Тут щось стукнуло. Що це?

Наступний звук неможливо було ні з чим переплутати. Раптовий вибух, що перейшов у свистіння, в жалісний кишковий тон, який незабаром завмер. І як завершення — блаженний стогін.

От дідько, подумав я.

І мав рацію. За кілька секунд я почув вологий сплеск і відчув додаткову вагу на своєму закинутому догори обличчі. На якусь мить смерть видалася мені більш прийнятною альтернативою — та це швидко минуло. Насправді, парадокс: ніколи не було в мене менше сенсу для життя і водночас я ніколи не бажав жити так сильно. Ще один натужний стогін, зараз буде другий залп. Тільки б він не потрапив у отвір трубки!

Мене охопила паніка, я відчув, що повітря у трубці вже не вистачає.

Знову плескіт.

У голові в мене паморочилося. Стегна вже затекли від скарлюченої пози. Я трохи випростався. Трохи виставив обличчя над поверхнею. Кліпав і кліпав. Тепер я дивився просто у білий волохатий зад Класа Граафа. А на тлі білої шкіри чітко вимальовувався солідний, та-ак, більш ніж солідний, вельми і вельми вражаючий член. І оскільки навіть страх смерті не може пересилити у чоловікові заздрість до чужого пеніса, я подумав про Діану. І я зрозумів, там і тоді, що коли Клас Грааф не вб’є мене, то я сам його вб’ю. Грааф піднявся, світло впало в отвір, і я побачив — щось не так, чогось не вистачає. Замруживши очі, я знову пішов на занурення. Запаморочення зробилося нестерпним. Невже я помираю від отруєння метаном? Запала тиша. Що, вже все? Я зробив вдих через трубку, коли відчув, що в ній нічого немає, що я вдихаю порожнечу. Щось перекрило мені повітря. Інстинкт переміг, я почав борсатися. Нагору! Моє обличчя піднялося над поверхнею саме тоді, коли нагорі щось гримнуло. Я знову закліпав. Нагорі було темно. Тут я почув важкі кроки, звук дверей, що прочиняються, стукіт собачих лап, і ось тепер двері знов зачинилися. Я виплюнув картонну трубку і зрозумів, що сталося: щось біле перекрило її отвір — туалетний папір, яким Грааф підтерся.

Я виліз із септика і, дивлячись у шпарину між дошками, побачив, як Грааф пустив собаку до лісу, а сам пішов у будинок. Пес тримав курс на вершину гори. Я слідкував за ним, поки ліс його не поглинув. І цієї миті — напевне, від раптової легкості, від примарної надії на спасіння — я розридався. Ні, сказав я собі. Жодних надій. Жодних почуттів. Бій триває. Аналізуй! Давай, Брауне! Думай. Почни з простого. Оглянь усю дошку. Ось так. Як Грааф тебе знайшов? Звідки, чорт забирай, він дізнався про цю лісову хатинку? Про яку Діана не має ніякісінької тями. У кого він усе випитав? Немає відповіді. Ну, немає, і хай йому грець. Мені треба забиратися звідси, і тут у мене дві переваги. По-перше, почало сутеніти. По-друге, одяг, просякнутий лайном, — чудовий камуфляж. Та головний біль і запаморочення робилися сильнішими, тож чекати, поки остаточно стемніє, стало неможливо. Поковзом я вибрався на край септика, ноги мої опинилися на схилі позаду вбиральні. Присівши, я оглянув лісову галявину. Звідси — в сарай, у машину і забиратися геть. Ключі ж у кишені, еге ж? Я покопирсався в кишенях. У лівій — кілька купюр, кредитні картки, моя та Уве, і зв’язка ключів від мого будинку. Із полегшенням я намацав ключі від машини під мобільником.

Мобільник.

Точно!

Мобільник пеленгується базовою станцією. Напевне, з точністю до району, а не населеного пункту, але коли одна з базових станцій «Теленора» зареєструвала мій телефон у цій місцевості, альтернатив виявилося не так уже й багато: житло Синдре О тут єдине на багато кілометрів. Ясна річ, це передбачає наявність у Класа Граафа зв’язків у «Теленорі». Та мене вже нічого не дивувало. Навпаки, все прояснилося. І цей Фельсенбрінк, який розмовляв так, наче сидів і очікував на мій дзвінок, тільки підтвердив мої підозри. Ні, це не любовний трикутник між мною, моєю дружиною і хтивим голландцем. Якщо я правильно розумію, я втрапив у неприємності набагато серйозніші, ніж міг собі уявити.

