Що правда, то правда. Я схвильовано посміхався.

Аж поки до мене не дійшло.

Адже я чую це тут!

Нісенітниця якась.

Я опустив слухавку.

І вдалині, але досить чітко, почув, як «Бітлз» починають грати «А Hard Day’s Night». Її рингтон.

Мої ноги, немов залиті бетоном, застигли на крафт-папері, що вкривав підлогу.

Ось вони почали рухатися на звук, поки серце стукало важко і повільно, як б’ють у литаври. Звук лунав з-за дверей, трохи прочинених у коридор із внутрішнього боку парадних кімнат.

Я відчинив двері.

Це була спальня.

Ліжко посеред кімнати було охайно складене, але ним явно користувалися.

У ногах лежала валіза, а збоку стояв стілець, на спинці якого висів якийсь одяг. З незачиненої шафи визирав костюм на вішалці. Той самий, у якому Клас Грааф був на інтерв’ю. Десь тут, у спальні, співали у два голоси Леннон і Маккартні — з тою енергетикою, якої на більш пізніх дисках уже ніколи не було. Я озирнувся. Став на коліна. Нахилився. І побачив його. Телефон від «Прада» лежав під ліжком. Мабуть, випав з кишені її штанів. Можливо, коли він їх з неї зривав. А вона не почала шукати його, поки… поки…

Перед очима зринув її звабливий зад, коли вона сьогодні вранці гарячково копирсалася у своєму одязі і сумочці.

Я піднявся з колін. Надто швидко, мабуть, тому що кімната заходила ходором. Я зіперся об стіну.

Увімкнувся автовідповідач, пролунало її цвірінчання:

— Привіт, це Діана. Зараз я не можу підійти до телефону…

Ага, звісно.

— Але ж ви знаєте, що робити…

Так. Знаю. Краєчком свідомості я зафіксував, що схопився за стінку голою рукою і треба не забути її витерти.

— Вдалого дня!

А це вже навряд чи вийде.

Відбій.

Мій батько, Ієн Браун, був затятим, хоча й не дуже обдарованим, шахістом. Він навчився грати у п’ятирічному віці у свого батька, а потім читав книги з теорії шахів та вивчав партії. Однак мене він гри у шахи не навчав, поки мені не виповнилося 14 й оптимальні роки для навчання лишилися позаду. Але я мав схильність до шахів і у шістнадцять років уперше його переміг. Він посміхався так, ніби пишається мною, але я знав, що насправді приховує ця посмішка — ненависть. Він знов розставив фігури на дошці, і ми почали матч-реванш. Я грав, як завжди, білими фігурами, він переконував мене, що таким чином віддає мені перевагу. Після кількох ходів він вибачився і пішов на кухню, де, як я знав, хильнув з пляшки джину. Поки його не було, я встиг переставити дві фігури, але він не помітив. Ще за чотири ходи він, розкривши рота, дивився на мого білого ферзя навпроти свого чорного короля. Він зрозумів, що при наступному ході я оголошу йому мат. Вигляд у батька був такий кумедний, що я не зміг стримати посмішки. По його обличчю я бачив — він розуміє, що відбулося. Він підвівся і скинув усі фігури з дошки. І вдарив мене. Коліна мої підігнулися, і я впав — радше від страху, ніж від удару. До того він мене ніколи не бив.

— Ти переставив фігури, — прошипів він. — Мій син не шахраює!

У роті я відчував смак крові. Білий ферзь, моя біла королева, лежала біля моїх ніг. Її корона розкололася. Ненависть, наче жовч, пекла мені горло і груди. Я підняв понівечену королеву і поставив на дошку. А після і решту фігур.

— Твій хід, батьку.

Бо саме так чинить гравець, сповнений духом крижаної ненависті, — коли його супротивник несподівано б’є його по обличчю у двох кроках до перемоги, він угадує страх і б’є по найболючішому місцю. Гравець тримає дошку у полі зору, але, сховавши страх, розробляє новий план. Зводить дух, відновлюється, досягає перемоги. І йде, не показуючи свого тріумфу.

