Дивна річ: найбільшим консерватором, якого я зустрічав у житті, був шофер, що возив людей, які отримували вчетверо більше, ніж він сам, і розмовляли з ним із тією пихатою зневагою, яку може передати лише найвитонченіша ввічливість.

Батько якось сказав, що коли я стану соціалістом, то щоб і духу мого в його домі не було, і матері це теж стосувалося. Узагалі-то він був тоді не надто тверезий, але тим більше підстав вірити, що він не кривив душею. Він, до речі, вважав, що в індійській кастовій системі щось є, і коли вже за волею Бога ми народилися у своїй верстві, то наш нещасливий обов’язок — прожити своє недолуге життя саме в ній. Або, як відповідає дзвонар, коли пробст Сигізмунд пропонує йому перейти на «ти»: «Дзвонар — це дзвонар, а пробст — це пробст».[37]

Тому моїм бунтом — бунтом сина шофера — стала вища освіта, шлюб із донькою капіталіста, костюми від Фернера Якобсена і будинок у Воксенколлені. Але удар не влучив у ціль. Батькові вистачило нахабства пробачити мені й лицемірства, аби зобразити, що він пишається мною. І я знав, ридаючи на похороні, як дитина, що плачу не від туги за мамою, а від лютого гніву на батька.

Сетера і сусіда (що найцікавіше, я вже не пам’ятав, як його звуть) поглинула темрява, і я перетнув дорогу. На вулиці не було чужих машин, і притулившись обличчям до віконечка гаража, я побачив, що там теж порожньо.

Я квапливо ковзнув у вогку густу темряву саду і встав під яблунями, де, як я знав, роздивитися хоча б щось було неможливо.

Але її я міг бачити.

Діана походжала туди-сюди вітальнею. Її нетерплячі жести у поєднанні з телефоном «Прада», притиснутим до вуха, змушували припустити, що вона намагається додзвонитися комусь, чий номер не відповідає. Вона була у джинсах. Ні на кому джинси не сидять так, як на Діані. Незважаючи на білий вовняний светр, вільною рукою вона обхопила себе за плечі, наче мерзла. Великий будинок, побудований ще у тридцятих роках, не одразу прогрівається, якщо на вулиці раптово холоднішає, хоч усі печі увімкни. Я чекав, аби пересвідчитися, що вона сама. Перевірив пістолет за поясом штанів. Зробив глибокий вдих. Це буде найскладнішою справою мого життя. Та я знав, що упораюсь. Що цей новий, він упорається. Напевне, сльози підступили саме тому, хоча кінець було вже визначено.

Я дозволив їм текти. Вони струменіли теплою ласкою вниз по щоках, поки я зосередився на тому, щоб не поворухнутися, не зробити безконтрольного вдиху, не схлипнути. За п’ять хвилин я їх виплакав і витер. Потім попрямував до вхідних дверей і відчинив їх якомога тихіше. Зупинився в коридорі і прислухався. Здавалося, сам будинок затамував подих, єдиним, що порушувало тишу, були її кроки по паркету у вітальні. Та й вони скоро змовкнуть.

Була десята година вечора, і за дверима, зачиненими на ланцюжок, я розгледів бліде обличчя та карі очі.

— Можна я тут переночую? — спитав я.

Лотте не відповіла. Раніше за нею такого не водилося. Вона встромила у мене погляд, ніби привида побачила. Такого переляканого обличчя у неї раніше теж не бувало.

Я криво посміхнувся і провів рукою по голеній голові.

— Я розквитався з… — я добирав слово, — з усім.

Вона двічі кліпнула. І відчинила двері, і я ковзнув усередину.

