– Це підло. І сумно, – сказала вона.

– Мені не хотілося б, щоб ти вважала мене підлим. І мені не сумно. Після того літа, яке в мене було, М, я нарешті з біса радий працювати.

– З біса, – повторила вона. – Не знала, що вони там вживають типово англійські слівця, у своєму Нью-Гемпширі.

– Лео... – почав був він.

– Лео, – повторила вона. – Лео. Лео. Лео. Лео. Послухай, я можу все це відмінити, приїхати до тебе й знайти ночівлю зі сніданком, – запропонувала вона. – Наїмося пирогів. Подивимося фільми з жахіттями. Будемо кохатися.

Запала довга мовчанка, й вона сказала:

– Я так розумію, що ні.

Він зітхнув.

– Не треба ненавидіти мене, коли я скажу ні. Це моя робота.

Вона красномовно мовчала.

– Зараз, мабуть, не час все це обговорювати, – сказав він.

– Мабуть, – сказала вона.

– Ми з Лео можемо залишитися тут ще на два тижні. Я повернуся саме перед Різдвом. Я обіцяю.

– Чудово, – сказала вона й поклала слухавку. І коли він зателефонував знову, і знову, і знову, вже втретє, вона не відповідала.

Він наче й не забув про сварку з Матильдою. Просто, коли вийшов надвір, з’явилося сонце, і його яскраве світло, увібране й відбите снігом і льодом, зробило все навколо неначе вирізаним із каменю, мармуру й слюди, і це перетворення всього тендітного й живого на грубий камінь спрямувало його думки в печеру Го, так само, як і все, що він тепер бачив, чув чи відчував, проходило крізь призму світу Го. Два дні тому, коли настав час розподілу роботи, побачений ним фільм якогось відеохудожника з послідовним обмальовуванням вручну кожного кадру, про те, як було побудоване якесь село, як потім його знищив вогонь і як його тепер відбудовують, здався йому підходящим і вкрай необхідним для їхнього проекту. Подібно до того, як лялькар, який працював із фрагментами тканини і був здатний зворушливо одухотворити шматок «палаючого» шовку, справив надзвичайне враження на авторів «Антигонади».

Лотто не міг забути свою дружину, але вона існувала в постійній, незмінній площині, її ритми билися в його кістках. У будь-який момент він міг сказати, де вона була. [Ось вона збиває яйця для омлету; ось вона йде кучерявими полями до ставка, щоб таємно покурити, що вона завжди робила, коли сердилась.] А зараз Ланселот існував у такій площині, де все, що він знав і чим був, вивернулося навиворіт, а прогнозованість розлетілася на друзки.

Він задрімав, а коли прокинувся, Лео сидів поруч із ним на ліжку. Останнє світло дня пробивалося крізь вікно, висвітлюючи тонку шкіру, тендітні вії. Ланселот відчув на плечі тепло величезної долоні хлопця, сонно примружився, усміхаючись, і йому захотілося щиро, по-дружньому притиснутися до неї щокою. Так він і зробив.

Лео почервонів, і його рука трохи сіпнулася, перш ніж він її прибрав.

Ланселот смачно потягся на всю свою довжину – руки вперлися у стіну, а ноги звисали з ліжка – й сів. У кімнаті відчувалася якась аж блакитна статична напруга.

– Я готовий, – оголосив Лео. – Я хочу написати спершу арію Го. Арію кохання. Поки що просто музику. Це буде провідна музична тема всієї опери. Я збираюся зникнути на кілька днів, якщо ви не проти.

– Не зникайте, – попросив Ланселот. Він відчув важкість у всьому тілі. – Можна мені посидіти тихенько в куточку, поки ви будете працювати? Я ще трохи подумаю над ескізом книги. І розроблю граматику й словник для мови Го. Я не потривожу вас ні на секунду. Ви мене навіть не помітите.

– Будь ласка. Якби ж то ви могли помовчати хоч годину, – сказав Лео. Він підвівся і підійшов до вікна, повернувшись спиною до Ланселота, який уже зовсім прокинувся. – Нам краще якийсь час побути окремо один від одного, – запропонував Лео. – Для мене, принаймні. Знати, що ви тут, але не мати змоги бачитися з вами. Все це буде відображатися в музиці.

Ланселот дивився на нього з якимось подивом. Він був такий тендітний напроти вікна, силует на тлі сталевого лісу.

– Але, Лео, – сказав він. – Мені буде самотньо без вас.

