Діана радісно сплеснула в долоні, як маленька:

— Отже, я допомогла? Що, справді допомогла?

Потягнувшись, я обійняв її за плечі.

Залу було вже вульгарно, чудово набито ущерть.

— Тепер ти дипломована мисливиця за головами, квіточко моя. Як продажі?

— Ми сьогодні не продаємо. Я хіба не казала?

Якусь мить я ще сподівався, що неправильно її зрозумів.

— Це що, просто… виставка?

— Атле не хоче розлучатися з картинами. — Вибачливий погляд. — Я його розумію. Адже тобі теж було б шкода розлучатися з такою красою?

Я заплющив очі і глитнув. Гаразд, м’якість проти м’якості.

— Гадаєш, це було нерозумно, Роджере? — почув я засмучений голос Діани і власну відповідь:

— Та ні.

А потім відчув її губи на щоці.

— Коханий, який же ти милий! А продати ми зможемо й пізніше. Це створює нам імідж і робить ексклюзивними. Ти ж сам наголошуєш, як це важливо.

Я вичавив посмішку:

— Звісно, люба. Ексклюзивність — це чудово.

Вона засяяла:

— А знаєш що? На фуршет я покликала діджея. З клубу «Бло», де виконують соул сімдесятих, ти сам казав, що вони найкращі у місті…

Вона сплеснула руками, і я відчув, як моя посмішка відклеїлась від губ, упала додолу і розбилася. Але у мого відображення в Діаниному келиху шампанського вона й досі була на місці. Знову прозвучав акорд Gllsus4 Джона Леннона, і Діана полізла за телефоном у кишеню брюк. Я роздивлявся її, доки вона, щебечучи, випроваджувала когось незваного, хто намагався пролізти без запрошення.

— Звісно, приходьте, Міа! Ні, тільки обов’язково візьміть малечу. Підгузки можна міняти у мене в кабінеті. Звичайно, дитячий плач — це дуже доречно, він так оживляє атмосферу. Тільки ти обов’язково даси мені її потримати, обіцяєш?

Господи, як я кохаю цю жінку.

Мій погляд знов ковзнув на публіку, що тут зібралася. І зупинився на одному блідому обличчі. Це могла бути вона. Лотте. Ті ж печальні очі, які я вперше побачив саме тут. Але це була не вона. Закритий розділ. Але образ Лотте переслідував мене решту вечора, як бездомний собака.

— Запізнюєшся, — сказав Фердинанд, коли я увійшов в офіс. — Із похмілля.

— Ноги зі столу, — сказав я, обійшов навколо письмового столу, увімкнув комп’ютер і, смикнувши за шнур, опустив жалюзі. Тепер світло вже не било в очі, і я зняв темні окуляри.

— Слід розуміти, вернісаж пройшов удало? — заскиглив Фердинанд саме таким голосом, який бив у больову точку в моєму мозку.

— Були танці на столах, — відповів я і глянув на годинника. Пів на десяту.

— Але чому кращі вечірки — це завжди ті, куди ти не потрапив? — зітхнув Фердинанд. — Хто-небудь з відомих людей там був?

— З відомих тобі?

— Із знаменитостей, дурнику! — І помах рукою з обертанням кисті.

Його наполегливе прагнення постійно виглядати як на естраді вже припинило мене дратувати.

— Дехто був, — сказав я.

— Арі-Бен?[5]

— Ні. Ти ж будеш на зустрічі Ландера із замовником сьогодні о дванадцятій?

— Так. А Ханк фон Хельвете[6] був? Вендела Кірсебом?[7]

— Вийди, мені працювати треба.

Фердинанд зробив ображене обличчя, але виконав прохання.

Коли двері за ним зачинилися, я забив у гугл Класа Граафа. І кілька хвилин по тому я вже знав, що він шість років був головою і співвласником «ХОТЕ», аж до самого продажу компанії, був чоловіком бельгійської фотомоделі й у 1985 році став чемпіоном Нідерландів з військового п’ятиборства. Я здивувався, що окрім цього більше нічого не знайшлося. Добре, о третій годині ми використаємо м’яку версію методу Інбау, Рейда і Баклі, і тоді я дізнаюся все, що мені необхідно. А перед тим слід облагодити одну справу. Невелику конфіскацію. Я відкинувся назад і заплющив очі. Люблю азарт, але ненавиджу очікування. Серце вже билося трохи швидше норми. Майнула думка: було б чого йому битися. Вісім тисяч. Не так багато, як здається. У моїй кишені ця частка набагато менша, ніж частка Уве Чикерюда в його. Часом я починав заздрити його простому життю, його самотності. Це було перше, у чому я пересвідчився, коли проводив із ним співбесіду на посаду начальника охоронного агентства, — що навколо нього не буде зайвих вух. Як я здогадався, що він мій кадр? По-перше, його оборонно-агресивна манера триматися. По-друге, те, як він відбивав мої питання — так, ніби досконало володів технікою допитів.

