Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Під повним відеонаглядом?

— Працюючи в «Триполісі», можна і собі щось ухопити, чи не так?

— І ти зможеш просто увімкнути ці камери так, що вона не помітить?

— Саме так. Я приводжу її, ми заходимо в будинок. За п’ятнадцять секунд, якщо я не вимикаю сигналізацію за допомогою пароля, вмикаються камери в «Триполісі».

— І у тебе вдома завиє сирена?

— Ні, беззвучна тривога.

Технічно задум я, звісно, розумів. Тривога вмикалася тільки у «Триполісі».

Суть у тому, щоб не злякати крадіїв, поки «Триполіс» телефонує у поліцію і виїжджає сам, протягом п’ятнадцяти хвилин. Мета — схопити крадіїв на місці злочину, перш ніж вони втечуть разом із краденим, на той випадок, якщо їх не вдасться ідентифікувати за відеозаписом.

— Я сказав хлопцям на чергуванні, щоб не відправляли машини, зрозумів, еге ж? Нехай просто сядуть біля моніторів і насолоджуються.

— Ти хочеш сказати, що ці твої хлопці будуть сидіти і дивитися на тебе і твою російську… Наташу?

— Радістю треба ділитися. Шкода, що камера не відстежує ліжко, це приватний простір. А я попрошу її роздягатися у кріслі біля телевізора, зрозумів? Вона не проти моїх вказівок, що цінно. Посаджу її там, нехай сама себе попестить пальчиком. Там класний кут зйомки, треба тільки попрацювати з освітленням. А дрочити я буду за кадром, зрозумів?

З мене було достатньо інформації.

Я кахикнув:

— У такому разі ти відвозиш Мунка сьогодні вночі. А Рубенса післязавтра, згода?

— Домовились. А з тобою нічого не сталося, Роджере? Голос у тебе якийсь дивний.

— У мене все нормально, — відповів я і витер чоло тильним боком долоні. — Усе в повному порядку.

Я поклав слухавку і вийшов з телефонної будки. Сутеніло, але я цього не помічав. Адже все було у повному порядку. Я стану мультимільйонером. Відкуплюся від усього і буду вільним. Світ і все у ньому — включаючи Діану — буде моїм.

Удалині гуркотів грім, схожий на розгонистий низький сміх. Упали перші краплі дощу, і підошви моїх туфель весело застукотіли бруківкою на бігу.

7. Вагітність

Була шоста вечора, дощ скінчився, і небо на заході над Осло-фіордом було вкрите золотим серпанком. Я завів «вольво» у гараж, вимкнув двигун, зачекав. Коли двері за мною опустилися, я ввімкнув світло у салоні, відкрив чорну теку і дістав сьогоднішню здобич. «Брошка». Єва Мудоччі.

Я дозволив погляду ковзнути її обличчям. Мунк, напевне, був у неї закоханий, інакше не зміг би намалювати її такою. Схожою на Лотте. Вловити мовчазний біль, тихе божевілля. Я вилаявся собі під ніс і важко, зі свистом втягнув повітря через передні зуби. А потім відтягнув оббивку подвійної стелі над головою. Це був мій власний винахід для того, щоб ховати картини, перетинаючи з ними кордон. Я тільки звільнив передній край даху салону, як висловлюються автомобілісти, — його притискала верхня частина облямівки вітрового скла. Потім я приклеїв до зворотного боку дві стрічки-липучки й, акуратно надрізавши оббивку навколо освітлювального плафона, отримав пречудову схованку. Проблема транспортування великих картин, особливо старих пересохлих полотен, у тому, що везти їх треба горизонтально, у розкладеному стані, не скручуючи, інакше живописний шар може потріскатися і картину буде зіпсовано. Перевезення потребує місця, а вантаж надто помітний. Але на чотирьох квадратних метрах стелі вистачало місця для найбільших картин, і їх було чудово сховано від запопадливих митників із собаками, які, на щастя, не мали нюху на фарбу і лак.

Я запхав Єву Мудоччі під оббивку, закріпив дах салону липучками, вийшов з машини і попрямував до будинку.

На холодильнику було причеплено записку від Діани, що вона пішла на зустріч зі своєю подругою, Катріне, і повернеться близько півночі. Лишалося іще шість годин. Я відкрив пляшку «Сан-Мігеля», сів за стіл біля вікна і почав чекати. Потім приніс наступну пляшку, згадавши раптом фразу з книги Юхана Фалькбергета,[13] яку мені читала Діана, коли я хворів свинкою. «Всі ми п’ємо, бо всі є спраглими». Я лежав тоді у ліжку з температурою, боліли щоки і вуха, і я був схожий на спітнілу рибу-фугу, але лікар глянув на термометр і сказав: «Нічого страшного». Та воно й не відчувалося як страшне. Тільки коли Діана натиснула на нього, він знехотя вимовив такі жахливі слова, як менінгіт та орхіт, і ще менш охоче пояснив — запалення мозкових оболонок та запалення яєчок. Але одразу ж додав, що це «в даному випадку вкрай малоймовірно».

