— І там би мене…
— Умовили.
— Яким чином?
— Сам знаєш. Людину можна спокусити. Пристрашити, якщо треба.
— Тортурами?
— У тортурів є свої переваги, але, по-перше, я ненавиджу заподіювати фізичні страждання іншим людям. А по-друге, на певному етапі тортури набагато менш ефективні, ніж зазвичай вважають. Тож ні, тортурів було б не так уже й багато. Рівно стільки, щоб дати тобі їх як слід відчути, щоб пробудити той страх фізичного болю, який ми усі носимо в собі. Саме страх, а не біль, робить людину покірнішою. Тому серйозні професійні спеціалісти по веденню допитів не йдуть далі легких, асоціативних тортурів… — Він вишкірився. — У всякому разі, якщо вірити посібникам ЦРУ Вони кращі, ніж у ФБР, — адже ти користуєшся посібниками ФБР, чи не так, Роджере?
Я відчув, як шия змокла від поту під пов’язкою.
— А чого саме ти хотів досягти?
— Щоб ти склав і підписав рекомендацію — таку, як нам потрібно. Ми вже навіть хотіли наклеїти марки і надіслати її тобі поштою.
— А якби я відмовився? Нові тортури?
— Ми не звірі, Роджере. Якби ти відмовився, то ми б просто залишили тебе там. Поки «Альфа» не призначила б на твоє місце когось із твоїх колег. Скажімо, Фердинанда, здається, так його звуть.
— Ферді, — суворо відізвався я.
— Точно. І він, як мені здалося, налаштований цілком позитивно. Як і правління, і менеджер з громадських комунікацій. Виходить, їхня думка теж не збігається з твоєю, Роджере? Ти ж погодишся, що єдине, що могло мені серйозно завадити, — це негативний відгук, причому від самого Роджера Брауна. Як бачиш, ми не мали жодних підстав завдавати тобі шкоди.
— Брешеш, — сказав я.
— Та невже?
— Ти не збирався лишати мене в живих. Як ти міг відпустити мене, ризикуючи тим, що я можу тебе викрити?
— Я зробив би тобі заманливу пропозицію. Вічне життя за вічне мовчання.
— Скривджені чоловіки — ненадійні контрагенти, Граафе. І тобі це відомо.
Грааф провів дулом пістолета по підборіддю.
— Напевне. Так, ти маєш рацію. Ми справді хотіли тебе прибрати. Та принаймні так звучав план, який я виклав Діані. І вона мені повірила.
— Бо хотіла вірити.
— Естрогени взагалі затьмарюють розум, Роджере.
Я вже не знав, що мені ще сказати… І ніхто ж не зайде, хоч би одна наволоч…
— Я знайшов табличку «Прохання не турбувати» у тій самій шафці, що й цей халат, — сказав Грааф, ніби прочитавши мої думки. — Вочевидь, лікарі вішають їх на двері із зовнішнього боку, коли ведуть огляд пацієнтів.
Дуло тепер вказувало на мене, і я бачив палець на спусковому гачку. Грааф не підняв пістолет, — напевне, вистрелить зі стегна, як з нереальною влучністю стріляв Джеймс Кегні в гангстерських фільмах сорокових і п’ятдесятих. До того ж, щось мені підказувало, що Клас Грааф як стрілок теж нереально влучний.
— Мені це видалося доцільним, — сказав Грааф, трохи звузивши очі в очікуванні звуку пострілу. — Хай там як, та смерть — справа дуже особиста, адже так?
Я заплющив очі. Я не помилявся від самого початку: я в раю.
— Прошу пробачення, лікарю!
Голос відлунням відбився од стін.
Я розплющив очі. І побачив трьох чоловіків, що стояли позаду Граафа, просто навпроти дверей, що зачинялися за ними.
— Ми з поліції, — промовив той самий голос, що належав одному з трьох, одягнутому в цивільне. — Сталося вбивство, тож, на жаль, нам довелося увійти, незважаючи на табличку на дверях.
Я помітив, що мій янгол-охоронець чимось схожий на згадуваного раніше Джеймса Кегні. А можливо, це враження створювалося його сірим плащем. Або ліками, якими мене накачали, бо двоє його колег у чорній поліцейській формі із клітчастими нашивками, що відбивають світло (і викликають у пам’яті дитячі комбінезончики), виглядали так само нереально: схожі, як дві краплі води, гладкі, як поросята, і високі, як вежі.
Грааф застиг, оскаженіло дивлячись на мене, але не обертаючись. Пістолет, який поліцейським не було видно, й досі вказував на мене.
— Сподіваюся, лікарю, ми не дуже вам заважаємо з нашим невеличким убивством? — знову заговорив той, у цивільному, не намагаючись приховати роздратування від того, що людина у білому халаті цілком його ігнорує.
