Напевне, мене в ньому якийсь час не було.

Я лежав на спині і дивився у роззявлену собачу пащеку. Тіло собаки, здавалося, ширяло в повітрі, скорчене, як ембріон. Два сталеві штирі встромилися в спину тварини. Я звівся на ноги, все навкруги попливло, і довелося зробити кілька кроків у пошуках опори. Я помацав долонею шию — з неї струменіла кров у тих місцях, де шкіру прокусили собачі зуби. І тут я зрозумів, що божеволію: замість того, щоб іти до машини, я стояв, не в змозі відвести погляду. Я здійснив диво. Калідонського вепра пробито списом. Справді прекрасне видовище. Особливо тому, що він і мертвий роззявив рота. Напевне, несподіваний біль змусив його розчепити щелепи, а може, ця порода собак тільки так і помирає. Як би не було, я милувався розлюченим і водночас жалюгідним виразом цієї морди, наче пес не тільки встиг зрозуміти, що прожив закоротке собаче життя, але й уповні пережив останнє приниження від такої ганебної смерті. Мені хотілося плюнути на нього, але в роті пересохло.

Замість цього я намацав у кишені ключі і поплівся до «мерседеса» Уве, відчинив двері і повернув ключ запалювання. Безрезультатно. Я спробував знову, натиснувши на газ. Мертвяк. Примружившись, я подивився крізь переднє скло. Застогнав. Вийшов і підняв кришку капота. Було так темно, що я зумів розгледіти тільки обрізані дроти, що стирчали хтозна-як. Я не розумів, куди і звідки вони мають іти, але натомість розумів, що саме вони забезпечують маленьке диво — машина їде. Чорти б його забрали, цього напівнімця! Слід вважати, Клас Грааф і досі сидить у лісовому будиночку й чекає, коли я повернусь. Але напевне вже задумався про те, що сталося з його звіром. Спокійно, Брауне. Гаразд, єдине, на чому я можу звідси вибратися, — це трактор Синдре О. Не надто швидкий транспорт. Грааф швидко мене наздожене. Отже, я маю знайти машину, на якій він сам приїхав, — сріблястий «лексус» напевне стоїть на узбіччі, — і знешкодити його так само, як він це зробив з «мерседесом».

Швидким кроком я попрямував до будинку Синдре О, частково розраховуючи на те, що той вийде на ґанок. Але він цього не зробив. Я постукав і штовхнув двері. В сінях я побачив гвинтівку з оптичним прицілом і забруднені гноєм гумові чоботи.

— О?

Це прозвучало не як прізвище, а як прохання про продовження історії. Яким би воно не було.

Потім я зайшов до будинку, повторюючи це дурне звернення з одного звуку. Я наче вловив якийсь порух і обернувся. І побачив те, від чого кров застигла у жилах. Чорне звіроподібне двоноге страховисько завмерло в ту ж мить, що і я, і тепер дивилося на мене широко розплющеними білими очима, що ніби горіли на фоні чорноти. Я підняв праву руку. Воно підняло ліву. Я підняв ліву, воно — праву. Дзеркало. Я видихнув з полегшенням. Засохле лайно обліпило мене з ніг до голови: туфлі, тіло, обличчя, волосся. Я пройшов далі в дім. Штовхнув двері у вітальню.

Людина сиділа у кріслі-гойдалці і шкірилася. Товстий кіт сидів у неї на руках і дивився на мене, примруживши свої пройдисвітські мигдалеподібні очі, як у Діани. Потім потягнувся і зістрибнув на підлогу. Лапи м’яко торкнулися підлоги, і він попрямував був до мене, виляючи задом, та раптом зупинився. Насправді від мене пахло не трояндами і не лавандою. Після довгих коливань кіт усе-таки підійшов до мене з гучним і наполегливим муркотінням. Пристосуванці вони, ці кішки, і добре розуміють, коли їм знадобиться новий хазяїн, який буде їх годувати. Оскільки на попереднього вже не доводиться розраховувати.

