Торговці наркотою та повії на Толлбугата дивилися на мене, але не озвучували своїх пропозицій, на відміну від колишнього Роджера Брауна. Перед входом у готель «Леон» я зупинився і подивився на білі плями на фасаді у місцях, де відвалився тиньк. В одному з вікон висіло оголошення, яке пропонувало номер за ціною чотириста крон за ніч.

Я увійшов усередину і попрямував до стійки адміністратора, або «РЕСЕПШЕНу», як було написано на табличці позаду чоловіка, який стояв за стійкою.

— Слухаю, — промовив він замість традиційного «Ласкаво просимо!», до якого я звик у готелях, де зупинявся колишній Роджер Браун. Обличчя адміністратора вкривала плівка поту, наче після важкої праці. П’є забагато кави. Чи просто від природи нервовий. Погляд його бігав і свідчив на користь останнього.

— Чи є у вас номер для одного? — запитав я.

— Так. На який вам термін?

— На добу.

— На повну?

Я ніколи до того не бував у готелі «Леон», тільки проїжджав повз нього кілька разів, і здогадався, що вони надають номери з погодинною оплатою тим, хто займається коханням на професійній основі. Інакше кажучи, жінкам, яким не вистачає краси і кмітливості, аби за допомогою свого тіла запопасти собі будинок за проектом Уве Банга і власну галерею в районі Фругнер.

Я кивнув.

— Чотириста, — сказав чоловік. — Оплата зараз.

У нього був легкий шведський акцент, з котрим з якоїсь причини розмовляють вокалісти танцювальних груп і деякі проповідники.

Я кинув на стійку комбіновану кредитно-банківську картку Ескіля Монсена. Я знав з досвіду, що в готелях не надто слідкують за тим, щоб підписи були схожі, але про всяк випадок потренувався у потязі. Проблемою була фотографія. З неї дивився мордатий хлопчище з довгим кучерявим волоссям і чорною бородою. Навіть особливо не придивляючись, можна було помітити його неповну схожість із тим дядьком, що стояв тепер перед стійкою, — вузьколицим і з голеним черепом. Адміністратор роздивлявся картку.

— Ви не схожі на фотографію, — сказав він, не зводячи з неї очей.

Я чекав, коли він усе-таки підніме очі і вони зустрінуться з моїми.

— Рак, — сказав я.

— Що?

— Хіміотерапія.

Він тричі змигнув.

— Три курси, — сказав я.

Його кадик смикнувся, коли він глитнув. Я бачив, його впевненість похитнулася. Ну ж бо! Мені треба якнайскоріше лягти у ліжко, потилиця неймовірно розболілася. Я не зводив очей. Нарешті він це зробив.

— Сорі, — сказав він і простягнув мені картку назад. — Мені ніяк не можна потрапити у неприємну історію. Я і так під наглядом. Готівки у вас немає?

Я похитав головою. Купюра у двісті крон і монета в десять — ось і все, що лишилося в мене після покупки квитка на потяг.

— Сорі, — повторив він і витягнув руки наче у благанні, так що картка вперлася мені у груди.

Я взяв її і вийшов. Не було жодного сенсу в тому, щоб пробувати потрапити в інші готелі: якщо її не взяли в «Леоні», то не візьмуть і в них. А у найгіршому випадку піднімуть тривогу.

Я перейшов до плану Б.

Я був новачком, чужинцем у цьому місті. Без грошей, без друзів, без минулого. Був ніким. Фасади, вулиці і перехожі видавалися мені інакшими, ніж Роджеру Брауну. Тонка хмарна завіса закрила сонце, і стало ще на кілька градусів холодніше.

На Центральному вокзалі довелося спитати, який автобус прямує прямо до Тонсенхагена, а коли я увійшов у автобус, водій чомусь звернувся до мене англійською.

Від зупинки до будинку Уве я подолав два виснажливих підйоми, але все одно змерз, поки туди дістався. Покружлявши кілька хвилин довкола, аби пересвідчитися, що поряд немає поліції, я швидко підійшов до будинку і відчинив двері.

Усередині було тепло. Опалення із запрограмованим термостатом. Я набрав «Наташа», щоб відімкнути сигналізацію, й увійшов до спальні-вітальні. Тут пахло так само, як і минулого разу. Немитим посудом, брудною білизною, збройовим мастилом і сіркою. Уве лежав на ліжку так само, як день тому, коли я його залишив. Хоча здавалося, минув цілий тиждень.

