Це був Лео. Він стояв, худі білі груди оголені, очі заплющені, юне веснянкувате обличчя, майже підліток, по всій голові волосся стирчало маленькими пасмами пісочного кольору. Він розхитував руками. Час від часу кидався до листків паперу, встановлених на піаніно, робив якісь позначки й поспішав назад туди, де стояв, знову заплющував очі. Його босі ноги були такі ж величезні, як і руки, і на ногах так само, як і на руках, кісточки почервоніли від холоду.

Ланселоту було дивно бачити ще когось, кого винесло на творчий гребінь.

Він згадував, як сам, забувши про час, перебував у захопленні творення і яким дивним міг би здатися комусь, хто побачив би його в той час. Спочатку в комірчині без вікон, яку вони перетворили на його кабінет, у місті, а потім у заміському будинку, у своїй блискучій мансарді-кабінеті, зі збіркою Шекспіра на аналої, садами у вікні, де бродила Матильда. Упродовж багатьох місяців, проведених там, він дивився у вікно й думав, наскільки життєвий цикл соняшника схожий на життєвий цикл людини: сповнений надій, чудовий, яскраво вистрілює із землі; кремезний і сильний, відкрито й слухняно повертає голову до сонця; голова, повна достиглих думок, хилиться додолу, стає коричневою, втрачає свою яскраву шевелюру, слабшає на стовбурі й падає назустріч довгій зимі. Він розігрував різні ролі, походжав із бундючним виглядом, кланявся, марширував, кривлявся. Одинадцять великих п’єс, дві додаткові, може й не такі великі, як на сьогодні. І коли він їх писав, він тут же і грав їх перед порожніми стінами, потім перед глядачами-соняшниками й стрункою спиною Матильди, яка нахилялася серед бур’янів.

Він отямився, коли побачив, як Лео застібає одну зі своїх сорочок, надягає светр, потім куртку, всуває ноги в мокасини. Він обійшов навколо будинку, вибрався на дорогу й попрямував до вхідних дверей хлопця, гукаючи до хлопця, побачивши, що Лео вийшов з дому й порпається у замку́.

– О, здорові були! – сказав Лео. – Ви по мене? Я дуже радий. Я почуваюся дуже винним перед вами. Я планував швиденько все закінчити та обговорити наш проект, але композиція, над якою я працював, ніяк не хотіла відпускати мене до самого кінця. То що, ходімо на вечерю? Можливо, дорогою в нас складеться розмова.

– Ходімо, – погодився Ланселот. – У мене мільйон ідей. У мене просто дах зносить, так усе кипить усередині. Довелося піти прогулятися, щоб утекти від них, але проблема з ідеями в тому, що чим більше ти ходиш, то більше їх з’являється. Вони плодяться прямо в черепній коробці.

– Чудово, – сказав Лео. – Радий це чути. Тоді вперед.

Поки вони прямували на вечерю, Ланселот устиг викласти п’ятірку своїх найкращих ідей. Лео морщився, рожевий від холоду. Він передав запечений овочевий пиріг, а потім сказав:

– Ні, мені здається, що це все не те. Розумієте, мусить бути іскра. А в цих ідеях, боюся, іскри нема.

– Нехай, – сказав Ланселот і вже збирався викласти наступну п’ятірку ідей, аж раптом відчув, як на плече йому лягла чиясь рука, і гарячий голос промовив на вухо:

– Лотто!

І він, спершу здивовано, подивився на Наталі. Наталі! Хто б міг подумати! Наталі з носом-картоплиною над тоненькими чорними вусиками. Вона непогано заробила під час інтернет-буму та, видно, перевела в готівку всі свої запаси й так розбагатіла, що вирішила повернутися до улюбленої справи. І це була – оце так несподіванка – скульптура, ні більше, ні менше. Вона була припорошена білим гіпсовим пилом, трохи поповніла. Та зрештою всі вони поповніли. Дрібні зморшки навколо очей, у яких і досі світилася незрозуміла образа. Наталі сіла поруч, вони обнімалися, радісно гомоніли, і це наповнювало Ланселота життям. Та коли Ланселот зібрався познайомити Лео з Наталі, виявилося, що Лео вже прибрав свій посуд і приладдя й зник, залишивши вибачливу записку в поштовій скриньці Ланселота: мовляв, він кров із носа мусить якомога швидше закінчити свою роботу і лише тоді зможе зосередитися на опері. Тож йому дуже, дуже шкода. Записка була написана дрібним і дуже чітким почерком, наче надрукована.