Обережно визирнувши із-за вбиральні, я поглянув на будинок. Вікна були чорні, у них нічого не видно. Отже, Грааф вирішив не вмикати світла. Ну то й що. Робити мені тут однаково нічого. Дочекавшись пориву вітру і шурхотіння дерев, я кинувся бігти. За сім секунд я добіг до галявини й опинився під прикриттям дерев. Але ці сім секунд ледь не доконали мене: в голові стукало, і крутилася вона так, як у дитинстві, коли батько першого і єдиного разу повів мене у парк атракціонів. Мені того дня виповнилося дев’ять років, і це якраз був мій подарунок, — окрім нас, у парку атракціонів нікого не було, не враховуючи групи підлітків, що були напідпитку і передавали один одному пляшку з-під коли, наповнену чимось прозорим. Батько своєю відчайдушною ламаною норвезькою шалено торгувався щодо ціни на єдиний атракціон, який працював, — пекельну машину, зроблену, вочевидь, тільки для того, щоб жбурляти тебе туди-сюди коло за колом, поки ти не виблюєш усю з’їдену солодку вату і батьки не втішать тебе потім поп-корном із газировкою. Я відмовлявся ризикувати життям на цій хиткій роздовбаній конструкції, але батько наполіг і сам допоміг застебнути ремені, які мали б врятувати мене у разі чого. І ось тепер, чверть століття по тому, я опинився знову в тому ж паскудному сюрреалістичному парку атракціонів і навкруги так само тхне сечею і блювотиною, а мене душать страх і нудота.

Поруч почулося дзюркотіння струмка. Я дістав мобільник і кинув у воду. Дідька лисого ти мене тепер знайдеш, бісів індіанець з кам’яних джунглів! І я побіг м’якою лісовою підстилкою у бік ферми. Тут під соснами вже впала темрява, але ліс був чистий, без підліска, тож знайти дорогу виявилося нескладно. Уже за кілька хвилин я побачив ліхтар у дворі Синдре О. Я пробіг трохи далі — так, щоб між мною і його будинком знаходився сарай. Були всі підстави припускати, що О захоче пояснень моєму теперішньому стану, а телефонний дзвінок ленсману стане наступним логічним кроком. Я підкрався до дверей сараю і підняв клямку. Штовхнув двері й увійшов усередину. Голова. Легені. Я кліпав у темряві, бо мені несила було розібрати, де машина, а де трактор. Що робить цей проклятущий метан з людьми? Від нього що, сліпнуть? Метан. Метанол. Еге ж, щось у цьому є.

Сопіння і легкий, ледь чутний стукіт лап за моєю спиною. І все стихло. Я одразу зметикував, що до чого, але не встиг обернутися. Пес стрибнув. Усе було тихо, тільки моє серце припинило битися. Наступної миті я впав уперед. Не знаю, чи здатен нідертер’єр стрибнути так, щоб учепитися у зашийок баскетболіста середнього зросту. Але я — про що я, здається, вже згадував, — не баскетболіст. Тож я впав додолу, перш ніж біль вибухнув у моєму мозку. Кігті шарпнули мені шкіру, і я почув, як зуби роздирають м’ясо і як хряскають кістки. Мої кістки. Я намагався схопити тварину, але руки мене не слухались, так, ніби щелепи, що зімкнулися у мене на загривку, блокували зв’язок із мозком — накази звідти просто не могли пройти. Я лежав на животі і не міг навіть виплюнути тирсу, що набилася мені до рота. Артерію було стиснуто. Мозку не вистачало кисню. Поле зору звузилось. Я ось-ось знепритомнію. Вельми прикро, чесно кажучи. До такої міри, що можна й озвіріти. Шкіру обпекло вогнем, крижана ненависть наповнила тіло, досягаючи аж кінчиків пальців. Диявольська радість і раптова вібруюча сила, що дає життя й обіцяє смерть. Я випростався на весь зріст з цим собакою, що висів на мені живим палантином. Похитуючись, спробував відбитися від нього руками, та не зміг його вхопити. Я розумів, що цей приплив енергії — остання відчайдушна спроба мого тіла врятуватися, мій останній шанс, що рахунок пішов уже на миті. Поле зору зіщулилося, як у фільмі про Джеймса Бонда, у вступній заставці, а в моєму випадку — у заключній, — і ось уже все почорніло, окрім дірочки, в яку ти бачиш чувака у смокінгу, що цілить у тебе з пістолета. І саме крізь цю дірочку я побачив синій трактор «Мессі Фергюсон». І остання думка майнула у моєму мозку — терпіти не можу собак. Хитаючись, я повернувся спиною до трактора, переніс вагу собаки з носків на п’яти і гепнувся навзнак. Нас підхопили гострі зуби тракторної косарки. І почувши, як зубці пропорюють собачу шкіру, я зрозумів, що принаймні не покину цей світ на самоті. Тут поле зору згорнулося, і світ став геть чорним.