Я знайшов пульт, ліг на ліжко поруч з Уве й увімкнув телевізор. Погортав сторінки телетексту, але там не було нічого ані про зниклу поліцейську машину, ані про загиблих поліцейських. Напевне, поліція Елверума вже похопилася, але буде тягти із заявою про зникнення машини на той випадок, якщо все це виявиться банальним непорозумінням. Однак рано чи пізно машина знайдеться. Цікаво, скільки часу вони витратять на те, аби встановити, що тіло у зеленому спортивному костюмі і без кінчиків пальців — це не затриманий Уве Чикерюд? Мінімум, добу. Максимум, дві.

Я, звісно, мало що розумів у таких речах. Та й новий Роджер Браун знав не набагато більше про поліцейські процедури, однак він принаймні розумів: у ситуації, що вимагає швидких рішень на основі сумнівної інформації, слід ризикувати, а не чекати, коли стане запізно; і піддаватися страху можна рівно настільки, щоб він загострив відчуття, але не міг паралізувати.

Тому я заплющив очі і заснув.

Коли я прокинувся, годинник у телетексті показував двадцять нуль три. А під годинником біг рядок про те, що як мінімум четверо людей, з яких троє — поліцейські, загинуло у дорожній аварії поблизу Елверума. Машину почали шукати ще у першій половині дня, а у другій її уламки було виявлено у переліску на березі ріки Треккельва. П’ятого пасажира, також поліцейського, там не виявилося. За припущеннями поліції, його викинуло з машини, і він упав у річку, у зв’язку з чим було розпочато пошуки. Поліція звертається до громадськості із проханням повідомити про водія викраденого трейлера з написом «Кухні „Сигдал“» на кузові: покинутий трейлер було знайдено на лісовій дорозі у двох милях від місця аварії.

Щойно вони зрозуміють, що зниклий — це затриманий Чикерюд, то рано чи пізно сюди навідаються. Мені слід шукати інше місце для ночівлі.

Я вдихнув і затримав дихання. Потім, перехилившись через труп Уве, взяв з тумбочки телефон і набрав єдиний номер, який знав напам’ять.

Вона підняла слухавку після третього гудка.

Замість звичайного зніченого, але теплого «привіт» Лотте відповіла ледь чутним «слухаю?».

Я одразу ж поклав слухавку. Я хотів лише пересвідчитися, що вона вдома. Будемо сподіватися, що вона і пізніше нікуди не піде.

Я вимкнув телевізор і підвівся.

Після десятихвилинних пошуків я знайшов два пістолети: один у шафці у ванній, інший було запхано за телевізор. Я вибрав другий — чорний маленький — і пішов на кухню, відсунув шухлядку, дістав дві коробки, одну з бойовими патронами, іншу з написом «blanks», вставив у магазин бойові, зарядив пістолет і поставив на запобіжник. Я заткнув пістолет за пояс штанів, як це робив Клас Грааф. Пішов у ванну і поклав перший пістолет на місце. Зачинивши шафку, я продовжував роздивлятися себе у дзеркалі. Обличчя красивої форми і чітких обрисів, брутальна голизна голови, яскравий, майже гарячковий блиск очей і рот — безвільний, але рішучий, мовчазний, але красномовний.

Незалежно від того, де я прокинуся завтра, на моїй совісті буде вбивство. Навмисне вбивство.

Ти йдеш своєю вулицею. Стоїш у вечірніх сутінках під деревами і дивишся на власний будинок, на світло у вікнах, на силует, що майнув за фіранкою, — можливо, силует твоєї дружини. Сусід на вечірній прогулянці зі своїм сетером проходить повз, дивиться на тебе і бачить чужинця на вулиці, де більшість мешканців знають одне одного. Сусід насторожився, і сетер негучно гарчить, обидва відчувають, що ти терпіти не можеш собак. Бо тварини і люди об’єднуються проти сторонніх, які вдираються сюди, на цей схил, в їхню фортецю, що висить над містом з його метушнею і безглуздою, випадковою сумішшю інтересів і цілей. Тут, на пагорбі, вони хочуть лише, щоб усе йшло, як іде, бо все йде добре і нема причин заново здавати колоду. Ні ж бо, нехай тузи й королі лишаються у тих самих руках, що й тепер, невпевненість шкодить інвестиційному клімату, жорсткі рамкові умови гарантують високу продуктивність праці, яка, у свою чергу, корисна для всіх. Треба спершу щось створити, аби було що ділити.