У монотонному реві з’явився новий обертон.

Я зрозумів, що це, і ще міцніше вчепився у кермо.

Інший мотор.

У дзеркалі заднього виду блиснули фари.

Іззаду неквапливо наближалася машина. А чом би й ні? Ми самі у цій глушині, у нас ціла вічність у запасі.

Єдине, що мені лишалося, — не пропустити його вперед, щоб він не міг стати мені на заваді. Я вирулив на середину гравійної дороги і пригнувся якомога ближче до керма, щоб стати якнайнезручнішою мішенню для «Глока». За рогом дорога раптом зробилася рівнішою і ширшою. І Грааф, ніби знаючи це заздалегідь, додав газу і порівнявся зі мною. Я різко взяв праворуч, щоб зіштовхнути його до кювету, і, відчайдушно крутнувши кермо, знову виїхав на гравій. Я знову був на дорозі. Та попереду горіло червоне світло. Точніше, два. Гальмівні вогні, що свідчили про те, що машина попереду зупинилась. Я теж загальмував, але продовжував сидіти, не вимикаючи мотора. Я не хотів померти тут, у хутірських нетрях. Мій єдиний шанс тепер — дочекатися, щоб він вийшов з машини, і розчавити його на смерть, розкатати гігантськими задніми колесами, як тісто на пряники — качалкою з великим візерунком.

Водійські дверцята відчинилися. Я злегка натис на газ, перевіряючи, як швидко реагує мотор. Не надто швидко. У голові запаморочилося, і поле зору знову почало звужуватися, але я помітив фігуру, що вийшла з машини і наближалася до мене. Я придивився, обома руками чіпляючись за рештки свідомості. Високий, худорлявий. Високий, худорлявий? Клас Грааф не високий і не худорлявий.

— Синдре?

— What?[30] — відізвався я, хоча батько постійно втовкмачував мені, що слід говорити: «І beg you pardon?», «sorry, sir?», «how can I accommodate you, madame?».[31] Я сповз униз по сидінню. Він не дозволяв матері саджати мене на коліна. Щоб хлопець не виріс мазунчиком. Батьку, ти бачиш мене? Ну що, чи не мазунчик я? Можна я посиджу в тебе на колінах, батьку?

І я почув, як чудовою норвезькою говіркою хтось запитав у темряві, трохи затинаючись:

— Are you from the…[32] мм, психлікарня?

— Психлікарня? — перепитав я.

Він підійшов збоку до кабіни, і я дивився на нього скоса, з останніх сил тримаючись за кермо.

— Ой, вибачте, — сказав він. — Але у вас такий вигляд, наче ви, як у… Ви що, впали у вигрібну яму?

— Так, випадково провалився.

— Зрозуміло. Я ж бо зупинив вас, позаяк побачив, що трактор-то Синдрів. А ще у вас собака на косарці висить.

Отже, я все-таки недостатньо зосередився. Хе-хе. Я ж попросту забув про цього собаку, чуєш, батьку? Замало крові у мозку. Забагато…

Пальці втратили чутливість і зісковзнули з керма. Я вирубився.

А прокинувся я в раю. Усе було білим, і лагідний янгол схилився наді мною, що лежав на хмаринці, і спитав, чи знаю я, де я. Я кивнув, і янгол пояснив, що дехто хоче зі мною поговорити, але поспіху немає, вони можуть почекати. Так, вирішив я, можуть і почекати. Бо, щойно він почує, що я наробив, він одразу ж викине мене звідси, із цієї розкішної білизни у ковальський цех, у плавильну піч, у вічну кислотну ванну моїх гріхів.

Заплющивши очі, я прошепотів, що не хочу, аби мене зараз турбували.

Янгол із розумінням кивнув, щільніше вкрив мене хмаринкою і пішов, постукуючи дерев’яними підошвами сабо. Перш ніж за янголом зачинилися двері, я почув гамір голосів з коридору.

Я помацав пов’язку на шиї. У пам’яті зринули якісь уривчасті картинки. Обличчя високого худорлявого чоловіка наді мною, заднє сидіння машини, що мчала на повній швидкості звивистою дорогою, якісь двоє у білих халатах, що перекладали мене на ноші. Душ. Я лежав під душем! У теплій чудовій воді, поки знову не знепритомнів.

Мені знову захотілося туди, але мозок підказував, що ці розкоші були нетривалими, що пісок досі біжить у годиннику, земна куля і досі обертається, а хід подій безупинний. Події просто сповільнилися, вирішивши взяти перепочинок.