Лео повернувся, швидко глянув на Ланселота, мовчки ступив за поріг і попрямував доріжкою через ліс. Ланселот накинув на плечі ковдру й вийшов на веранду, щоб подивитися, як він зникне.

Перегодом він пішов повз темні дерева до головного будинку на вечерю, але на кухні горіло лише одне вікно і з восьми художників, які все ще залишалися в поселенні, більшість перебувала в тепліших місцях, де їх любили, годували, доторкалися до плечей, щік – у колі родини та друзів. Де їх любили. Та Ланселот вибрав самотність. Він діяв би інакше, якби знав, що Лео захоче побути відлюдьком. Його мучив звичний дискомфорт від перебування наодинці з собою.

Ланселот розігрів свою тарілку із соусом тофу, картопляним пюре й зеленою квасолею. Згодом до нього приєднався смердючий, слинявий, напівглухий композитор із бородою Волта Вітмена. У нього були червоні від полопаних капілярів очі, він усе бурчав, кректав і зиркав на Ланселота, як розлючений козел. Ланселот трохи розважився дурнуватою розмовою з ним.

– Журавлинового соусу? – запропонував Ланселот буркотуну.

– Та не може бути! Краще, ніж будь-коли, в Ritz на День подяки в тридцять другому? – до буркотуна.

– З ким? Кхе. Справді? Чудово. Ви сказали королівський? Кхе. Що ви робили з принцесою Маргарет під час війни? Хлопче, я навіть не знав, що це вже тоді винайшли. Кхе-кха-кхи.

На десерт був гарбузовий пиріг. Чортзна-звідки пиріжок. Цілий пиріг на них двох. Ланселот їв багато солодкого, щоб перебити свій сум, а композитор брав стільки ж пирога, скільки й Ланселот, шматок за шматком, наче хотів за всяку ціну відновити порушену справедливість. Ланселот навмисне відкусив величезний шматок, щоб переконатися, що композитор наслідує його. Чоловік був схожий на змію, яка цілком проковтнула щура. Ковтнувши, Ланселот сказав:

– Ви мені подобаєтеся, Волте Вітмен.

А композитор, який почув це, прошипів:

– Ой, ви думаєте, що ви такий смішний, – відтак устав, залишивши Ланселоту тарілки на столі й крихти на підлозі.

– Ви вміщуєте безліч людей,[16] – сказав Ланселот йому в згорблену спину.

Композитор повернувся, втупився в нього.

– Я висловлюю вам свою подяку, – урочисто промовив Ланселот.

О, самотній, самотній. Матильда не відповіла ні в селі, ні в місті, ні по мобільному, та звичайно ж і не відповість, вона приймає компанію. Його сім’ю, його друзів. Зрозуміло, що вони говорять про нього. [Ще б пак!] Він страшенно довго чистив зуби і вклався спати з товстелезним романом. Не будь параноїком, Лотто, ти в порядку, сказав він собі. І якщо вони говорять про тебе, то звісно не скажуть нічого поганого. Та все ж він уявив, як вони сміються з нього, їхні обличчя спотворились і набули гротескних твариноподібних форм: Рейчел – щур, Елізабет – слон із довгим чутливим хоботом, Матильда – яструб-альбінос. Шахрай, невіглас, блаженний – так вони говорили про нього. Колишній чоловік-повія. Нарцис!

Тепер вони чудово веселилися без нього, наливаючись по вінця алкоголем. Закидають голови назад. Гострі зуби, вимазані вином ясна. Сміються й сміються. Він швиргонув книжку з такою силою, що від удару розірвався корінець.

Похмурий настрій не відпускав його всю ніч аж до ранку. До полудня його мучила туга за домом. За Богом з його теплим носиком, за своєю подушкою, за своєю дорогою Матильдою.

Ланселот не витримав по обіді четвертого дня одиночного ув’язнення Лео. Він довго йшов лісом, збираючи дорогою березові дрючки хоч для якогось виправдання, поки знову не опинився перед будинком Лео.

Він зразу побачив Лео в пітьмі. Хлопець дозволив собі розкласти вогонь. У ці дні надворі було занадто холодно навіть для нього. У тьмяному світлі було видно, що його голова притиснута до чола піаніно. Могло здатися, що він спить, якби не рука, що час від часу відривалася від коліна, щоб видобути ноту чи акорд. Несподіваний звук після довгої тиші лякав і досягав аж до Ланселота, який ховався за деревом.