— Аж ніяк, — сказав Грааф, продовжуючи стояти до них спиною. — Ми з пацієнтом якраз закінчили.
Він відвів полу халата і сховав пістолет у кишеню штанів.
— Я… я… — почав я, але Грааф мене перебив:
— А тепер спробуйте заспокоїтися. А я буду тримати вашу дружину Діану в курсі вашого стану. Не хвилюйтеся, довірте цю справу нам. Ви мене розумієте?
Я кліпав і кліпав. Грааф нахилився над моїм ліжком і поплескав мене по коліну під ковдрою.
— Ми будемо дуже обережні. Розумієте?
Я мовчки кивнув. Звісно, це просто ліки так діють, насправді нічого такого не відбувається, просто не може відбуватися.
Грааф випростався і посміхнувся:
— Діана, до речі, має рацію. Волосся у вас і справді розкішне.
Потім повернувся, нахилив голову і, не відриваючи очей від теки, тихо промовив, проходячи повз поліцейських:
— Тепер він ваш. Поки що.
Щойно за Граафом зачинилися двері, «Джеймс Кегні» зробив крок уперед:
— Моє прізвище Сюндед.
Я трохи кивнув, відчуваючи, як пов’язка впинається в шию.
— Ви встигли останньої миті, Сюдент.
— Сюндед, — виправив він серйозним тоном. — Я слідчий Відділу вбивств, і мене направлено сюди з КРИПОСа в Осло. КРИПОС — це…
— Я знаю, що таке КРИПОС.
— Добре. Це Ендріде та Ескіль Монсени, поліцейське управління Елверума.
Я шанобливо поглянув на них. Два моржі-близнюки з однаковими вусами, запаковані в однаковісіньку форму. Тепер удвічі більше поліції за ті ж самі гроші!
— Спершу я хотів би пояснити ваші права, — почав Сюндед.
— Стривайте! — вирвалося у мене. — Це ви до чого?
Сюндед утомлено посміхнувся:
— До того, пане Чикерюд, що вас заарештовано.
— Ч… — я прикусив язика. Сюндед помахав чимось схожим на кредитну картку. Синю кредитну картку. Картку Чикерюда. Картку з моєї кишені. І питально звів брову.
— …Ччортзна-що! — сказав я. — За що ви мене заарештовуєте?
— За вбивство Синдре О.
Я витріщався на Сюндеда, поки він простими дохідливими словами — не напам’ять, не так, як поліцейські в американських фільмах, що відчеканюють «правило Міранди», ніби «Отче наш», — пояснював мені, що я маю право як вимагати адвоката, так і помовчувати. А на завершення сказав, що керівництво дало дозвіл затримати мене, щойно я опритомнію. Урешті-решт у мене всього лише пара стібків на зашийку.
— Чудово! — промовив я. — Особисто я обома руками за!
16. Машина «нуль-один»
Як з’ясувалося, лікарня знаходилася у позаміській місцевості, недалеко від Елверума. Мені полегшало, коли її білі, схожі на матраци, будівлі зникли вдалині. А ще легше було від того, що ніде поблизу не спостерігалося сріблястого «лексуса».
Ми їхали у старому, солідному попри вік «вольво», з таким багатим звуком двигуна, що я вже подумав, що це колишня машина грабіжників, переобладнана на поліцейську.
— Де ми? — спитав я із заднього сидіння, де встромився між корпулентними тілесами Ендріде й Ескіля Монсенів. Мій одяг, точніше сказати, одяг Уве було відправлено до хімчистки, але санітар видав мені тенісні туфлі і зелений спортивний костюм з логотипом лікарні й суворо попередив мене, що все це я маю повернути у випраному вигляді.
Окрім того, мені повернули всі ключі і гаманець Уве.
— Хедмарк, — відізвався Сюндед з місця, яке афроамериканці називають the gunshot seat,[33] — переднє сидіння поряд з водієм.
— А куди ми прямуємо?
— А це вже вас аніскілечки не обходить, — прошипів молодий прищавий водій, кинувши на мене крижаний погляд у дзеркало заднього виду. Bad cop.[34] Чорна куртка з бівернейлону із жовтими буквами на спині «Клуб Кодо-дзен, Елверум». Я припустив, що це суміш якоїсь хитромудрої містики із суперновими — а насправді старими як світ — прийомами єдиноборств. І що лише завдяки жуванню жуйки він розвинув виняткову мускулатуру своїх щелеп, непропорційних у порівнянні з усім тілом. Прищавий хлопець був таким хирлявим і вузькоплечим, що його руки, котрі тримали кермо, здавалося, сходяться під кутом, як буква V.