— Ну хіба це не виснажує, — сказав голова правління «Патфайндера» і запитально подивився на менеджера із громадських комунікацій. Той енергійно закивав. Третім був представник колективу, хлопець у червоному пуловері і дешевій білій сорочці, що виглядала з-під нього, напевне, якийсь інженерисько.

— Кандитат збирає правління о дванадцятій годині, тож давайте, певне, почнемо? — сказав я і сів у торці столу. Інший торець було, звісно ж, залишено для людини, яку за півгодини одностайно визнають новим головою «Патфайндера». Світло падало під таким кутом, щоб кандидат виглядав якомога вигідніше, а його крісло, на вигляд таке саме як і інші, мало трошки вищі ніжки. На стіл перед ним я вже поклав заздалегідь придбану мною шкіряну теку з його ініціалами й авторучку «Монблан» із золотим пером.

— Звичайно, — сказав голова правління. — До речі, я маю вам зізнатися. Клас Грааф справив на нас надзвичайне враження під час інтерв’ю, яке ми з ним провели.

— Справді, — сказав менеджер з громадських комунікацій. — Ми вирішили, що ви підібрали нам неперевершеного кандидата.

— Звісно, він був іноземцем, — сказав голова, шия його ворушилася, як у змії. — Але норвезькою базікав, наче тут і народився. І ми тут, до речі, згадали, коли ви пішли його провести, що голландці завжди вміли працювати з ринком експорту краще за нас.

— А ми поступово, можливо, змогли б оволодіти більш, так би мовити, європейським стилем керівництва, — підхопив менеджер з громадських комунікацій.

— І коли ви сказали, що не впевнені, що він підходить, то ми всі страшенно здивувалися, Роджере.

— Справді?

— Так. Ми просто вирішили собі, що вам не вистачає здібностей, аби оцінити людину. Я раніше вам цього не казав, але ми розмірковували над тим, щоб відізвати наше замовлення і вийти на Граафа навпрямки.

— І ви це зробили? — спитав я з кривою усмішкою.

— Чого ми не можемо збагнути, — сказав менеджер з громадських комунікацій, перезирнувшись з головою правління і посміхнувшись, — то це як ви зрозуміли, що із ним щось не так?

— Як ви інтуїтивно змогли зрозуміти те, чого ми буквально впритул не бачили? — сказав, кашлянувши, голова правління. — Як вам вдається так відмінно розбиратися у людях?

Я повільно вклонився. Підсунув свої папери на п’ять сантиметрів ближче до середини столу. І відкинувся на високу спинку свого стільця. Воно гойднулося — несильно, ледь помітно — назад. Я подивився у вікно. На світло. На темряву, яка прийде. Сто секунд. У кімнаті запала тепер повна тиша.

— Просто це моя робота, — сказав я.

І краєчком ока помітив, як усі троє промовисто кивнули один одному.

Я додав:

— До того ж, я вже тоді почав розмірковувати про іншого, кращого, кандидата.

Трійця повернулася до мене. І я був готовий. Гадаю, щось схоже відчуває диригент в останні секунди до початку концерту, знаючи, що погляди всіх оркестрантів прикуто до його палички, і чує, як напружений шурхіт завмирає в залі у нього за спиною.

— Саме тому я і запросив вас сьогодні сюди, — сказав я. — Людина, яку ви зараз побачите, — це нова зірка не тільки на норвезькому, але й на світовому небосхилі топ-менеджерів. Минулого разу мені здалося абсолютно неможливим витягти його з його теперішньої роботи, адже він там Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий в одній особі.

Я переводив погляд з одного обличчя на інше.

— Я і тепер нічого не можу обіцяти, але ризикну все-таки сказати, що, здається, зумів перехопити його на льоту. І якщо нам вдасться його… — Я закотив очі до стелі, демонструючи, що це лише мрія, утопія, але все-таки… І голова правління з менеджером з громадських комунікацій передбачувано й неминуче посунулися вперед. Навіть представник колективу, який увесь час сидів, склавши руки на грудях, поклав їх тепер на стіл і посунувся трохи ближче.

— Хто?. Хто? — шепотів менеджер з громадських комунікацій.

Сто двадцять.

Двері прочинилися. І там стояв він, чоловік тридцяти дев’яти років у костюмі від Камікадзе з магазину на Бугстад-вейєн, де для персоналу «Альфи» діє п’ятнадцятивідсоткова знижка. Перш ніж впустити його сюди, Фердинанд припудрив йому праву руку тальком тілесного кольору, оскільки, як відомо, долоні у кандидата пітніють. Але кандидат знав, що від нього вимагається, бо я дав йому всі інструкції, відрежисерувавши сцену до найменшої деталі. А ще він фарбував волосся, так що на скронях виднілася легка сивина, і колись він володів літографією Едварда Мунка «Брошка».

— Дозвольте вам представити Ієреміаса Ландера, — сказав я.

Я — мисливець за головами. Узагалі-то це не дуже складно. Але я — цар гори.