А тому я майже здивувався, коли потім, пробивши його по базах, не знайшов за ним жодного кримінального минулого. Тоді я зателефонував одній знайомій, яка отримує від нас гроші за неофіційною відомістю. За родом діяльності вона має доступ до поліцейського архіву «перевихованих», куди заносяться дані про всіх звинувачуваних після того, як вони виходять на свободу, і — незважаючи на назву — ніколи з нього не видаляються. І те, що вона змогла повідомити мені, свідчило про те, що я не помилявся — Уве Чикерюд пройшов стільки поліцейських допитів, що мав можливість дослідити дев’ятиступеневу систему вздовж і впоперек. Утім, Чикерюда ніколи не було ні за що засуджено. Це говорить про те, що хлопець зовсім не ідіот, а просто страждає на важку дислексію.[8]

Чикерюд був невисокого зросту, з темним і густим, як у мене, волоссям. Я звелів йому підстригтися, коли він уже збирається керувати охоронним агентством, — довелося пояснити, що ніхто не відчує довіри до субчика із зовнішністю роуді із списаної в архів хард-рок-групи. Але що було мені робити із зубами, коричневими від шведського снюсу.[9] Або з обличчям, видовженим, як лопать весла, та нижньою щелепою, що виступала вперед таким чином, що здавалося, ніби весь комплект забруднених снюсом зубів ось-ось вистрибне назовні і схопить щось на льоту, як у тієї жахливої істоти з фільмів про Чужого? Але, ясна річ, не варто вимагати занадто багато від людини із такими скромними амбіціями, як Чикерюд. Він був ледачим. Але хотів розбагатіти. Таким самим чином й інші бажання Чикерюда перебували в конфлікті з особливостями його особистості: він був злочинцем і схильним до насилля колекціонером зброї, але бажав жити у мирі й толерантності. Він мріяв, просто-таки благав про дружбу, але люди, ніби відчуваючи недобре, воліли триматися від нього подалі. Він був справжнім невиліковним розчарованим романтиком, який шукав кохання повії. Свого часу він безнадійно закохався в одну російську працьовиту шльондру і не міг її зрадити, хоча та — наскільки я з’ясував — не виявляла до нього жодного інтересу.

Уве Чикерюд був дрейфуючою плавучою міною, без якоря, без власної волі, а чи пак будь-якої іншої рушійної сили, з тих, хто пливе за течією назустріч неминучій катастрофі. Він був істотою, врятувати яку здатна тільки інша людина, котра заарканить його і надасть його життю напрям і зміст. Людина на кшталт мене. Яка зможе влаштувати товариського працьовитого хлопця з чистою біографією на роботу начальника охоронного агентства. А решта — то все нескладно.

Я вимкнув комп’ютер і вийшов.

— Буду за годину, Ідо.

Уже на сходах я відчув, що сказав щось не те. Усе-таки вона Ода, напевне.

О дванадцятій годині я підрулив на парковку перед супермаркетом «Рімі», який, за даними мого GPS-навігатора, знаходився рівно у трьохстах метрах від помешкання Ландера. Навігатор був подарунком від «патфайндерів», гадаю, він був чимось на зразок утішливого призу на той випадок, якщо нам не пощастить відбити для них у конкурентів нового директора. Вони також коротко пояснили, що, власне, являє собою GPS, тобто супутникові системи навігації, і розповіли, як мережа з двадцяти чотирьох супутників на земній орбіті за допомогою радіосигналів і атомного годинника визначає місце розташування тебе самого і твого GPS-передавача на планеті з точністю до трьох метрів. Якщо сигнал піймають чотири супутники або більше, то можна визначити навіть висоту, чи ти сидиш на пагорбі, а чи, скажімо, на дереві. Уся система виросла — як і Інтернет — з американських оборонних розробок і призначалася — як і Інтернет — зокрема для управління ракетами «Томагавк», бомбами «Пейв Лоу» та іншою падалицею з тим, щоб вона по можливості сипалася саме на ті голови, на які потрібно. Окрім того, «патфайндери» дали мені зрозуміти, що розробили передавач з доступом до GPS-станцій наземного базування, про які нікому не відомо. Ця мережа працює за будь-яких погодних умов, а сигнал передавача долає навіть товсті стіни. Голова правління «Патфайндера» розповів мені, що для того, аби система GPS могла функціонувати, слід було закласти у неї ще й розв’язання певної математичної задачі: земна секунда не дорівнює секунді на супутнику, що летить крізь космічний простір, час викривлюється, і людина там старішає повільніше. Супутники всього лише підтвердили ейнштейнівську теорію відносності.