Я прокинувся і поглянув на годинника. Восьма. Час починати. Передбачається, як то кажуть, великий день. Лотте лежала поряд на боці, спиною до мене, загорнута у простирадла, яким віддавала перевагу над ковдрами. Я вислизнув з ліжка зі свого боку і швидко вдягнувся. Холод був собачий, і я наскрізь замерз. Прокравшись до коридору, я вдягнув куртку і кепку й пішов на кухню. В одній із шафок я знайшов поліетиленовий пакет і запхав до кишені штанів. Потім відкрив холодильника, подумав, що сьогодні я вперше прокинувся вбивцею. Чоловіком, який застрелив жінку. Звучало, як газетний заголовок, такі статті я перегортав не читаючи, надто вже вони зловтішні й вульгарні. Я дістав пакет із соком червоного грейпфрута і збирався вже відпити просто з нього. Потім передумав і взяв склянку з верхньої шафки. Не можна опускатися тільки через те, що ти вбивця. Напившись, сполоснувши склянку і прибравши пакет із соком назад до холодильника, я вийшов у вітальню і сів на диван. Маленький чорний пістолет, що лежав у кишені моєї куртки, вперся мені в живіт, і я витягнув його. Від нього й досі пахло, і я знав, що цей запах буде завжди нагадувати мені про вбивство. Про страту. Вистачило одного пострілу. З близької відстані — вона вже збиралася обійняти мене. Я вистрілив у ці розкриті обійми і поцілив їй у ліве око. Навмисне? Можливо. Можливо, я хотів відняти у неї принаймні щось, коли вже вона відняла у мене все. І віроломна брехуха прийняла свинець у свої обійми — куля, як маленький фалос, проникла у її тіло, як колись і я сам. Більше цього не буде. Тепер, коли вона мертва. Ось такі думки приходили в мою голову, короткі фрази, що констатували факти. Добре, слід продовжувати міркувати так само, зберігати цей холод, не дати почуттю пробитися крізь нього.

Я підняв пульт і ввімкнув телевізор. У телетексті не з’явилося нічого нового, надто рано, редакторів ще немає на роботі. Там і досі повідомлялося, що чотири трупи буде ідентифіковано впродовж завтрашнього дня і що одну людину й досі не знайдено. Одну людину. Раніше вони писали «одного поліцейського». Чи означає це в такому разі, що тепер вони знають: зникла людина — це затриманий. Можливо, так, а може, й ні, розслідування поки не було. Я перехилився через поруччя і взяв трубку жовтого стаціонарного телефону Лотте, який завжди стояв у мене перед очима, коли я дзвонив їй, так само як і її яскраво-червоні губи. І кінчик її язика ніби пестив моє вухо. Я набрав 1881, попросив дати мені два номери і перебив, коли жінка сказала, що їх зараз повідомить мені автомат:

— Я б хотів, аби ви самі мені їх назвали, на випадок, якщо я погано розберу, що скаже ваш комп’ютер.

Я отримав обидва номери, запам’ятав їх і попросив одразу ж з’єднати мене з першим. Комутатор КРИПОСа відповів після другого гудка.

Я назвався Рюнаром Братлі і сказав, що доводжуся родичем Ендріде та Ескілю Монсенам і що родина попросила мене забрати їхній одяг. Але мені не сказали, до кого звернутися і кого спитати.

— Хвилиночку, — сказала дама на комутаторі і поставила мене в режим очікування.

Я слухав неперевершене виконання «Wonderwall»[38] на панфлейті і думав про Рюнара Братлі. Це був кандидат, якого я колись відмовився порекомендувати на керівну посаду, при тому що кваліфікація у нього була найвища. І сам він був високий… Такий високий, що на останньому інтерв’ю поскаржився, що йому, мовляв, доводиться сидіти, скорчившись у три погибелі, у своєму «ферарі» — покупці, що — як зізнався він із легковажною посмішкою — насправді була дитячою примхою й ознакою кризи середнього віку і таке інше. І я тоді занотував: ВІДКРИТИЙ, ДОСИТЬ ВПЕВНЕНИЙ У СОБІ, НЕ БОЇТЬСЯ ВИДАТИСЯ ДУРНИМ. Інакше кажучи, усе йшло як по нотах. Якби далі він не зазначив: «Коли я впираюся головою в дах цієї машини, то заздрю…»

Він обірвав фразу, перевів очі з мене на одного з представників замовника і продовжував у тому дусі, що «ферарі» доведеться тепер замінити на якийсь «універсал» з повним приводом, який і дружині віддати не шкода. Усі за столом засміялися. Я теж. Хіба що обличчя, трохи смикнувшись, виказало, що я зумів закінчити фразу за нього: «…заздрю вам, що ви такий маленький». І що я не підпишу рекомендації. Тим паче що у нього немає нічого цікавого з предметів мистецтва.

— Вони лежать у судово-медичному відділенні Головного державного госпіталю, — знову пролунав голос дами з комутатора.

— Ой? — зобразив я простачка, намагаючись, утім, не перегравати. — А чому?

— Такий порядок, коли є підстави підозрювати кримінальну справу. Схоже, на машину наїхав той самий трейлер.