Думай!

Звичайно, думати — це важко, набагато легше махнути на все рукою, здатися і припинити бунт проти долі і сили її ваги. Та є щось дратівливе в цьому паскудному, тупому ході подій, від якого людина врешті-решт скаженіє.

І врешті починає думати.

Що зустрічі зі мною очікує Клас Грааф — виключено, але це цілком може бути поліція. Я поглянув на годинника. Восьма година ранку. Якщо поліція вже встигла знайти труп Синдре О і запідозрила мене у вбивстві, то малоймовірно, що вони надіслали тільки одну людину, яка скромно сидить і очікує в коридорі. Скоріш за все, це звичайний дізнавач, він просто хоче поставити питання про те, що сталося; напевне, вся справа в тракторі, кинутому посеред дороги, напевне… Напевне, я втішаю себе, сподіваючись, що це поліція. Напевне, з мене досить, напевне, єдине, що мені лишилося, — це рятувати власне життя, напевне, мені слід розповісти їм усе, як є. Я лежав і дослухався до відчуттів. І відчув, як сміх, булькочучи, підіймається зсередини. ЦЕ НЕПЕРЕВЕРШЕНО!

І тут двері прочинилися, я почув звуки з коридору, і в палату зайшов чоловік у білому халаті. Примружився над текою.

— Собачка покусав? — спитав він і, підвівши голову, подивився на мене, посміхаючись.

Я одразу ж його упізнав. Двері зачинилися у нього за спиною, і ми лишилися самі.

— Вибачте мені, я не мав часу чекати.

Клас Грааф був у лікарняному халаті. Одному Богу відомо, звідки він його взяв. Одному Богу відомо, як він знайшов мене, — адже мій мобільник, наскільки я пам’ятаю, лежить на дні струмка. Але і Богу, й мені було відомо, що буде далі. І наче на підтвердження, Грааф засунув руку в нагрудну кишеню і вийняв пістолета. Мого пістолета. Або, точніше, пістолета Уве. Або, якщо вже зовсім точно, «Глок-17» із 9-міліметровими кулями, які розкриваються, потрапляючи в тіло, наче не до кінця розколовшись, так що заряджена порція свинцю захоплює із собою величезну кількість м’яса, м’язів, кісткової маси й мозку, яка, пройшовши крізь твоє тіло наскрізь, прилипає до стінки позаду тебе, в експресіоністичному стилі картин Барнабі Фьорнеса. Дуло пістолета було наставлене на мене. Вважається, що у подібній ситуації одразу ж пересихає у роті. Так воно і є.

— Ти дозволиш мені скористатися твоїм пістолетом, Роджере? — промовив Клас Грааф. — Я не взяв свого до Норвегії. Тепер в аеропорту стільки складнощів з оформленням зброї, та я і не припускав… — він розвів руками, — подібного розвитку подій. А окрім того, зовсім не погано, що слід цієї кулі не веде до мене, правда ж, Роджере?

Я не відповів.

— Правда ж? — повторив він.

— Чому?.. — прохрипів я, наче вітер у пустелі.

Клас Грааф чекав на продовження, на його обличчі відобразилася неприхована цікавість.

— Чому ти все це робиш? — прошепотів я. — Невже заради жінки, яку ти тільки-но зустрів?

Він наморщив чоло:

— Ти про Діану? Ти знав, що ми з нею…

— Так, — перебив його я, аби не чути продовження.

Він коротко посміхнувся:

— Ти ідіот, Роджере? Ти що, справді вважаєш, що вся справа в тобі, мені й у ній?

Я не відповів. Що розумію це. Що справа далеко не у такій банальній маячні, як життя, почуття і люди, яких любиш.

— Діана була лише засобом, Роджере. Мені довелося використати її, щоб вийти на тебе. Оскільки ти не клюнув на першу наживку.

— Вийти на мене?

— Так. Ми чотири місяці це планували, тільки-но дізналися, що «Патфайндер» шукає нового керівника.

— Ми?

— Саме так.

— «ХОТЕ»?

— І наш новий американський власник. Економічно ми виявилися — назвемо речі своїми іменами — у скрутному становищі. Й тому довелося погодитися на деякі їхні умови, що виглядали як покупка, але фактично стали операцією з порятунку. Однією з цих умов було — що ми здобудемо для них і «Патфайндер».

— Здобудете «Патфайндер»? Але яким чином?