Таке видобування звуків заспокоювало. Ланселот щоразу впадав у невеличкий транс, чекаючи наступної ноти. Коли вона надходила, була приглушена стінами, вікнами, прошарками повітря і досягала Ланселотового вуха несподівано. Це було так, наче ти думаєш, що один у кімнаті, починаєш засинати і раптом чуєш приглушене чхання в якомусь темному кутку.
Він пішов, коли його вже почало трясти. Знову насунула зловісна темрява із штормом, швидко наступаючи з заходу. Він пропустив обід, висьорбавши суп із локшиною прямо з пластикового стаканчика, запивши його гарячим шоколадом, і прикінчив півпляшки бурбону, танцюючи голяка біля вогнища в каміні, яке іскрилося й тріщало, дихаючи в кімнату серпневою спекою Флориди. Він відчинив вікно й спостерігав, як сніг косо залітає всередину, вдаряється об підлогу, перетворюючись на воду, й розсівається легким туманом.
Він почувався набагато краще й заснув поверх постелі, спітнілий і п’яний. Здавалося, що його тіло піднялося, наче прив’язане до повітряного змія, й шугало над землею на висоті десяти метрів, звідкіля він спостерігав за простими смертними, які повільно плазували десь там унизу.
Він прокинувся у звичайний для нього час, тремтячи, і коли пішов, щоб скип’ятити води для кави, виявилося, що не було ні електрики, ні тепла. За шторами виднівся ліс, наче відлитий зі скла – так він виблискував у прощальному світлі місяця. Серед ночі вдарив мороз, і поля й дерева ніби застигли в епоксидній смолі. Він так напився, що спав, не прокидаючись, хоча навколо ламались і падали великі гілки й тепер валялися скрізь, наче солдати після наглого нападу. Ланселот ледь відчинив захисні двері на вході в будинок. Він упевнено ступив на лід, а потім якийсь час витончено ковзав, балансуючи на одній нозі, а хвору ногу витягши назад у позі арабеск. Носком правої ноги він уперся в камінь, переставши ковзати, але його тіло й далі рухалось уперед, він крутнувся навколо себе й з усього маху вдарився об землю куприковою кісткою та, скрегочучи зубами від болю, насилу перекотився на бік. Він довго лежав і стогнав, не в змозі ворухнутися. Щока примерзла до криги, і, почавши зводитись на ноги, він одірвав шкірку, а коли помацав це місце, на пальцях лишилася кров.
Він поповз назад, підтягаючись на руках, мов альпініст. Вибрався на веранду, заповз у хату й тепер лежав знесилений, важко дихаючи.
Ну що, друзяко Роббі Фрост, подумав він. Таки ті, хто казав, що світ згине в льодах, мали рацію.[17] [Ні. Все ж у вогні.]
Так можна і з голоду померти. На полиці лежало яблуко, що залишилося від обіду, коробка брикетиків мюслі для одержимих схудненням, яку передала Матильда, одна порція супу рамен. Щока буде кровоточити, поки не витече вся кров. Перелом куприкової кістки спричинить сепсис. Немає електрики, а він здуру, в якійсь нестямі, спалив минулої ночі всі дрова: тепер він замерзне. Кава закінчилася. Без кофеїну тут не проживеш. Він натяг на себе весь одяг, який знайшов, а зверху накрився пледом, як плащем. Зробив собі ще одну шапку із чохла для ноутбука. Здоровенний, як гравець у регбі, поклав ноги на ліжко й ум’яв цілу коробку брикетиків мюслі. Доївши останній, він збагнув, що зробив велику помилку, бо в них був смак тенісних м’ячів, які провалялися в кущах, загублені три сезони тому. Крім того, кожен брикетик містив 83 відсотки денної порції клітковини, а він, таким чином, «спожив» 498 відсотків денної норми і тепер помре від жахливого нетравлення шлунка, перш ніж кровотеча або холод його доконають.
До того ж позаминулого вечора він повністю розрядив батарею ноутбука й не потурбувався під’єднати його до розетки, бо вранці завжди була електрика; а він уже давно відвик писати від руки. Чому він не пише від руки? Чому він закинув цей один із найважливіших видів мистецтва?
Він творив подумки, як сліпий Мільтон, аж раптом почув звук мотора, відсунув штори, і ось він – благословенний Блейн! Його пікап був увесь обвішаний ланцюгами. Він зупинився біля дверей і з вікна машини розсипав пісок, потім виліз, прорипів у своїх альпіністських черевиках із шипами й постукав у двері.