Діана читала мені вголос і клала на чоло холодні компреси. Книга була «Четверта нічна варта», а оскільки мені було більше нічим зайняти свій мозок, якому загрожувало запалення оболонок, то слухав я дуже уважно. Особливо мені запам’яталися два моменти. По-перше, це пастор Сигізмунд, що прощав пияка словами: «Всі ми п’ємо, бо всі є спраглими». Напевне, тому, що я знаходив розраду у такому погляді на людину: така твоя природа, і це чудово.

По-друге — це цитата з приміток Понтоппідана,[14] де він стверджує, що одна людина може занапастити душу іншої, може заразити її, затягнути із собою у гріх так глибоко, що її вже не врятувати. У цьому я вже аж ніяк не знаходив розради. І страх забруднити крила янгола стримував мене від того, щоб розповісти Діані про те, чим я займався для отримання додаткового заробітку.

Шість діб вона не відходила від мене, і для мене це було і щастям, і мукою. Позаяк я знав, що ніколи не зробив би цього для неї, принаймні не у разі свинки. Тож коли я нарешті спитав її, навіщо вона це робить, це була просто цікавість. Її відповідь була простою:

— Тому що я кохаю тебе.

— Але ж це лише свинка.

— Можливо, у мене більше не буде нагоди показати тобі це. Адже ти здоровий.

Здавалося, вона виправдовується.

А наступного дня я спокійнісінько встав з ліжка і вирушив на інтерв’ю у рекрутингову компанію під назвою «Альфа», де пояснив, що вони будуть ідіотами, якщо не візьмуть мене. І я знаю, чому я переконував їх із такою непохитною самовпевненістю. Бо ніщо не змусить чоловіка вирости над собою більше, ніж признання жінки в тому, що вона його кохає. І хай навіть вона при цьому бреше, якоюсь частинкою своєї душі він буде їй вдячний, буде хоча б крапельку кохати її у відповідь.

Я взяв одну з Діаниних книжок з мистецтва, почитав про Рубенса, вивчив ту мізерну кількість відомостей про «Полювання на калідонського вепра» й уважно роздивився картину. Потім відклав книгу і спробував обміркувати майбутню операцію на Оскарс-гате, крок за кроком.

Квартира у багатоквартирному будинку, звісно, означає ризик зустрітися у під’їзді з кимось із сусідів. З потенційним свідком, який зможе роздивитися мене зблизька. Щоправда, впродовж лише кількох секунд. Але це не повинно викликати у них підозр і змусити придивитися до мого обличчя — людина у комбінезоні прямує у квартиру, де йде ремонт. То чого ж мені боятися?

Я знав, чого я боюся.

Під час інтерв’ю він читав мене як розкриту книгу. Та скільки сторінок він устиг прочитати? Чи може бути, що він щось запідозрив? Незрозуміло. Він упізнав техніку ведення допиту, якої сам навчився на військовій службі, та й усе.

Я взяв мобільник і зателефонував Граафу, щоб сказати, що Діани немає вдома і що з координатами можливого експерта, який оцінить справжність картини, доведеться зачекати до його повернення із Роттердама. Автовідповідач на телефоні Граафа запропонував мені залишити повідомлення, що я і зробив. Пивна пляшка була порожньою. Мені хотілося віскі, але я собі цього не дозволив, я не мав права прокинутися завтра з дурною головою. Ще пляшка пива, і все.

Я випив ще півпляшки, коли усвідомив, що роблю. Я забрав слухавку від вуха і поспішив перервати виклик. Я набрав номер Лотте, що зазначався у списку контактів під секретною назвою «А», буквою, яка щоразу змушувала мене підстрибувати, висвічуючись під час вхідного дзвінка. За нашою з нею домовленістю, дзвонити міг тільки я. Я ввійшов у перелік контактів, знайшов «А» і натиснув «видалити».

вернуться

13

Юхан Фалькбергет (псевдонім Юхана Петтера Ліллебаккена) — норвезький письменник, роман якого «Четверта нічна варта» (1923) розповідає про життя гірників.

вернуться

14

Понтоппідан Хенрік — датський письменник-романіст, лауреат Нобелівської премії у галузі літератури (1917).

14
{"b":"823508","o":1}