи молодший за Матильду, лагодив приводне колесо мотоцикла. На ньому була велосипедна куртка, прилизаний гелем чубчик стирчав над лобом. Матильда впізнала у ньому свої довгі пальці. Свою довгу шию. Так само скручений кінчик лівого вуха.
– Тату, – голосно покликала вона. Та ні, цей чоловік був занадто молодий.
До еркерного вікна підійшла жінка. Огрядна, із сонними очима, похилого віку, хоча її волосся було пофарбоване у синяво-чорний колір. Під нижніми повіками – товстий шар косметики. Вона придивилася до Матильди в автомобілі, і її зморщений рот заворушився, ніби вона щось жувала. Рука, яка вчепилась у штору, була червона й груба, наче все життя порпалася в холодних риб’ячих нутрощах.
Матильда згадала шафу, повну дозріваючих сирних голів, жахливий сморід. Спочатку, наче засліплена, вона поїхала геть.
Великий собор у маленькому селі спантеличував. Прованська галька, тоді як вона пам’ятала щось величне, захопливе, готичне.
У тютюновій крамниці продавалися яйця, вимазані курячим послідом. Був ще лише полудень, а пекарня вже зачинилася. Вона зайшла в приймальню мерії, в якій також продавали піцу на винос.
Коли мер сіла й вислухала прохання Матильди, то заморгала так сильно, що на внутрішній поверхні скелець її окулярів залишилися сліди чорної туші.
– Але ви абсолютно впевнені? – спитала вона. – Значить, цей будинок. Їхня сім’я жила в ньому сотні років.
– Це єдиний будинок у світі, який мені потрібен, – заявила Матильда. Бретонський акцент легко злітав з її язика, міцний, як телиці, як каміння в полях.
– Це вам влетить у копієчку, – сказала мер. – Ця сім’я дуже бідна, у них досить сутужно з грошима. – Вона зібрала губи в курячу гузку і красномовно потерла пучками пальців перед грудьми.
– Я зможу бути щасливою тільки тут, – сказала Матильда. – І тільки тут. Я хочу приїхати в це місто влітку. Може, навіть відкрию невеличкий антикварний магазин із чайною, щоб привабити туристів. – Від цих слів обличчя мера розслабилося. Матильда вийняла візитну картку свого адвоката і штовхнула її через стіл. – Будь ласка, всі справи ведіть із оцим чоловіком. Само собою, ви отримаєте п’ять відсотків комісійних.
– Шість, – сказала мер.
– Сім. Мені байдуже. Скільки б це не коштувало, – сказала Матильда, а мер закивала. Матильда підвелась і, виходячи, сказала: – Ви вже постарайтеся.
Вона повернулася до Парижа з таким відчуттям, наче машину вів хтось інший. Минуло вже двадцять чотири години з того часу, як вона їла востаннє, коли Матильда сіла за свій стіл у ресторані «La Closerie des Lilas». Не найкраща їжа в Парижі. Тим не менше, це найлітературніший із ресторанів. Вона надягла облягаючу сукню зі срібного шовку, волосся зачесала назад. Її обличчя чарівно розчервонілося.