Вищир Синдре О пояснювався тим, що з куточків його рота у різні боки йшли криваві смужки. Синювато-чорний язик стирчав з розрізаної щоки, і мені було видно ясна і зуби на нижній щелепі. Тепер похмурий селянин нагадував Паку-Мана із старезної комп’ютерної іграшки, та навряд чи саме ця широка посмішка стала причиною його смерті. Ще дві короткі смужки перехрещувалися в нього на горлі. Задушення ззаду, гаротою — нейлоновою волосінню чи сталевим дротом. Я зі свистом видихнув через ніс, коли мозок розпочав реконструювати те, що сталося без жодної команди з мого боку: Клас Грааф проїжджав повз ферму і побачив на мокрому глею сліди моєї машини, які повертали у двір. Напевне, він проїхав далі, залишив машину, повернувся пішки, заглянув до сараю і побачив там мій автомобіль. Синдре О, скоріше за все, весь цей час стояв на ґанку. Підозрілий і хитрий. Спльовував й ухилявся од відповідей, коли Грааф почав розпитувати його про мене. Цікаво, чи запропонував йому голландець грошей. Чи увійшли вони в дім. У всякому разі, Синдре О явно лишався напоготові, бо коли Клас Грааф накинув на нього ззаду гароту, фермер примудрився опустити підборіддя, так що петля не потрапила на горло. Вони боролися, волосінь чи дріт зісковзнули на підборіддя, і Грааф потягнув і розірвав Синдре щоки. Грааф був сильним, і смертоносний зашморг нарешті опинився на горлі бідолашного старигана. Німе свідчення німого вбивства. Але чому Грааф не вчинив простіше, скориставшись пістолетом? Хай там як, звідси щонайменше кілометр до найближчого житла. Напевне, щоб не сполохати мене, якщо я десь поруч. Раптом у голові сяйнула думка: та він просто не мав жодної вогнепальної зброї. І я тут же вилаявся про себе. Бо тепер вона у нього є, я сам підніс її йому на блюдечку — лишити «Глок» на кухонному столі у будиночку, це яким треба було бути ідіотом?

Я почув, як щось крапає, і поглянув на кота, що влаштувався між моїх ніг. Рожевий язичок ходив туди-сюди, хлиськаючи кров, що стікала моєю розірваною сорочкою і крапала на підлогу. Я відчув, як мною оволодіває запаморочлива втома. Зробив три глибоких вдихи. Слід зосередитися. Треба думати, діяти, це єдиний спосіб не підпустити до себе страх, що паралізує. Перш за все — знайти ключі від трактора. Я блукав навмання з кімнати в кімнату і відчиняв шафки. У спальні знайшлася єдина коробка від патронів. У коридорі я знайшов шарф і туго намотав на шию, так що кров нарешті припинила крапати. Але ключів не було. Я поглянув на годинника. Грааф міг уже похопитися і почати шукати собаку. Нарешті я знову повернувся до вітальні, нахилився над трупом Синдре і перевірив кишені. Є! Навіть з логотипом «Мессі Фергюсон» на брелоку. Часу мало, але не можна допустити жодної недбалості, все треба робити якомога ретельніше. Отже так: коли знайдуть Синдре О, місце убивства буде детально досліджено, у тому числі на предмет слідів ДНК. Я помчав на кухню, намочив рушника і витер свою кров у всіх кімнатах, куди заходив. Стер усі можливі відбитки пальців з усіх речей, яких торкався. Коли я вже стояв у сінях і збирався йти, мій погляд упав на гвинтівку. А що, як мені нарешті пощастило, що, як там лишився патрон? Я схопив гвинтівку і взявся за те, що, очевидно, було затвором, смикнув, потягнув, почув клацання у цьому, як його, казеннику, певно, і нарешті відкрив патронник. У ньому було видно тільки червонувату іржу.

Патрона не було. Пролунав звук, я звів погляд. Кіт стояв на порозі кухні і дивився на мене печально і жалібно: адже я не лишу його тут? Вилаявшись, я копнув цю зрадливу тварину, та відскочила вбік і кинулася до вітальні. Потім я протер гвинтівку, поставив на попереднє місце і зачинив за собою двері, штовхнувши їх ногою.

Трактор, заводячись, заревів і продовжував ревіти, коли я виїздив із сараю. Я не завдав собі клопоту зачинити за собою двері. Бо чув, як реве двигун: «Класе Грааф! Браун намагається втекти! Скоріше, скоріше!»

Я дав повний газ. Поїхав тією ж дорогою, що й дістався сюди. Тільки тепер була суцільна темрява, і світло фар гопцювало на вибоїнах дороги. Я надаремне шукав «лексус», але ж він має стояти десь тут. Ні, мабуть, я помиляюся, він поставив його десь подалі. Я провів рукою по обличчю. Замружився, видихнув — я не втомився, я не висотаний, ось так!

Повний газ. Наполегливий протяжливий рев. Куди тепер? Геть. Світло фар звузилося, темрява ніби наступала ззовні. Знову відчуття тунелю. Невдовзі свідомість мене покине. Я вдихнув так глибоко, як тільки міг. Кисню в мозок. Рятуйся, не спи, живи!