А потім почалися нескінченні вибачення. Чотири дні поспіль:

– Я знаю, я знаю, Ланселоте, мені страшенно шкода, та я справді мушу закінчити цю роботу. Це мене просто вбиває.

Обличчя Лео спалахувало, коли він зустрічав Ланселота, сором лише додавав нервозності. Щоразу, коли Ланселот бачив його, заглядаючи з лісу в його вікна, хлопець гарячково працював, щось писав; жодного разу Ланселот не бачив, щоб той клеїв дурня, спав або чухався, як лінивець, – дорікнути йому було нічим, від чого очікування ставало нестерпнішим. У комірчині в підвалі будинку, де була пральня, звідки він телефонував додому, бо тут не було мобільного зв’язку – вони й справді були відрізані від світу, – він пошепки розповідав про своє розчарування Матильді. Вона туркотіла щось заспокійливе, говорила щось на підтримку хрипким голосом, але була п’ята ранку, і вона була не в найкращій формі.

– Не хочеш позабавлятися по телефону? – спитала вона нарешті. – Так тихенько-солоденько по дротах. Це тебе трохи заспокоїло б.

– Ні, дякую, – сказав він. – Я дуже засмучений.

Довга-довга пауза, її дихання на тому кінці.

– Це погано, хіба ні? – спитала вона. – Це нова криза. Щось я не пам’ятаю, щоб ти відмовлявся від невеличкого сексу по телефону. – В її голосі бринів сум.

Йому не вистачало її, його дружини. Було якось дивно прокидатися щоранку й не приносити їй кави з молоком. Йому не вистачало її маленьких турбот про нього, того, як вона прала його одяг, як підрізала йому брови. Йому не вистачало тут частини самого себе.

– Я хочу додому, до тебе, – сказав він.

– Я теж, любий. То й приїжджай додому, – запропонувала вона.

– Почекаю ще кілька днів, – пообіцяв він. – А потім поклик крові в темряві ночі.

– Уклякну біля телефону, – сказала вона. – Затамувавши віддих. І ключ не вийматиму із замка запалювання.

По обіді того вечора він пішов із групою художників через ліс, пронизуючи світлом ліхтариків темряву, в студію німецьких скульпторів. Триповерхова будівля зі знімною стінкою й гідравлічним підйомником для великих скульптур. Пригощали горілкою, що охолоджувалась у потоці десь у глибині дому, звучала якась булькотлива музика, моргали електричні спалахи. Світло згасло. У передній кімнаті двоповерхове мерехтіння – любовні записки німецької фрау про перший шлюб, вільно прив’язані до споруди так, що їх ворушив вітер. На кожну записку проектувалося маленьке домашнє відео. Скульптурне зображення шлюбу, ожилий шлюб.

Ланселот відчув, як на очі навертаються сльози. Це було так точно схоплено. Німці помітили цей відблиск, тож обидва, як хвилясті папужки на своїй жердинці, тихенько бочком підійшли до Ланселота й обійняли його за пояс.

На п’ятий день творчого застою Ланселот прокинувся на світанку з нудотною мжичкою, взяв велосипед і майнув схилом униз до басейну в міській спортзалі.

Вода все виправила. Він не був гарним плавцем, та цілющим був сам рух, і з кожною новою доріжкою він плив усе повільніше й повільніше, просто ковзаючи під водою. Вона обмивала його, заспокоювала, знову переносила в той момент, коли він сидів у машині, повертаючись додому. Можливо, це був брак кисню.

А може, це його м’язисте тіло нарешті отримало таке необхідне навантаження, особливо зараз, під час вимушеного целібату. А може, він просто дійшов до межі, за якою всі його побоювання вичерпалися. [Все не те. Просто він відчув наближення удачі.] Та коли він доплив до кінця доріжки, торкнувся стінки, підтягся й вибрався з води, він уже знав, що опера буде. Вона вставала перед ним, сяюча, реальніша, ніж вода, з якої вона з’являлася.

Він так довго сидів у кінці басейну, замислившись, що вже й висох, коли, підвівши голову, побачив Лео, який стояв поряд, усе в тих же джинсах, білій сорочці з ґудзиками і мокасинах.

– Мені сказали, що ви тут плещетеся. Я прийшов, щоб підвезти вас. Я позичив невеличку машину. Мені дуже шкода, що я змусив вас так дуже, дуже довго чекати. Але тепер ми можемо взятися до роботи. Якщо вам зручно, то я готовий, – сказав Лео. Він поворушився і нарешті з’явилося його обличчя, яке було лише силуетом на тлі сонця, що било прямо у вікна.