Я сидів у торці столу і дивився, як ворушаться губи Класа Граафа. Як напружуються і розслабляються щоки, виліплюючи слова, зрозумілі, вочевидь, для Фердинанда і двох представників «Патфайндера», — у всякому разі всі троє кивали, не приховуючи задоволення. Як я ненавидів цей рот. Ненавидів сірувато-рожеві ясна, зуби, міцні як могильні плити, саму форму цього огидного тілесного отвору, схожого на відкриту рану з кривими краями, з піднятими куточками, що означали посмішку — посмішку-проріз, якою Бйорн Борг[17] свого часу зачаровував світ. І якою тепер Клас Грааф зваблював своїх майбутніх роботодавців із «Патфайндера». Але більш за все я ненавидів його губи. Губи, що торкалися губ моєї дружини, її шкіри, можливо, її рожевих сосків і напевне — її вологого, трохи відкритого лона. Мені здалося навіть, що я бачу біляву лобкову волосинку, що прилипла до складочки на його відкопиленій нижній губі.

Я сидів мовчки майже півгодини, поки Фердинанд ставив одне за одним дурні запитання, взяті із книги з рекрутингу з таким дебільним піднесенням, ніби сам їх вигадав.

На початку інтерв’ю Клас Грааф відповідав, повернувшись у мій бік. Та поступово він збагнув, що я неофіційний пасивний глядач, що його місія тепер — нести спасенну вістку, Євангеліє від Граафа, цим трьом. Однак він раз у раз кидав на мене запитальні погляди, ніби очікуючи натяку на мою роль у всьому цьому.

Через якийсь час ті двоє з «Патфайндера», голова правління і менеджер з громадських комунікацій, почали ставити Граафу свої запитання, які стосувалися, звісно, його роботи в «ХОТЕ». І Грааф звітував, як він і «ХОТЕ» взяли на себе випробування «Трейсу» — густої рідини, схожої на лак чи гель, в одному мілілітрі якої міститься близько сотні передавачів і яку можна нанести майже на будь-який об’єкт. Цей блискучий лак майже невидимий і, як і звичайний лак, настільки добре сполучається з поверхнею, що його можна видалити лише малярним шкребком. От тільки потужність у передавачів маленька і сигнал від них такий слабкий, що не проходить крізь речовини, густіші за повітря, — скажімо, крізь воду, кригу, мул чи то навіть густий шар пилу, що вкриває транспортний засіб під час війни у пустелі. Зате стіни, навіть товста кам’яна кладка для таких передавачів, як правило, не є перепоною.

— Були випадки, коли солдати, на яких ми наносили «Трейс», зникали зі зв’язку через бруд на власному тілі, — сказав Грааф. — У нас немає технології, що дозволяла б зробити мікроскопічні передавачі достатньо потужними.

— Вона є у «Патфайндера», — сказав голова правління. Це був чоловік років п’ятдесяти з рідким волоссям. Він постійно крутив шиєю, наче остерігаючись, що вона затерпне, або наче він ковтнув щось, що ніяк не пролізе у горло. Напевне, це був мимовільний м’язовий спазм, викликаний таким захворюванням, яке має лише один кінець. — Але у нас, на жаль, немає технології «Трейс».

— З точки зору технології, «ХОТЕ» і «Патфайндер» — чудова родина, — сказав Грааф.

— Безумовно, — обережно відповів голова правління. — Причому «Патфайндер» виступає у ролі безробітної домогосподарки, якій видають дріб’язок на шпильки.

— Десь так, — усміхнувся Грааф. — До того ж, «Патфайндеру» буде легше засвоїти технології «ХОТЕ», ніж навпаки. Інакше кажучи, я бачу для «Патфайндера» єдиний реальний шлях. А саме — вирушити у самостійну подорож.

Я помітив, як «патфайндери» перезирнулися.

— Зрозуміло, Граафе, що ваша біографія вражає, — сказав голова, знехтувавши випадковою грою слів.[18] — Але ми у «Патфайндері» бачимо свого керівника таким, як би сказати, чи то стаєром, таким… Як ви це називаєте на вашому рекрутерському жаргоні?

— «Мужичок», — одразу ж підказав Фердинанд.

— Так, таким собі мужичком. Хороший образ. Тим, хто цінує те, що вже є, і будує далі, камінчик до камінчика. Витривалий і терплячий. А ваш послужний список, він такий… е-е-е, яскравий і драматичний, але не свідчить про витримку та наполегливість — якості, необхідні керівникові.

Клас Грааф, який уважно слухав голову, повернувся до нього із серйозним виразом обличчя і кивнув.