– Мій рятівнику, – радо привітав його Ланселот, відчиняючи двері й зовсім забувши про свій наряд. Блейн зміряв поглядом Ланселота, і його миле обличчя видовжилося від здивування.
У головному будинку колонії були розставлені розкладачки, там були генератори, газові плити й повно їжі. За день–два обіцяли відновити телефонний зв’язок. Було затишно і зручно. Між митцями, які разом пережили природний катаклізм, зародився веселий дух товариства. І коли Волт Вітмен кожному налив слив’янки, Ланселот цокнувся з ним і кивнув, і чоловіки усміхнулись один одному, залишивши всі непорозуміння в минулому. Між ними запанувала дружня привітність: Ланселот приніс із холодильника побільше імбирних пряників для Волта Вітмена, а композитор позичив йому товсті вовняні шкарпетки.
Всю другу половину дня Ланселот чекав і чекав, та Лео так і не прийшов. Зрештою він перехопив і відвів убік Блейна, який саме привіз дрова в такій кількості, що їх вистачило б на місяць, і збирався їхати додому, визволяти з льоду власний будинок.
– О, – сказав Блейн. – Лео сказав: ні, дякую, в нього достатньо дров, показав мені арахісове масло, хлібину, глечик води й сказав, що хоче й далі попрацювати. Я подумав, що в цьому немає нічого поганого. О, Господи! Я щось не так зробив?
– Ні, ні, ні, – запевнив його Ланселот. А сам подумав: так, жахливо, а от чи залишили б ви людину один на один із холодом, якби прочитали про експедицію капітана Шеклтона на кораблі «Ендюранс»? Про льодовики й канібалізм. Або казки, де гобліни виходять із лісу і стукають у двері. Глупої ночі, весь у роботі, Лео чує, що хтось ходить біля дверей, і йде босоніж подивитися, що ж там таке. Раптом він чує якийсь тихий, потойбічний спів недалеко за деревами. Заінтригований Лео швидко ступає за поріг у холод, а двері за ним зачиняються. Це снігові гобліни прокралися в хату й зачинилися зсередини. І Лео вже ніколи не зможе повернутися додому, до диявольськи гарячого вогнища, де страхолюди починають голяка гарцювати біля полум’я, а він, як маленька Дівчинка із сірниками, тулиться до дверей і в останньому видінні бачить вдалині щось світле й радісне, а його дихання між тим затихає й зовсім припиняється. Замерз. Помер! Бідний Лео, жорсткий синій труп. Ланселот здригнувся, хоча в головному будинку колонії було жарко, як у тропіках, від чудового настрою врятованих художників і тепла розпечених камінів.
Навіть після того, як гасові лампи загасили, романістка відклала свою гітару, а слив’янка зігріла душу і нутрощі кожного й усі поснули в загальній залі, відчуваючи себе в теплі та безпеці, Ланселот усе ще переживав за бідного хлопчину, самотнього в темному лісі, промерзлому наскрізь. Він намагався не крутитися на своїй розкладачці, щоб не скрипіти пружинами, не шурхотіти ковдрою й не будити інших. Але він так і не заснув, й удосвіта пішов униз до холодної телефонної будки подивитися, чи підключені вже дроти і чи зможе він зателефонувати Матильді. Телефони ще не працювали, а підвал був холодний. Він повернувся до бібліотеки й умостився біля вікна з видом на далекі поля, спостерігаючи, як ніч забирається геть.
Сидячи в кріслі, думаючи про те, як швидко й гаряче червонів Лео, згадуючи зворушення від його волосся, Лотто заснув якимось переривчастим сном, хоча йому снилося, що він не спить.
Він отямився і побачив маленьку фігурку, яка повільно, спотикаючись, вибиралася з лісу. У спаласі між кригою і залитою місячним світлом темрявою це міг бути посланець із похмурої казки. Він вдивлявся в біле обличчя під плетеною шапкою, яке наближалося, і відчув, як сонце почало сходити в ньому, коли він переконався, що то був Лео.
Він зустрів хлопця біля дверей кухні, безшумно відчинивши їх йому. І хоча між ними існувала негласна заборона на доторки, Ланселот не втримався: він узяв Лео за худі сильні плечі й гаряче обійняв, вдихаючи запах хурми за його вухом, відчуваючи на обличчі тонке дитяче волосся.
